Адюльтер - Коэльо Пауло (читать бесплатно полные книги .txt) 📗

Їжа не має смаку, усмішка, навпаки, стає ширшою (щоб ніхто нічого не запідозрив), бажання плакати придушується, світло набуває сірого кольору.

Учорашня розмова не справила на мене доброго враження: починаю розуміти, що збудження мене покинуло і я швидко провалююся в апатію.

Невже ніхто цього не помітить?

Звичайно, ні. Зрештою, я остання людина у світі, згодна зізнатися в тому, що потребую допомоги.

Такою є моя проблема. Вулкан вибухнув, і ніщо вже не поверне його лаву всередину, не посадить жодного колоска чи дерева й не вижене овець, щоб вони там паслися.

Я цього не заслуговую. Я завжди намагалася відповідати сподіванням світу. Але таке зі мною сталося, і я неспроможна нічого вдіяти, крім як ковтати пігулки. Можливо, сьогодні я вигадаю привід, щоб звернутися до психіатричної клініки та соціальної допомоги (вони від цього будуть у захваті) і мені пощастить зустріти гарного психіатра, у якого можна буде попросити допомоги, хоч це й неетично. Але не все є етичним.

Я не маю жодної настирливої думки — наприклад, посадити себе на дієту. Не опанувала мене й манія чистоти, яка іноді впливає на жінку, що працює в офісі з восьмої ранку, спершу виправши й випрасувавши одяг і прибравши в оселі, а повертається додому о п’ятій пополудні, сходивши до супермаркету. Я неспроможна приглушити свої розчарування, намагаючись бути суперматір’ю, бо діти відчують недовіру до мене на всю решту життя.

Я вирушаю на службу й знову бачу сусіда, який миє автомобіль. «Але хіба він не мив його вчора?»

Не можу стриматися — підходжу й запитую його про це.

— Учора я ще трохи не закінчив роботу, — відповів він, після того як побажав мені доброго дня, запитав, як ведеться моїй родині, і сказав, що моя сукня дуже гарна.

Я подивилася на його машину, «ауді» (Женеву іноді також називають Ауділендом). Автомобіль видався мені досконалим. Сусід показав мені кілька маленьких деталей, які ще не блищали так, як мусили блищати.

Я трохи розтягла розмову й запитала, чого, на його думку, люди прагнуть у житті.

— Це просте запитання. Вони прагнуть сплатити свої рахунки. Купити собі дім, такий, як у вас або в мене. Посадити собі сад, запросити на сніданок у неділю дітей та онуків. Помандрувати по світу, після того як матимуть власне помешкання.

Невже тільки цього люди прагнуть від життя? І більш нічого? Є щось дуже хибне в нашому світі, і я не маю на увазі війни в Азії або на Близькому Сході.

Перш ніж вирушити до редакції, я маю взяти інтерв’ю в Жакоба, у якого була закохана ще в середній школі. Але й це мене не схвилювало — я справді втрачаю інтерес до всього на світі.

Я вислухала дещо, про що не питала, — про програми уряду. Я поставила кілька запитань, щоб відвернути його від цієї теми, але він ухилився від них з елегантною безпосередністю. Він на рік молодший за мене, отже, йому десь тридцять років, але на вигляд усі тридцять п’ять. Це спостереження я приберегла для себе самої.

Звісно, мені приємно зустрітися з ним, хоч досі він жодного разу не запитав, що сталося з моїм життям, після того як кожне з нас, здобувши освіту, пішло своєю дорогою. Він зосереджений на собі, зосереджений на своїй кар’єрі, на своєму майбутньому, тоді як я по-дурному озираюся в минуле, ніби досі залишилася дівчиною-підлітком, якій інші дівчата заздрили.

Через якийсь час я його не слухала, а лише автоматично записувала розмову. Завжди одне й те саме, однакові теми: знизити податки, боротися зі злочинністю, ліпше контролювати наплив французів (їх у нас називають «прикордонниками»), бо ті заповнюють вакансії, які мають належати швейцарцям. Мине час, і, скажімо, через рік теми залишаться, а проблеми не розв’яжуться, бо ніхто насправді ними не цікавиться.

Через двадцять хвилин розмови я запитала себе, чи така байдужість є результатом того дивного стану, у якому я нині перебуваю. Але ні. Нема нічого нуднішого, як брати інтерв’ю в політиків. Було б ліпше, якби мене послали з’ясувати обставини якогось злочину. Розмовляти з убивцями набагато цікавіше.

