Знак Саваофа - Ульяненко Олесь (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
— Правда, Єва сьогоднi дуже гарна?
— Не сказав би… Зовсiм нi… Бiльше ти… Так, саме ти…
— Дякую…
— Я ще пiдiйду до тебе…
— Можеш розраховувати…
Вона знову повiльно, пiдтримуючи сукню двома пальчиками, рушила до Єви, криючи широкий простiр вiтальнi маленькими нiжками, взутими у червонi iталiйськi черевики. Борису повiяло холодом, вiн заплескав у долонi, просячи тишi, але чи то його крик потонув у гамiрливiй вовтузнi, чи просто вiн невпевнено повiвся, але з першого разу пiдняти гостей не вдалося. I саме в цю хвилину, коли вiн уже розмахнувся руками, дверi розчахнулися, розкололися шкаралупою горiха. I всi розгледiли в ясному холодi вечiрнього повiтря трiйцю, що стрiмко рушила в бiк Бориса.
Так вони зайшли до помешкання вiдомого багатiя, чиновника, зовсiм просто, але ця легкiсть поведiнки була радше диктована помилковим уявленням про власнi персони, — пiзнiше вирiшили у всiй Соснiвцi, хоча це, як i все, що стосувалося язика мешканцiв Соснiвки, не було правдою. Першою, хто вiдчув i зрозумiв, що затишок цього гарно облаштованого дому, разом з котами, папугами, колiбрi, меблями i, нарештi, його господарями — вiдiйшли не так у минуле, як у глибоку тiнь того, що колись називалося спокоєм, була Iлона. Так. У хол просто ввалився Андрюха Лямур у супроводi двох своїх браткiв — Махмуда та Мономаха. Вiн iшов пружною ходою, тримаючи попереду себе велетенський букет квiтiв, у шкiряному пiджаку, досить вишуканому, в дорогих, вiд Версаче, джинсах, з голеним черепом, де проступав синiй, вiд макiвки до лiвого вуха рубець, ще свiжий. Але, не зважаючи на окид, розмах його широких плечей, атлетичну поставу, тваринний iнстинкт, звiрячу силу, iнодi у ньому вгадувався розум, зовсiм небуденний, захований, замулений не одним десятком рокiв, про котрий, про той розум, вiн, Андрюха Лямур, анi сном, анi духом не вiдав, а якщо таке i приходило в голову, вiн напивався всмерть, починав бешкетувати, ганяти степом, мiстом на своєму новенькому джипi. А ще знали про його зачаєну тугу за Iлоною. Простота соснiвська засуджувала панську курву i жалiла по-своєму Андрюху, чомусь, як завжди, помилково, причисляючи бандюка до своїх.
Андрюха i його братва постояли на порозi. Борис простягнув руки у привiтаннi, й вони рушили, порипуючи новенькими чоботами. Це ще не означало примирення, але був неабиякий крок для Бориса, бо йому вкрай обридло скубатися на двi руки — з одного боку чеченцi, що понаповзали з Москви, а з iншого — небезпечний, розумний i, головне, незаслужено ображений, кинутий напризволяще Андрюха Лямур, який стояв бiля джерел їхнього сiмейного бiзнесу i був, вважай, пiонером у цих смердючих лабiринтах українського темного ринку, що називається бiзнесом. Присутнi дами заворожено проводжали його невисоку, але мiцну, струнку постать боксера; чоловiки мовчки очiкували, не знаючи, як дiяти далi; бiльшiсть була без зброї, а у кого вона i була, то швидко користуватися нiхто не вмiв. У Андрюхи пiд лiвою пахвою телiпалася жовта кобура, а за поясом стримiла рукоятка стєчкiна. Махмуд не приховував автомата-пiстолета типу мiнi-узi, що теж ховався пiд курткою, так, що та частина одягу пiдозрiло i загрозливо вiдстовбурчувалася.
Борис примирливо перевернув долонi. Натовп засмiявся, Лямур обiйнявся з Борисом.
— Вiтаю, Боря. Бажаю всього найкращого. Нехай вашу сiм'ю береже Бог!
Гостi задоволено зачмихали. Бабахнули пляшки з шампанським. Хтось ревонув «вiват», але Лямур не зважав на простягнутi руки з келихами, а кiлька хвилин стояв, засунувши до заднiх кишень долонi, вiдкопиливши губу, i, як всiм здавалося, упивався своєї нетривкою, до смiшного мiзерною перемогою. Тiльки його погляд блукав головами. Iлона вiдхилилася назад, спостерiгала за Андрiєм з напiвсутiнi, тому не вiдомо було, чи хвилюється вона, але те, що їхнi погляди пересiкалися, то це було точно, як i те, що Андрюха внаправду замислив шось. Iнодi присутнiм видавалося, що для Андрiя та Iлони iснує оцей простiр, i вони в мiру своїх почуттiв i вчинкiв, непередбачених дiй, окупували його, похвилинно терзаючи невiдомiсть нудною мовчанкою.
