Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
— Авжеж. Він належить другові дівчини, яку я колись кохав.
Лео страшенно здивувався.
— Тісний цей світ, — сказав він. — І як її звати?
— Ви не повірите. Александра Невіль.
— Співачка?
— Еге ж.
— То ви з нею знайомі?
Я пошукав світлину і простягнув йому.
— Оце вона? — тицьнув пальцем Лео.
— Атож. За тієї пори, коли ми були юні й щасливі.
— А це що за хлопці?
— Мої балтиморські брати і я.
— Та й що з ними сталося?
— Ох, це довга історія…
Того вечора ми з Лео до самісінької ночі грали в шахи. Добре, що він розважив мене: кілька годин я й не думав про
Александру. Страшенно збурила мене зустріч із нею. За усі ці роки я так і не зміг її забути.
Наступного дня я не втерпів і знову подався до будинку Кевіна Лежандра. Хтозна, на що я сподівався. Мабуть, зустріти її. Ще раз побалакати з нею. Та якби вона побачила мене, то розгнівалася б. Отож зупинився я на паралельній вулиці, аж помітив, що живопліт раптом загойдався. Придивившись уважніше, побачив того собацюру Дюка, який саме виліз із кущів. Я вийшов з авто і тихенько погукав його. Він добре пам’ятав мене і прибіг, щоб його погладили. Раптом у мене виникла непогана думка, і я не зміг її відігнати. А ну ж бо Дюк допоможе мені наново зав’язати стосунки з Александрою? Я відчинив багажник, і собака слухняно поліз туди. А певно, він же мені довіряв. Я швиденько рушив з місця й поїхав додому. Пес добре орієнтувався в будинку. Я сів у кабінеті, а собака ліг коло мене і, поки я переймався історією Балтиморських Ґольдманів, був єдиним моїм товариством.
*
Їх прозивали «Балтиморськими Ґольдманами», а нас, моїх батьків і мене, «Монклерськими Ґольдманами», ми ж бо мешкали в Монклері, штат Нью-Джерсі. З часом ті наймення скоротилися, і їх почали прозивати Балтиморами, а нас Монклерами. Вигадали їх дідусь і бабця Ґольдмани, які задля ясності поділили нас за географічними ознаками. Коли ми збиралися до них у Флориду на зимові свята, вони могли, наприклад, сказати, що «Балтимори приїздять у суботу, а Монклери в неділю». Спершу воно, звісно, давало змогу називати нас лагідними прізвиськами, та згодом стало способом означити перевагу Балтиморських Ґольдманів навіть у межах нашого клану. Факти свідчили самі за себе. Балтимор був адвокат, дружина його лікарка, а їхній син навчався в найліпшій приватній школі міста. Що ж до Монклерів, то мій батько був інженер, мати — продавчиня в місцевій крамниці нью-йоркського бренду розкішного одягу, а я простий учень міської школи.
Інтонації, з якими старі Ґольдмани вимовляли ті родинні прізвиська, врешті всотали в себе всі високі почуття, що їх вони зазнавали до племені Балтиморів: слово «Балтимори» золотом спливало в них на язиці, а «Монклери» вони вимовляли так, наче жабу випльовували. Балтиморів хвалили, Монклерів ганили. Телевізор виходив з ладу, бо його поламав я, хліб був несвіжий, бо його купив мій батько. Булочки, які привозив дядько Сол, були завжди розкішні, а телевізор працював, бо полагодив його, звісно ж, Гіллель. Навіть в однакових ситуаціях не мали ми рівності: якщо хтось із-поміж нас запізнювався на вечерю, то казали, що сердешні Балтимори напевне застрягли у корках. А якщо запізнювалися Монклери, то дідусь із бабцею казали, що вони завжди так роблять, нічого дивного, мовляв. У всіх випадках Балтимори були утіленням найкращого, а Монклери могли б і ліпше поводитися. Найвишуканіша ікра, яку привозили Монклери, не варта була й жмені гнилої капусти від Балтиморів. Коли у крамниці чи в ресторані ми зустрічали знайомих діда й баби, то бабця казала: «Оце мій син Сол, відомий адвокат. А це його дружина Аніта, провідний лікар у центрі Джона Гопкінса, і їхній син Гіллель, юний геній». Кожному Балтиморові тиснули долоню й поштиво вклонялися. Продовжуючи свій монолог, бабця недбало тицяла пальцем на нас із батьком. «А це родина мого молодшого сина». І нам кивали головою, як ото дякують водієві чи хатній прибиральниці.