І порівняно з представниками народу в будь-якому іншому місці планети наші політики найменш зацікавлені й найбільш банальні. Ніхто не цікавиться їхнім особистим життям. Лише дві речі можуть призвести до скандалу: корупція й наркотики. У таких випадках справа набуває гігантських масштабів і нарешті дає багато матеріалу газетам, які страждають від відсутності цікавих тем.

Але хто хоче знати, чи той або той має коханку, відвідує борделі або не приховує своєї схильності до гомосексуалізму? Ніхто. Це не завадить йому бути обраним, не розтринькувати державний бюджет, і всі ми житимемо в мирі та злагоді.

Президент нашої країни змінюється щороку (саме так, щороку), і обирає його не народ, а Федеральна рада сімох міністрів, яка здійснює управління державою Швейцарія. Утім, щоразу, коли я проминаю музей красного мистецтва, то бачу пропагандистські плакати про нові плебісцити.

Населення любить усе вирішувати: колір мішків зі сміттям (переміг чорний), дозвіл мати зброю в приватному розпорядженні (переважна більшість проголосувала «за», і Швейцарія є країною з максимальною кількістю зброї на душу населення у світі), кількість мінаретів у країні (чотири), дозвіл надавати притулок вигнанцям (я не брала участі в цьому голосуванні, але, думаю, такий дозвіл було схвалено й він уже запроваджений у дію).

— Пане Жакобе Кеніг…

Нас уже одного разу урвали. Він делікатно попросив, щоб його заступнику дозволили взяти участь у подальших розпитуваннях. Моя газета найважливіша у франкомовній Швейцарії, і наше інтерв’ю може вплинути на результати найближчих виборів.

Він удає, ніби мене переконує, а я вдаю, що вірю йому.

Але я задоволена. Підводжуся, дякую йому й кажу, що вже маю потрібний матеріал.

— Вам нічого не бракує?

Авжеж, бракує. Але я не можу сказати йому, чого саме.

— Ми ще з вами зустрінемося сьогодні?

Я пояснюю йому, що мушу забрати дітей зі школи. Сподіваюся, він побачив величезну золоту обручку на моєму пальці й сказав собі: «Що відбулося, те відбулося».

— То, може, якось пообідаємо разом?

Я погоджуюся. Я можу обманути себе з великою легкістю й кажу собі: «Хтозна, може, він скаже мені щось дуже важливе, якусь таємницю держави, щось таке, що змінить політику країни й примусить нашого головного редактора подивитися на мене іншими очима?»

Він іде до дверей, перетинає поріг, потім повертається й цілує мене. Я відповідаю на його поцілунок, бо минуло вже багато часу, відтоді як ми поцілувалися востаннє. Жакоб, якого я могла б покохати, тепер має родину, одружений із професоркою. І я теж маю родину, одружена з багатим спадкоємцем, який, проте, працює.

Я хотіла б відштовхнути його й сказати, що ми вже давно не діти, проте його поцілунок мені приємний. Я недавно відкрила новий японський ресторан, а вже готова вчинити щось заборонене. Я переступила через правила, і світ не обвалився на мою голову! Давно я вже не почувалася такою щасливою.

Щодалі, то краще я почувалася — відважнішою, вільнішою. І тоді я зробила те, про що давно мріяла, ще від часів школи.

Я опустилася навколішки, розстебнула змійку на його штанях і почала лизати його прутень. Він узяв мене за волосся й контролював мій ритм. Він досяг найвищої насолоди вже за хвилину.

— Яке чудо!

Я нічого не відповіла. Але, правду кажучи, було набагато краще для мене, аніж для нього, що еякуляція сталася завчасно.

Після того як я згрішила, мене опанував страх, аби хтось цього не помітив.

Повертаючись до газети, я купила зубну щітку й пасту. Через кожні півгодини заходила до ванної кімнати в редакції подивитися, чи не залишився в мене якийсь знак на обличчі або на блузці від Версаче зі складним візерунком вишивок, вельми зручним для зберігання слідів. Кутиком очей я пильно спостерігала за своїми колегами, але жоден із них (або жодна з них — жінки завжди краще налаштовані помічати такі речі) нічого не помітив.