Перламутрове порно - Карпа Ирена (читать онлайн полную книгу TXT) 📗

— Мучачіки, по чім сьогодні куннілінґус?

Гарнявчики сахаються, дівки регочуть.

— Бачила мій веселковий прапор [101]? — кажу Івонці.

— Нє-а! В тебе є?

— Є! І знаєш, де я його купила?

— Де?

— Під стінами Ватикану!

— Опа-па… — Івонка ще десь зо два роки тому свято вірила в те, що вона — лесбійка, і що до смерті житиме з дівчинкою-баскетболісткою, вдвічі за неї більшою й ширшою, але дуже доброю. В кінці кінців Івончина орієнтація з'їхала в бік гетеросексуальної, а у дівчинки з'їхав дашок. Цікаво, чи заважає це у баскетболі?

— Там, знаєш, — продовжую я, поки Тома виглядає нових мучачіків, — дуже кумедна ситуація. Італійці дуже прогресивно ставляться до гомосексуальних шлюбів. А Ватикан, котрий і з нещасними презервативами ніяк не може примиритися, випадає від того в осад. Ясна річ — як же порядному римлянину пропустити нагоду подратувати Рара-Реорlе? От вони й вивішують на вітринах сувенірних крамничок, поряд зі статуетками Боженьки, той радісний прапорець. Всього-на-всього 5 Євро — і стільки радості! А ще просто собі люди на балконі, що виходить на стіни Ватикану, такі самі прапори вивішують. Вітрила сексуальної свободи в лице католицькому моралізаторству. О! — нарешті я дожвинділа той свій спіч.

— А мені Папа подобається… — якось винувато каже Івона.

— І мені! — каже Тома.

— Тю! Так, ніби я казала, що мені він не подобається! Він хороший, добрий, за винятком тих «але», про які… О! Мучачоси! Меченосці! Улю-лю! Фіу-віть! Киць-киць! На-на!

— Гиля-гиля! — й собі кричить Томка.

— Тихо, дурна, то ж відганячка, а не приманювання… — шикає Івонка.

— Іди, малесенький, іди, ми тебе в машинці покатаємо!

Малесенький перелякано озирається, а тоді раптом виструнчується і йде собі вздовж дороги з виглядом «а-мама-казали-з-незнайомими-не-говорити». Що ж, тим гірше буде потім. Тридцять вісім (я засікала) секунд Івончиної суґґестії, і це чорняве диво вже на нашому задньому сидінні. Бери — не хочу.

Власне, «бери» — то для Томи з Івоною, а «не хочу» — для мене. Якісь мене зовсім інші думки й бажання розбирають. Про гроші думаю я? Про порші з ягуарами? Про наш нетривкий гедонізм чи про більш-менш постійний екзистенціалізм (зрештою, суть є одно)? Чи просто про все й одразу: думальний процесор ліпше не виключати, поки вентилятор не перегорів.

Кидаю погляд у дзеркало: Івонка катує чорнявчика. Дивно, я не помітила, коли вони з Томкою встигли поперелазити з місця на місце — тепер уже Томка розглядає свої зуби в косметичне штурманське люстерко.

— Не сумуй, — кажу їй, — сестро, за півгодини знайдемо й тобі м'ясце. У нас же гьорлз-паті сьодні, нє?

— Ну а нє! — намагається збадьоритися Тамара, їй, відов, теж той чорнявий гарнюк запав. ОК, зрозуміла, знайдемо тобі чорнявого, як хочеш.

— Га? — перепитує вона.

— 17 рочків. Піде? — я подумки перебираю свою картотеку.

— Піде… — несміливо, але з посмішкою каже Тома.

— Він, щоправда, цнотливий. В тебе бували цнотливі створіння зі смаглявою шкіркою й чорними очицями?

— На шість років за мене молодші? Не, Катко, не бували…Може, не треба?

— Та треба, Томко, треба. Що нам — втикати тут на дорогу і годинки дві-три катати Івонку з красунчиком?

— Ну… А це не стаття?

— Стаття-стаття! — передражнюю її. — Та ж підлітки ці тільки й мріють, як надрючитися до півсмерті, а потім збирати себе по частинах! — ой… відчуваю, що верзу вже щось не те, намагаюся спинитися, та не виходить:

— Зараз, Том, зачекай, я згадаю, де воно живе. Такий дуже гарний хлопчик з чистими й допитливими, як у мудрого песика, очицями, такий стопудово впевнений у своїй інакшого, так жаліється на світ, що його не розуміє…

— Като!

— Але в нього є одна фантазія… Він сказав… — я відчуваю, як мене, не дивлячись на відкрите вікно, починає пробивати піт…

— Като! Дивись, куди їдеш! Ти ледь їх не збила!

