Знак Саваофа - Ульяненко Олесь (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
Ото воно у нього i почалося з бiлих сорочок. Це для нього стало нав'язливою iдеєю, як i двiстi двадцять четвертий кiлометр, — його тодi батько взяв, щоб накопати червiв для рибалки. Вiн добре пам'ятав той ледачий серпневий полудень. Мiсцеве населення знайшло розвагу i телiпало язиками, що ось нiяк не ущерблюється мiсяць, висить собi кривавою кишкою над степом, над озерами, над млином з повийманими вiкнами, отак третiй день телiпається. Баби ходили ворожити на карти, i кожен вилiплював найнеправдоподiбнiшу гiпотезу. А вдень сонце нещадно вилизувало пласкi поверхнi мiсцевих помешкань, i вечорами стояла тиша разом з причманiлою мошкарою. Нiчого такого нiхто з молодшого поколiння не передбачав, нiщо нiчого не вiщувало. Мешканцi цього невеликого за розмiрами району, закрученого вузлами старих вуличок та закапелкiв навколо мертвого озера, де поналiплювалося перекошених одноповерхових будинкiв з вiчною сльотою над дахами, спертим болотяним повiтрям, смородом вiд кiсткового заводу, де спалювали падаль, смiття, напiвзруйнованим, але дiючим монастирем, звiдки шурхали чорнi скарлюченi постатi монахiв, та самотньою церквою якраз побiля урвища, ближче ще до одного озера, де водилася така-сяка риба, — поволi, потроху намулювали, хвиля за хвилею прожитого життя, свої закони. Був там ще двiстi двадцять четвертий кiлометр, — це коли вийти до урвища, пройтися дорогою, а можна навпростець, через руїни якогось безiменного селища, а там до старого млина, i виходиш у степ, широкий, як повiнь навеснi, з шовковистою травою i кулею сонця на горизонтi. Через десять рокiв пiсля того, як там вибудували свинарник i неподалiк перетнула степ траса, мiсце взагалi обезлюднiло: останнi люди покинули поселення. В свинарнику лишився один зморшкуватий чоловiчок, що, поки був молодшим, пiдстерiгав молодиць з щiткової фабрики i зманював їх великим свинячим окостом. Iнодi це йому вдавалося. Вiн весь час вовтузився у свинарнику, в безлюдному степу, i раз на мiсяць приходив помитися в лазню. Прозивали його по-простому — Льопою. З роками вiн геть здичавiв i, окрiм свиней, нiчого не бачив. Ходили балачки про великi грошi, буцiмто накопленi ним на поросятах. А тому, що там пiдпасалися мiсцевi «бики», тобто знать, та чутка була вiрогiдною. Проте нiкому з вурок i в голову не приходило пересвiдчитися у скарбах насправдi. Надто дике i страшне мiсце було. На мiсцi старого млина колись стояла велика церква, а то навiть, говорили, собор. Але навряд чи це зупиняло шукачiв легкого хлiба. Просто не заведено — i все. Тому все, що вiдбувалося в цьому районi, на той час зовсiм не респектабельному, що якимось робом належав до столицi, з її вiяннями, мало акцент окремого мiстечка, тут чужинцiв приймали не дуже люб'язно. Тут знали наперелiк мiсцевих повiй, мiсцевих вурок, мiсцеву знать. Про них говорили в такому тонi, що не терпить нiяких доказiв, не потребує зайвих роз'яснень i так далi. Вони або були авторитетом, або повнiстю засуджувалися, але у свiдомостi таки належали до великої сiм'ї, що збавляла роки, стулившись тiсним кiльцем бiля купки смердючих озер. Образа чужинцем їхньої гiдностi часто сприймалась як образа всього околотку. Тому коли на вулицi Жовтневiй, у роздутих вiтром бiлих парусинових штанях, з акордеоном пiд пахвою, у льотнiй формi, з'явився чоловiк майже двометрового зросту, брунатний вiд засмаги, з чiткими рисами обличчя i голубими очима, половина жiнок вiдкрила вiкна i сказала «ах»; то був його батько. Всi п'яницi, що сидiли за пластиковим столиком, всi спраглi й нудьгуючi бiля «Сосновок» подивилися на Володьку чистими дитячими поглядами, осклiлими ще з учорашнього ранку. А ще вiн був одягнутий у лакованi черевики, рожеву нейлонову сорочку; назирцi за ним дрiботiла його дружина, яку звали Анастасiя, зовсiм не схожа на висохлих або тлустих мiсцевих жiнок, що з роками бiльше нагадували свої нечупарнi кубла або нудний пейзаж, — з тонкими руками, вивiтрiлими обличчями, животами, що перевалювалися за резинку рейтузiв, i кислим подихом з рота котрих можна було отруїти при лайцi половину району. Вона була надто гарною як для столицi, а для цього напiвгиблого мiсця робiтничих кварталiв i поготiв. Справжня американська красуня, яку показували в кiнотеатрi, де квитки коштували на дитячий сеанс десять копiйок, а на дорослий — двадцять.