Тільки в одному упродовж перших років мого дитинства рівні були Балтимори і Монклери — у кількості: обидві наші родини складалися з трьох осіб. Та хоч офіційно Балтиморських Ґольдманів було троє, всі, хто добре їх знали, сказали б, що їх четверо. Адже незабаром моєму двоюрідному братові Гіллелеві, з яким я ділив лиху долю єдиної дитини, неабияк поталанило — життя подарувало йому брата. Внаслідок подій, що про них я ще розповім, у всіх ситуаціях поруч із ним був друг, котрого, якби його не знали, можна було б вважати уявним. Звали його Вудро Фінн чи, як ми його називали, Вуді, й був він був гарніший, вищий, дужчий, усе вмів, на все звертав увагу і завжди перебував поруч, коли у ньому була потреба.
Минуло трохи часу, й Вуді посів у родині Балтиморських Ґольдманів особливе місце, став заразом одним із них і одним із наших, небожем, сином і братом. Його присутність поміж ними була така очевидна, що — найвища ознака його належності до цих людей — як він був відсутній у колі родини, то всі відразу ж питали, де це він подівся. Ґольдмани непокоїлися, коли його не було, його присутність була не просто законною, а й необхідною умовою єдності їхньої родини. Якби хтось запитав про Балтиморських Ґольдманів, то йому відразу ж, не замислюючись, назвали б Вуді. Отак вони знову переграли нас: у матчі Монклерів проти Балтиморів, де завжди була нічия, рахунок тепер став 4:3. Вуді, Гіллель і я були найвірніші друзі на світі. З Вуді минули найкращі мої роки у Балтиморів, від 1990 до 1998 року, то був прегарна пора, хоч у ній і зародилися зерна того, що призвело потім до Драми. Від десяти до вісімнадцяти років ми були цілком нерозлучні, становлячи трійцю, яку прозвали Ватагою Ґольдманів. Ми любили один одного, як люблять мало які брати: ми зміцнили наші стосунки урочистими присягами, змішали нашу кров, поклялися у вірності й у вічній дружбі. Попри те, що сталося потім, я пригадую ті роки, як прекрасну пору, епопею трьох щасливих підлітків у благословенній богом Америці.
Їздити в Балтимор, бути з ними — у цьому я вбачав сенс мого життя. Тільки з ними почувався самим собою. Слава богу, хоч був я в тому віці, коли дітлахи мало подорожують самі, батьки все ж таки відпускали мене в Балтимор на вихідні, щоб я побачився з тими, кого люблю. Для мене то був початок нового життя, а віхами — розклад шкільних вакацій, педагогічні дні й святкування річниці американських героїв.
Щойно наближався День ветеранів, річниця Мартіна Лютера Кінга чи День президента, як мене охоплювала невимовна радість. Я просто місця собі не знаходив. Слава воякам, що полягли за батьківщину, слава нашим чесним і гідним президентам, що дали нам вихідний кожного третього понеділка в лютому!
Щоб вигадати зайвий день, я домігся в батьків дозволу вирушати в дорогу простісінько після школи. Допіру закінчувалися уроки, вихором біг додому і хутко збирав речі. Як валіза була готова, чекав, коли приїде з роботи мама й відвезе мене на вокзал в Ньюарку. Сидів у кріслі біля вхідних дверей, у куртці й черевиках, і тупав ногами з нетерплячки. Щоб згаяти час, розглядав світлини наших родин, що стояли на шафі коло мене. Здавалося, ми такі нікчемні, а вони просто-таки чудові. Слід сказати, що життя моє в Монклері, передмісті Нью-Джерсі, було хороше, спокійне і щасливе, я там і горя не знав. Але наші авто здавалися мені не такими лискучими, наші бесіди не такими цікавими, сонечко не таким яскравим, а повітря не таким чистим.
Потім лунав сигнал маминої автівки. Я вибігав з хати і сідав у її стареньку «хонду сівік». Мама фарбувала нігті або пила каву з картонного стаканчика, їла канапку чи заповнювала податкову декларацію. Часом вона робила все це одночасно. Вона була елегантна, добре вбрана. Гарна мов писанка, пречудовий макіяж. Та, повернувшись із роботи, не знімала з жакета бейдж зі своїм іменем і написом «До ваших послуг», а мені це здавалося страшенно принизливим. Балтиморів обслуговували, а ми були слугами.
