Let my people go - Забужко Оксана Стефанивна (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗

Дорогі друзі!

Я пишу до вас із країни, якій зараз загрожує лиховісна перспектива за який тиждень бути силоміць оберненою на одну з найжахливіших бандократичних диктатур, знаних Європі від часів Гітлера й Сталіна. Це може видатися вам перебільшенням, але так не є. Зазвичай це так по-людському — відмовлятися вірити в найгірше, аж доки не стане запізно. До того ж, із розмов з друзями та журналістами з ЄС я знаю, як мізерно мало в європейських медіях інформації про ситуацію в Україні — і, відповідно, як мало розуміння стосовно того, що насправді стоїть тут на кону цієї осени.

Минулої ночі на київський брук пролилася перша кров. Автократичний пострадянський режим, який від кінця 1990-х всіляко тлумив паростки молодої української демократії і який нині всім серцем ненавидить абсолютна більшість населення (згідно соціологічних опитувань — від 67% до 85%!), явив нам остаточний доказ того, що 31 жовтня в нас не буде ніяких — хоч би й фальсифікованих — «вільних виборів». Буде війна — відкрита війна , розв'язана проти народу України жменькою гангстерів при владі, чиєю єдиною метою є при тій владі й залишитися після 31-го — причому, будь-якою ціною.

До минулої ночі вони послуговувалися методами «холодної війни» (опустімо історію зі спробою отруїти кандидата від опозиції Віктора Ющенка, чиї шанси на перемогу у виборах за умов чесної гри є незаперечними). Була огидна, надпотужна кампанія брехні в мас-медіях (більшість із яких, за дуже незначними винятками, знаходиться під контролем влади), було пущено в хід різного роду брудні, протизаконні трюки (підкуп, залякування, репресії, і т. д.), а також шахрайські махлювання зі списками виборців (до яких, зокрема, було включено десятки тисяч небіжчиків тощо). Все те, одначе, виявилося недостатньо дієвим, аби гарантувати наступної неділі гладеньку й безперешкодну перемогу «кандидатові від влади» — чинному прем'єр-міністрові (призначеному президентом), колишньому (?) злочинцеві, замолоду двічі судимому за пограбування (я не жартую!).

Вчора площу перед Центрвиборчкомом запрудив величезний, душ, либонь, на 150-200 тисяч, «помаранчевий» мітинг (помаранчевий — це колір кандидата від опозиції) під гаслом «За чесні та прозорі вибори». Стояла тепла, погідна сонячна днина (чи ви знаєте, який прекрасний Київ восени?), і тримільйонне місто було суцільним святом — радости, надії й солідарности. Давно вже я не бачила на вулицях стільки щасливих, усміхнених облич — власне, від самого розпаду Радянського Союзу. Але тоді, в 1991-му, як показали минулі 13 років, ми святкували таки передчасно. Без зміни політичної еліти, іно з крихітними зачатками громадянського суспільства, без — чому б не сказати прямо — справжньої революції, Україна невдовзі почала скочуватися назад, у сутінки совєтчини. Щойно тепер дракон радянського тоталітаризму, — у міжчасі добряче змалілий, бо від його тіла відвалювався шматок за шматком (Східна Європа — країни Балтії — відтак, минулої осени, Грузія…), і прогнилий до шпіку кісток (аж от коли оголився його правдивий кістяк — кримінальний!), — нарешті по-справжньому агонізує. А конвульсії дракона можуть бути страшними — чи ж не досить показовим є приклад Росії?

Владімір Путін, який так хутко зумів знов перетворити свою країну на концтабір, цілковито зацькований пострахом тероризму, тепер слугує основною підтримкою й опорою українським бандитам. Воно й не дивно: «блатні» з чекістами творили теплу спілку ще від добрих старих часів ГУЛАГу. Ціла президентська кампанія нашого «кандидата від влади» Віктора Януковича е виплодом ума московських фахівців. Політично й інтелектуально Київ сьогодні дедалі більше нагадує місто під російською окупацією. А що саме вони замислили, аби забезпечити в Україні «пере-ємство влади», вийшло на яв минулої ночі.

Близько 23:00, коли співаючий «помаранчевий» натовп перед Центрвиборчко-мом розсіявся, і хіба яких 150 душ, серед них жінки та літні люди, зосталися чекати на оголошення результатів провадженого в будинку засідання (на порядку денному була спроба фальсифікувати близько 2 мільйонів голосів шляхом махінацій із виборчими дільницями!), дракон уперше показав зуби. Десь із півсотні чоловіків у чорних шкіряних куртках вигулькнули з темряви й накинулися на людей, що чекали на лавочках, із кийками й ножами. Міліції поблизу не було (!), але трьох нападників схопили й закували в наручники, вискочивши на крики з будинку, парламентарі та охоронці. В кишенях у затриманих виявились посвідчення міліціонерів — зі спеціально тренованих «загонів убивць».

Авжеж, чутки ходили й раніше — про якісь «спецзагони», що прибувають із різних кінців країни й зосереджуються навколо міста. Про якісь химерні, вкрай підозрілі маневри, то тут то там завважувані киянами. Нині, на ранок після «ночі довгих ножів» (у висліді якої 11 мирних демонстрантів потрапили до шпиталю, декотрі з серйозними пораненнями) сумніву не лишається: війну оголошено. Гангстери при владі в жодному разі не збираються йти. Вони збираються боротись — найімовірніше, вже по тому, як зачиняться кабіни для голосування.

Чи можуть хай які там «спеціально треновані» групи вбійників реально протидіяти сотням тисяч людей? (Ложе люди таки вийдуть на вулиці в ніч виборів, і український Інтернет зараз вирує обговореннями, де і як зустрічатися, як боронитися в разі атаки тощо). Гаразд, нехай і не зможуть. І українська армія теж навряд чи погодиться повернути зброю проти власного народу. Але 28 жовтня, за три дні до виборів, у Києві відбудеться військовий парад (нічого подібного раніше в цей день не проводилося!). І російський президент Владімір Путін прибуває до Києва — буцімто на те, аби взяти участь у параді (?). І залишитися в Києві ще на п'ять (?) днів. Знов-таки, є чутки — ох, ці чутки! — що привезе з собою, виключно порядком персональної охорони, і трохи багнетів. Точніше, два підрозділи, особливо славні своїми операціями на Кавказі… 28

Можливо, Україні залишився тільки тиждень. Один останній тиждень бурхливої осени вільних політичних дискусій по клубах і кав'ярнях, зборів, мітингів, врешті-решт — надії. Адже, попри все, відчувається напрочуд сильна, дедалі дужча надія, я б сказала навіть — наростаюча віра, що наступної неділі українську частину дракона таки буде вбито народним волевиявом. Сьогодні ведучий останнього вільного, ще не закритого українського телеканалу (П'ятого) усміхався так само, як учора люди на вулицях. (Довший час утискуваному, а тепер оскаржуваному судовим порядком, П'ятому каналу завтра ввечері загрожує закриття, — одначе ведучий усміхався так, як всміхаються переможці.) Трансльований лише на третині території країни, та й то здебільше через кабельне телебачення, П'ятий канал єдиний дав повний репортаж про події минулої ночі. І що характерно — жоден із побитих свідків не виглядав на екрані «жертвою»: всі вони говорили обурено, але з явним відчуттям своєї правоти — як люди, свідомі своїх прав і готові їх захищати.