Побiденко Володька, а пiзнiше Принц Дакарський, оселився в самому центрi робiтничих кварталiв. Цей район називався Червоним. Швидше за все тому, що будинки були вибудуванi виключно з червоної цегли паскудної якостi, бо весь час осипалися, а пiсля затяжних дощiв стiни часто осiдали, а то i провалювалися. Значить, там вiн i оселився з дружиною, так i не виправдавши сподiвань благочестивих матрон цього поселення, яке називалося то Соснiвкою, як i пивниця, то просто Озерами або Лагуною. Володимир влаштувався працювати на кiстковий завод водiєм вантажiвки. Через мiсяць проявилася ще одна його дивакуватiсть: вiн почав скуповувати книжки i цiкавитися речами ну зовсiм не потрiбними у тому середовищi, де вiн мешкав. Потiм пiшла чутка, що вiн шукає якусь книгу, зовсiм рiдкiсну, заборонену. Те, що книжка була заборонена, викликало деяку симпатiю у людей, що вiчно копичилися бiля бару, сьорбаючи кисле, наполовину розведене водою пиво. Через рiк жiнка народила йому хлопчика, якого назвали Андрiєм. А ще через пiвроку вона померла вiд менiнгiту, i вiдтодi Володька запив i пiшов по жiнках, полишивши виховання сина на пiдслiпувату родичку Онисимiвну, яка курила «бєломор» i працювала санiтаркою у дитячiй консультацiї. Розповiдали, що
вона вiдсидiла десять чи п'ятнадцять рокiв за зв'язки з Махном. За останнє її чи не найбiльше поважали i водночас трималися подалi. Жiнка вона була крутого норову, майже тобi чоловiк. Тiльки вона могла пiд час нiмецької окупацiї погавкатися з комендантом i їй за це нiчого не було. Онисимiвна виховувала Андрiя. Жiнкою вона була грамотною, бо читала багато, ота капость пристала i до малого. Майже нiчого вiн зi свого життя не пам'ятав, тiльки великi пазухи яру з тоненькою цiвкою стежки, що потiм, у найгидшi, найчорнiшi днi життя, йому снилися. Хоча Онисимiвна стояла осiбно. У його пам'ятi збереглася крихiтна кiмната, що пропахла молоком та медикаментами, котами i книгами; книжками був завалений коридор, маленька спальня, горище, розкладний диван з випнутими пружинами. А тому запах вижовклого з часом паперу ставав все сильнiшим. Восени, коли Онисимiвна пила чай з малиновим чи яблучним варенням, запах стояв особливий, додаючи суму голiй осенi, з сiрою перспективою неба у провалля верболозу та яру.
Але того року, коли йому виповнилося сiмнадцять, трапилися подiї, якi вiн намагався забути, а вiрнiше, не надавав спочатку значимостi, i тiльки упродовж короткого часу вони до нього поверталися, все яскравiшi, напевне, виразнiшi, нiж були насправдi. Цi три подiї потiм злилися, щоб спалахнути водночас, i, видавалося, вже обсипалися попелом, як пiсля пожежi сухим лiтнiм днем, поволi клаптями осiдаючи наприкiнцi вулицi твого життя; але — нi, — все має властивiсть паскудно осiдати в пам'ятi. За рiзницею, що в пам'ятi все влаштовано, розкласифiковано та розкладено поличками: хочеш — переставляй, хочеш — нi. Блювотиння минулого, параноя минулого, спраглiсть нездiйсненного повороту назад. Того року з'явився Лаврентiй. Тодi скресло сонце його дитинства i вiн вiдчув себе дорослим. Тож Лаврентiй з'явився невдовзi пiсля скандалу в монастирi, про достовiрнiсть божилася баба Лукашиха, що торгувала самогоном, а виганяла, тобто варила його, ховаючись вiд мiлiцiї, в очеретi, — вона бо сама бачила. Люд у тiй мiсцинi мешкав пересильний, з центральних та захiдних областей, а тому народ якоюсь мiрою був набожний, хоча москальську церкву, а особливо брудних i вошивих монахiв не дуже полюбляв, якщо не сказати по-iншому. В тому ото середовищi, родом десь з-пiд Опiшнi, крутилася i Лукашиха, червонощока, з великими грудьми, могутнiм станом козачки i гострим язиком, таким, що з нею не збалакалося б i цiле мiстечко. Вона давно говорила, що монахи неблагочестиво хлищуть її сивуху, гарують до ночi, а потiм тиняються над урвищем, векаючи у вигрiбну яму, щоб, диви, iгумен не пiдловив. Але народ, подавлений атеїстичною мораллю чи просто тримався осторонь вiд цих балачок, не дуже приймав розповiдi Лукашихи до уваги. Навряд чи мешканцiв Соснiвки можна назвати набожними, але у великi релiгiйнi свята на вулицях та майданах, що розсипалися дрiбним намистом, не зустрiнеш жодного тверезого з не розбитою харею, навiть десятилiтнi хлопчаки хилиталися з цигарками в зубах та обригували, вiд незвички до спиртного, похиленi паркани та облузанi стiни. Ото там, в монастирi над пагорбом, все i почалося для незадачливого Андрiя. Iгуменом був Лаврентiй, або Феодосiй, благочестивий чоловiк, що потрапив до цього монастиря за свою палку нелюбов до режиму, до свiтської та релiгiйної влади. Вiн читав гнiвнi проповiдi початком, а потiм затих, напевне, гадаючи, що говорити, коли братiя зовсiм не туди дивиться, i йому доводиться вилучати порножурнали та всiлякi соромiцькi малюнки, хоча вiн проти цього нiчого не мав, але тiльки поза межами монастиря, а значить, — iди у вiльний свiт, коли тобi ряса монаха давить — не варто. Так, звiсно за нього вирiшував народ Соснiвки, а як воно насправдi було, то це ховали монастирськi мури. Але часто бачили, як вони гайворонням висiдалися
