Гра в королеву - Пишнюк Тетяна (серия книг TXT) 📗
Одягу повна шафа, а вдягнути нічого. Власне, як завжди і як у майже всіх жінок. Скільки б не було костюмів чи суконь, проте нема тієї, що влаштувала б усім: кольором, довжиною, вирізом. Коли купуєш, здається, що саме те, яке шукала так довго. Раз зодягнеш — і обов’язково знайдеш якийсь ґандж. Маруся натягає на себе уже, мабуть, із десяту одежину і знову з гримасою незадоволення кидає на диван.
— Або гардероб підібраний бездарно, або й справді мама права, коли називає балуваною Галею! — мовила жінка спересердя, стягуючи із себе чергову сукню, що викликала роздратування.
Стояла перед дзеркалом незадоволена сама собою. З таким виразом обличчя точно жодна сукня не підійде. Напевне, потрібно не сукню до обличчя підбирати, а навпаки. Посміхнулася. Посмішка їй також не сподобалася, видалась якоюсь неприродною. Поглибилися зморшки навколо рота. Погустішали павутинки довкола очей. Старість? Чи не рано?
Вона не запитує, коли приходити. Приходить — і все. А ти вже сама вирішуй, що з нею робити. Хочеш — мирись, а хочеш — борися. Змиритися легше — дивишся в дзеркало й кривишся, дивишся й кривишся, а потім і звикнеш. Але Марусі не хочеться миритися. Ще іншого разу і про заміжжя мріє. Але про таке, щоб потім не жаліти, як за першим.
Дмитро був коханням із першого погляду. Пам’ятає, як вона вперше його побачила: серце перекинулось і збилося з ритму. Тоді була невизначена пора, коли вже не осінь, але ще й не зима. Студенти, майже всі зодягнені не за сезоном, із почервонілими носами бігцем поверталися з пар. Вона ж, зодягнена в нову розкішну дублянку, що мама купила в Москві, влетіла в гуртожиток і побачила хлопця, який привітно розмовляв із вахтеркою. Навіть оком не повів у бік дівчини. Вона звикла, що всі озираються на неї, а тут така непоштивість. Навіть зверхність до неї, тієї, яка ніколи не була обділена увагою. Кожен вважав за честь хоча б поговорити. Вона ж знала собі ціну — не з усіма вступала в розмову. Дівчата здебільшого недолюблювали її, але вона цим ніскільки не переймалася. Дружила переважно з хлопцями й почувалася цілком комфортно.
Прийшовши тоді у кімнату, зупинилася перед дзеркалом. Оцінила себе збоку й не побачила жодних змін: ті ж самі зухвалий погляд, витончене обличчя і лише трохи навмисно відвисла нижня губа. Ознака, що хтось чи щось не сподобалось її господині. А це траплялося часто. Вихована у безконечній любові й не знаюча жодних відмов, вона вважала, що весь світ повинен крутитися довкола неї, дослухатися до її потреб і забаганок. І світ дослухався. Чи то так вона вміла все підлаштувати до власного задоволення, чи удача й справді була невідступною від неї.
І ось уперше стало прикро, що нею зігнорували. Коли зауважувала, що це траплялося з котроюсь із дівчат, мала певне егоїстичне задоволення, що з нею такого ніколи не буде. Бо вона — обрана! Це підтверджували десятки поклонників, і ще більше тих, хто навіть не смів таким вважатися. Й у ту хвилину ладна була натовкти пику тому зверхникові за спричинене приниження. Звичайно, всім було не до неї — ніхто й не зауважив тої гіркої для дівчини миті. Кожен був зайнятий собою і своїми відчуттями. Але Марусі здалося, що всі завважили її приниження.
У кімнаті дістала рожевий атласний халатик. Накинула на струнку фіґурку, крутнулася кілька разів перед дзеркалом і, під приводом подзвонити, побігла до телефонного автомата на перший поверх, де ще мав сидіти той хлопець. І не обманулася. Він продовжував розмову з вахтеркою, котра, як з’ясувалося згодом, була його рідною тіткою. Дівчина рожевою павою пропливла мимо зухвальця, і той зачаровано простежив за нею очима. Відчувала, що погляд як прикипів до її постави, так і не міг відклеїтися. Хлопець заворожено пильнував за всіма її рухами, і навіть тітка не змогла вивести його зі заціпеніння, коли шарпнула за рукав і заперечно закивала головою. Маруся здогадалася про кого мова. Вахтери насторожено ставилися до неї. Навіть побоювалися. Бо її дружба з Тунгусом наводила страх на весь гуртожиток. Спершу й саму ця дружба лякала. Але згодом саме це зробило Марусю королевою гуртожитку. Жоден хлопець, яким би зухвалим не був, не смів навіть поглядом образити некороновану королеву. Напевне, саме про це й попередила Дмитра добра тітка-вахтерка. Але чари вже зробили своє, і жодні попередження не змогли зупинити шквал несподіваної пристрасті.
