Молоко з кров'ю - Дашвар Люко (онлайн книга без .TXT) 📗
Юрко глянув на тонкі Ларчині ручки, які й тільки можна було побачити посеред зламаного льоду, впав на лід і поплазував до дівчинки. Вхопив Ларку за руки, потяг на себе.
— Спіши, спіши, — шепотів. Ларка вчепилася в Юрка.
— Ґудзика розстібни, — прохрипіла тремтячими синіми губами.
Юрко геть не розумів, що хоче від нього дурна руда Ларка, яка вічно встряне у якусь халепу, але простягнув руку і насилу розстібнув біля шиї великого, як ґуля, ґудзика дебелого Ларчиного пальта. Ларка вислизнула з пальта і, як та мавпа, подерлася з ополонки на лід. Видерлася і накарачках — від ополонки. Метр-два, не більше. Упала на лід, скрутилася. Синя. Трясеться.
Юрко підвівся. Серце калатає. Мокрі руки тремтять. Зі страхом відійшов від ополонки, у якій плавало Ларчине пальто, насупив брови поважно, як батько-голова, подумав мить, скинув теплу дублянку і обережно пішов до Ларки.
— Оце точно застуджуся через ту дурну Ларку, — бурмотів серйозно.
До дівчинки лишалося не більше метра, коли лід під Юрком провалився тихо, без жодного звуку, наче у страшному німому сні. Ларка закліпала оченятами і побачила темну воду невеликої, акуратної, наче хто спеціально вирубав, ополонки, край якої лежала добротна Юркова дублянка. В ополонці байдуже хлюпала темна вода. Здавалося, лід провалився не під хлопчиком, а хтось хижий, безжалісний і всемогутній пробив його зсередини, аби вхопити Юрка і за секунду безслідно зникнути разом із ним у темній безодні, наче в результаті неймовірно вдалої фантастичної операції.
Тарас Петрович бачив, як тонкий лід проломився під онукою. Чув, як заметушилися рокитнянці, обв'язуючи довгою мотузкою легкого Серьогу на прізвисько Ровер. Хитнувся: все у голові обертом. Ляснув себе кулаком по голові — щоб не хиталася!
Коли Ларка тремтіла на льоду, а Юрко раптом зник, наче і не було ніколи, Тарас Петрович зірвався і побіг по ставку, по тонкій кризі… Метри за три від берега лід з тріском проломився під важким чоловіком, і він загруз у темній воді по шию. Безпорадно і відчайдушно трощив крихкий лід навколо себе, не відчуваючи ні холоду, ні гострих шматків обламаного льоду, які впивалися в лице, і страшно кричав у раптовій скорботній тиші, бо навіть балакучі сороки замовкли і тільки підскакували на гілках, спостерігаючи за людьми.
Рокитнянці витягли страшного, як божевілля, Тараса Петровича, закутали у пальта обмерзлу Ларочку, одні потягли їх до села, вже по дорозі почавши розтирати горілкою, слава Богу, її завжди хтось прихопить, інші лишилися біля ставка, намагаючись з гілок та палиць зробити такі собі санчата, на які можна було б лягти і спробувати дістатися до акуратної ополонки, у якій безслідно зник Юрко. Та ставок насміхався, не пускав, і за годину відчайдушних зусиль лід під берегом перетворився на суцільне місиво з темної води і криги — не підійти.
А посеред ставка, на тонкому, майже прозорому льоду стояв здоровенний хряк із червоними дверцятами від «Запорожця» на шиї і геть не розумів, чому раптом люди кинули його ганяти, побігли кудись, наче хряк їм — зайве. Хряк опустив голову, і червоні дверцята упали на лід. Він ще раз зиркнув у бік людей і спокійно пішов по ставку до берега, а потім — у проламану ще зранку загородку. Став біля дірки до свободи, сумно рохкнув і ліг на солому, наче виконав якесь термінове і надважливе завдання і тепер уже точно міг спокійно відпочивати у загородці.
Потім, коли час усе розставить на свої місця і замість суцільного горя до рокитнянців повернеться здатність аналізувати події, вони ламатимуть голови тільки над одним неймовірним фактом — як могло таке статися, що під здоровенним майже двохсоткілограмовим хряком лід на ставку не проломився.
На четверту дня посеред ставка лишилися тільки червоні дверцята від «Запорожця». Втомившись украй, кілька відчайдухів, що намагалися відшукати тіло Юрка, побігли до села — притягти металевого човна з сараю Серьоги Ровера, заодно перевдягтися і хоч трохи зігрітися.