— …він сказав, що хоче, аби в кімнаті була одна-єдина червона лампочка під стелею і чорнота довкола. А ліжко щоби було велетенським. Яка похвальна інфернальність, га? Тільки де ж таку знайти? О, почекай! — я порпаюся у внутрішній кишені, витягаю телефон і знаходжу в ньому запис «араrtments» [102]. Фігня, що вже коло півночі — клієнт завжди рулить.

— Алло. Марієлло, ви? Ой, вибачте, Маріанно. Марино, це Катакана Клей — я у вас винаймала помешкання десь місяць тому на Великій Житомирській. Мені потрібно щось таке… дуже термінове… максимально схоже на суміш борделю і могильного склепу. Але дуже просторе.

На тому кінці офігівають і кладуть слухавку.

— Сука, — з розумінням кажу я. Якийсь час ми їдемо мовчки. Позаду долинають хіба що стогони Івонки — роблю музику гучніше.

— От ми вже й приїхали майже…

— Куда?

— До мальчика приїхали.

— Так його ж мама не пустить так пізно!

— А хто тобі сказав, що в нього мама тут? Воно нічийне, в гуртожитку мається…

— Катко, ти брутальна.

— Я? А що я такого сказала?

— Ну, не знаю, я теж у гуртожитку жила.

— І що — погано було?

— Нє…

— А мені було. Але то вже таке — хворобливий зашкал індивідуалізму. Мать його.

Ми паркуємося просто коло входу в університетський гуртожиток. Кілька симпатичних курвлячих голівок відразу випихається з вікон, на яких сушаться мережані трусики: чи не по мене, бува, мій грайлик на машинці? Нє, дєвучки, ми не ваші грайлики. І машинка наша — не який-небудь вошивий опель чи деву, тьху-тьху-тьху. Нам машинку купив Бог Дженіс Джоплін.

— Альо, пацани! — кличу я когось, хто тихо курить коло входу. — А знаєте, випадково, такого-то й такого-то?

— Какой курс?

— Гм. Перший!

— Баскетболіст, што лі?

Ого. І цей баскетболіст. Ну, хлопчик високий — цілком імовірно. Нам його зараз покличуть. Навіть грошей за це не візьмуть, я гадаю.

За дві хвилини виходить наше чудо. Здивоване, але напахнючене. Сподіваюся, Томі до вподоби цей його запах. Вона пересідає назад, поступаючись місцем юному прибульцю. Я чомусь їх не знайомлю.

Рушаю. Дзвонить телефон. О, це ж квартирна Марія-Мірабелла.

— Угу. Чудово. Так. За півгодини максимум. Скільки? Ну-у-у… Ну добре. Ще раз точну адресу.

Знайшлися інфернальні апартаменти. Декорації омріяної втрати цноти обійдуться мені сумою гонорару за п'ять статей. Ну нічого, шосту напишу.

Я мовчу. Хлопчик хвилюється і щось довірливо мені розповідає. Питає, чого я так довго не відповідала на його дзвінки і листи, що взагалі сталося і чому я зараз мовчу. А я таки мовчу. І посміхаюся. Лагідно, як мама.

Він вбраний у спортивну курточку, широкі штани і кросівки.

— Тебе таке впирає? — питаюся в Томи французькою, й відразу ж роздупляюся, що малий тією мовою володіє.

— Нормально, Катко, — каже Тома і її голос мені не подобається. Тонус його, як у члена, що, перемучений попередніми пестощами, вже не в змозі буде кінчити.

Ми під'їжджаємо за вказаною адресою (о, диво, навіть мій топографічний кретинізм не став нам на заваді), нас зустрічають і дають ключі. Мучачіки нічого не розуміють, і тим краще для них.

— Оп-па, яка квартирка! Ґотіка! — сміється Івонка.

— М-да, мрачно… — каже Томка.

Чорнявчик, знайдений на вулиці, цілує Івонку в шию і навряд, чи помічає зміну обстановки. А обстановка тут таки мажорська, хоча й доволі інфернальна. Цікаво, хто ж запіздячив собі таку квартирку в центрі міста? Я беру нашого хлопчика за руку й заводжу в одну з кімнат. Обережно вмикаю світло -докручую його регулятор, щоби не було за-яскраво. Ну, щось таке… Майже червоне світло. А ліжко таки велетенське.

— Подобається? — я розшпиляю його куртку і скидаю її на землю. Хлопчик майже не дихає.

— Абсент! Абсент! — волає Івонка звідкілясь із — я так гадаю — кухні, брязкаючи пляшкою з мого наплічника.

— Не модна ти, Івонко! — сміюся я. — Але вже давай, зроби…