— А зараз до столу! До столу, дорогi гостi, — зацокотiла свекруха, обiймаючи за талiю Нору.
Гостi зiжмакали цю тривалу паузу, загрюкавши стiльцями. Проте Лямур уперто продовжував стояти, засунувши руки до заднiх кишень джинсiв, закопилюючи губу. Борис спробував порушити цю неприємну мовчанку i люб'язно, трохи грубувато запитав:
— Щось не так, Андрiю?
Лямур прокашлявся в кулак, зiгнувшись i затрусивши плечима, потiм глянув знизу вгору на Бориса, — вiн був на пiвголови нижчим, але ширшим у плечах, значно молодшим, — i протягуючи розбiрливо слова, добираючись з трудом до зрозумiлої вiдповiдi, заговорив:
— Братани, менi б не хотiлося починати, але кiлька годин тому якiсь попаддi чи монашки, хрiн їх розбере, з католицької мiсiї, правильно, знайшли Лаврентiя. Всi, ну хто не знає, той нехай розкаже кожному, хто вiн такий, цей Лаврентiй. Вiн ледь живий, i не знають, чи оклигає. Значить, його побили. Сильно побили. Перед цим у мене з ним була розмова. Досить неприємна, але не ворожа, тобто… — Лямур осмiхнувся знову, якось зiгнувся, почухав потилицю. — Майже не ворожа. Склалося так, що я зобов'язаний цьому чоловiковi життям… Ви знаєте i розумiєте, ви знаєте, i не менi вам розповiдати, коли це трапилося. Маю надiю, ви всi добре поiнформованi? — вiн обвiв усiх хитрим поглядом, з лукавими iскорками смiху в самих зiницях, i хто знав цей погляд, той розумiв, що доброго вже чекати нiчого, лишалося сподiватися, що гнiв упаде на плечi чи голову когось iншого, якщо не самого Лямура; хто добре його знав, той давався диву: як Андрюха може так багато говорити?
Але вiн i сам дивувався, звiдки беруться слова, бо навiть до останнього моменту не думав, що почне тягнути за Лаврентiя. I вiн продовжував, вже трохи випинаючи груди: — А значить, повторюю, я йому зобов'язаний. З багатьох причин менi б не хотiлося починати гнилих, не чоловiчих, не мужських розбiрок. Бо надто поважаю цю сiм'ю, котрiй багато чим зобов'язаний, щоб скоїти щось нехороше, i навiть по такiй причинi, як сьогоднiшнє свято. Тому прошу, нехай той, хто це зробив, просто вiдшкодує енну суму на лiки. I на тому пов'яжемо.
Борис стояв, пробиваючись потом, хоча того страху, тiєї безпорадностi, як по приїздi, в ньому не було. Вiн перехопив безжальний погляд Iлони, що свiтив на нього з-пiд колони, переконуючись, що вона справдi до цього не причетна. Облизуючи губи, машинально обтираючи чоло, вiн спробував загладити неприємну тему i взяв за лiкоть Лямура. Андрiй вивiльнив руку, глянувши небесними своїми очима на гостей.
— Андрiю, потiм все вирiшимо…
Проте молодий чиновник, той, що i розпочав бузу на дамбi, вилiз наперед, схаркнув демонстративно пiд ноги Лямуру, закричав, викочуючи i вивищуючи голос до єхидного тону:
— Слухай, бик, це я його мєтєлiл. Зрозумiв? Зараз вали звiдси, поки не одiрвали тобi вуха…
Далi Лямур узяв клерка за вуха, пiдняв рiзко, що аж хруснуло, пiднiс до самого обличчя i зашипiв:
— Завтра ти принесеш свої вуха разом з тисячею баксiв у католицьку мiсiю. Зрозумiв?…
Але чиновник нiчого не зрозумiв, принаймнi вiн засукав ногами, завовтузився, i Андрюха поставив його на ноги. Буцнув головою.
Нiс з'їхав кудись влiво, потiм повис, мов чужорiдний, на шкiрцi.
I тiльки тодi клерк закричав, завив голосно, як побитий пес, завалившись на чотири костi. Публiка загула, але, слiдкуючи уважно за Борисом, вловила якийсь сигнал, тихо, двома строями рушила до банкетного залу, лишаючи Лямура, його товаришiв i знiвеченого клерка наодинцi.
До Лямура нiхто не вийшов; напевне, Андрюха Лямур чекав саме на це, але Iлона, яка зiйшла схiдцями i сiла поруч з ним, оповита забутими запахами, поклала на його гостре колiно свою легку, як пташина лапка, руку, примирливо звернулася:
— Ну що ти хотiв цим сказати? Чого ти добився?
Андрiй шалено закрутив головою, як у дитинствi, як тодi, як завжди.
— Вони не лишилися. Вони пiшли. Вони не лишилися…