Баба Ганя ще годину тому закінчила ліпити пиріжки з вишнями, які так подобалися Юркові, глянула надвір, онука не побачила, але не стривожилась — ну, забігло хлоп'я кудись. Схаменулася, коли вулицею забігали люди, понесли когось, загорнутого у товсте драпове пальто, а потім побачила біля хвіртки купку рокитнянців — товчуться, між собою тихо перемовляються, у бік Ганиних вікон зиркають та підштовхують одне одного до хвіртки.
Упало серце. Вийшла надвір. Рокитнянці замовкли.
— Ганю! — заплакала Нечаїха. — Юрко втопився…
Злий, мов той демон, і веселий, як перед погибеллю, Льошка повернувся у Рокитне пізно ввечері, коли, як йому здавалося, все село мало солодко сопіти уві сні. Та на вулиці товклися люди, стояли групками по кілька, перешіптувалися і, коли службова «Волга» голови проїхала та зупинилася біля хати Стьопки Барбуляка, враз заклякли, повитягували шиї: куди це він?
— Що тут за революції без мене? — роздратовано буркнув Льошка і пішов до німцевої хати.
Тетянка сиділа біля дивана, на якому лежала Ларочка, тремтячими руками підносила їй до рота ложку з гарячим трав'яним відваром, прикладала до лоба компрес і все питала чужим, глухим голосом:
— Як ти, доню? Як ти, доню?
— Геть нічого не болить, — шепотіла гаряча, градусів на сорок, Ларка, губки вигиналися підковкою, а очі понабрякали від безупинних сліз.
Тетянці крутилася голова, та вона стискала губи, витирала доньчині щічки, цілувала тонкі гарячі рученята і умовляла себе не впасти, а малих Надійку і Любаню замовкнути. А Ларочку — не плакати. Та дівча плакало і плакало, наче тих сліз у неї — цілий ставок.
Льошка зайшов у німцеву хату і грубо запитав:
— А чого двері не зачиняєш? Дуже смілива стала?
Ларочка побачила Юркового татка і заплакала ще дужче.
Тетянка перелякалася. Ще хвилину тому думала, що вже неможливо налякати її сильніше — у душі оселився суцільний жах і зайвий привід вже не міг додати до нього нічого більш моторошного, ніж усе, що сталося цієї п'ятниці. Та Льошка зайшов — і Тетянка зрозуміла: немає у жахів межі. Немає, бо перед очима попливли темні кола, заплигали яскраві червоні кульки і вона б упала, та Лароччине схлипування нагадало, що, крім власних, світ повній жахів інших людей.
— Ми… прости… Не винуваті, — ледь вимовила, а перед очима — Юрко усміхнений.
Льошка з подивом зиркнув на Тетянку:
— Не думав, що ти так по німцю побиватимешся… — І глухо: — Оце в області був… Намагався з’ясувати, за що твого чоловіка заарештували… Поки у лікарні буде… Психіатричній… Вилікують та аналізи візьмуть… Чи божевільний він у тебе, чи просто повна сволота… А ти… пам'ятай! Мовчатимеш — господарство допоможе тобі дітей на ноги поставити. А будеш язиком, мов помелом… І тижня в Рокитному не проживеш. Підеш вслід за чоловіком. Як співучасниця…
— Яка співучасниця? — Тетянка і про Юрка забула, і про хвору Ларку.
— А побачиш! — завірив голова і вийшов з хати.
Рокитнянці, як не намагалися, виявилися не готовими до появи Льошки, бо ніхто не знав, як сказати голові про страшну смерть сина. Більше того, з четвертої години дня і аж до цієї миті клубок жахливих подій все розростався, і рокитнянці геть розгубилися, кидаючись від скаженої Марусі, що боса побігла до ставка поночі, до Тараса Петровича, який замкнувся у хаті і трощив там усе підряд, а потім до баби Гані, яка без свідомості лежала у старій Орисиній хаті.
Баба Ганя спочатку старій Нечаїсі не повірила. Скаженими очима її зміряла:
— Що, бабо, забули, як я старій Чудисі усі патли вискубала? Й собі хочете?!
Та люди, що товклися біля Нечаїхи, скорботно відводили очі… Ганя розштовхала їх легко, мов іграшкових солдатиків, і, всупереч наказам сина, побігла до Орисиної хати. Рокитнянці — за нею, бо страшно їм стало Ганю саму лишати.
Баба Ганя не розуміла, що робить, навіщо… Увірвалася у хату, а там — усе шкереберть. По кімнатах…
У кухню… Під комірчиною зачиненою — банки-склянки валяються. Двері на себе смикнула, відчинила — а в комірчині Маруся. Гола. Побита. Майже непритомна.