Маруся так само гордовито вийшла з телефонної будки й попрямувала на свій поверх. Дмитро, наче підхоплений смерчем, кинувся за дівчиною.
— Мадам, давайте знакоміцца! — вигукнув хлопець, наздоганяючи її на останній приступці сходів.
— Чого раптом? — запитала погордливо, дивлячись згори донизу.
— І зовсім не раптом. Цю зустріч передбачив ще Нострадамус. Ви ж пам’ятаєте: і злетить вона рожевим птахом над його тихим життям, і народять вони в любові двійко діток, схожих на янголів, і житимуть вони довго й щасливо…
— Амінь! — перебила насмішкувато.
— Не вірите?
— Хіба я так схожа на марновірну істоту?
— Ви взагалі ні на кого не схожі… Я таких ще не зустрічав!
— А ви з яких гір спустилися?
— З високих.
— І то, мабуть, лише за сіллю…
— Ні, мадам, за медом… Я вже відчуваю його солодкий присмак…
— А ви не знаєте, що від меду, буває, щось злипається…
— Мозок мій уже злипсь, і його ніщо не порятує.
— Дивина! У вас був мозок!
— Чому був?
— Aлe ж ВИ самі сказали, що він злипся!
— Злипся, та не випарувався!
— Якщо ваш мозок має властивість злипатися, то краще б йому зразу випаруватися.
— Ви жорстока, мадам! — вигукнув награно театрально.
— Я добра мадемуазель!
— А чим доведете свою доброту?
— А ви мене що — найняли доводити?
— Ні. Ну що ви… Я просто хочу довести вас до палацу.
— Небагато розуму треба, щоб не вгледіти у вашій несподіваній галантності банального залицяння… — сказала суворо.
— Ну, ви… справді, не тільки красива… Пробачте, мадемуазель, я, мабуть, таки не в ті двері постукався… — повернувсь, щоби піти.
— Несміливо стукали… — поспішила зупинити.
— Якщо я вас правильно зрозумів, то можна ще раз постукати? — зстиг на півкроці Дмитро.
— Спробуйте! — кокетливо всміхнулася дівчина.
— Іншим разом, ліпшим часом… — усміхнувсь і собі. — Тож чи смію запитати, як звати цю вродливицю?
— Маруся…
— Це був жарт? — перепитав недовірливо.
— Це була образа?
— Чому зразу образа? Просто дуже рідкісне ім’я… І я подумав…
— Радше, ви не подумали! Рідкісне ім’я, — перекривила дівчина.
— Ну, я не так висловився… Називаються зазвичай Машами, Марічками, Марійками, а щоб Марусею…
— Якби я сказала — Маріам, то у вас не виникло б жодного сумніву?
— Дивно, але це схоже на правду, — задумався хлопець. — Якось нас так уже привчили, що чужоземне ім’я сприймається, як норма, а наше — як виняток.
— Ми скоро будемо присідати, коли почуємо нормальне, без викобенень, ім’я! — сказала сердито й намірилася йти.
— Не йдіть, будь ласка… — попросив так благально, що Маруся зупинилася й пильно глянула йому в очі.
— Якщо хочеш — зайди до кімнати, продовжимо розмову. Бо стояти на коридорі й теревенити… якось… холодно, — посміхнулася поблажливо й шарпнула ручку дверей.
— Я запрошений? — уточнив недовірливо.
— Якщо не глухий… А тебе як?..
— Дмитро…
Маруся пам’ятає, як вони довго тоді говорили про все й ні про що, просто їм було добре разом. Сама спровокувала поцілунок.
І дальше продовжувала розбурхувати пристрасть спершу цілком розгубленого хлопця. Несподівано для себе відчула, як легко з ним, зрозуміла, що їй подобається його ніжність та ніяковіння. Це було щось протилежне, ніж із Тунгусом. Відчувала, як наповнюється ніжністю сама. Вже вранці вони вирішили, що будуть жити в одній кімнаті.
І не думала, чим обернеться для неї та раптова її авантюра. Та чи думала тоді взагалі? Повірила в долю і в те, що ця доля — назавжди. Всі романи, котрі були до Дмитра, перекреслила. Правда, коли вони вперше вирішили пожити окремо, що тривало майже рік, вона затівала нові романи чи поверталася до старих. Правильніше, до одного старого роману, який ніяк не відпускав її. Саме він і спричинив недовіру свекрухи до того, що Яринка — Дмитрова донька… Тоді так складалося, що Маруся не могла остаточно порвати стосунки з Тунгусом, бо це загрожувало бідою для Дмитра. Той і досі не знає, що лише вона врятувала йому життя. А сама, напевне, ніколи йому про це й не скаже. Тим більше, що тепер у цьому нема жодної потреби.
