Гра в королеву - Пишнюк Тетяна (серия книг TXT) 📗
— Справді, — зраділа Світлана. — Скоро ж канікули!
— І що?
— А відправимо вас на все літо кудись до океану, то в нас і руки розв’яжуться.
— По-перше, я не можу на все літо… У мене лише місяць відпустки… А по-друге, ви хоч уявляєте, скільки це коштує…
— Уявляємо… — всміхнулася Сквирська. — Тебе це вже не має турбувати. Ти тепер — найцінніша акція не для одного багатія. І поки дарча вступить у силу, потрібні час, витримка, ну й, звичайно, пильність та обережність.
Маруся вдивлялась у незнайомі обличчя. Раптом побачила своїх дівчат. Вони зайшли до зали разом. Від такої приємної несподіванки аж підстрибнула і кинулася до подруг. Досі навіть не подумала про те, чому вони не привітали її з днем народження.
— Дівчата! Я така рада, що ви тут, — цілувала тих по черзі.
— Марусю, ми без квітів. Якось недоречно було їх сюди нести, — поцілувала подругу Валя. — Але день народження ніхто не відміняв, тож ми тебе вітаємо.
— І хай буде спокійно в тебе на душі, — продовжила Світлана.
— Нехай потрояться твої сили, Марусю, щоб вистачило їх усе зробити правильно. А ми завжди з тобою. Ти ж знаєш… — запевнила Лара.
— Мої дорогі, я знаю і дякую вам за все. Ви тут почувайтеся вільно, а я буду час від часу навідуватися до вас.
8
Маруся не любила літаків. Не через те, що боялася. Здавалося — чим вище піднімається її тіло, тим нижче опускається душа. І це дивне відчуття було неприємним. Але так хотілося відпочити, що ладна летіти навіть на мітлі.
Останній день перед відпусткою видавався безконечним. Уже закінчені всі справи, прибраний стіл, передоручено Оленці квіти, а годинникові стрілки наче хто пальцем притримує. Тричі телефонували діти, запитували, чи скоро приїде. Хоча добре знають, коли це буде. Але дитяча нетерплячість не дає спокою, і вони час від часу набирають її номер із одним і тим запитанням. Бабусі не вдається встежити за ними, й вона також телефонує і просить пробачення. Маруся розуміє своїх дітей. Їм хочеться якнайшвидше зібрати валізи і майнути на простір, до води, до сонця, не сидіти в задушливій столичній квартирі, де волю видно лише з балкона.
У них ще два дні на збір, а діти вже тиждень тому поскладали речі, які братимуть із собою в Анталію. Вирішила, що відпочиватимуть там, де задумала ще в березні. Хоча Петро переконував, що з березня якщо й не багато часу минуло, та багато чого змінилось, і вона сьогодні може дозволити собі будь-яке інше місце відпочинку. Але Марусі не хотілося міняти планів. Тим більше, що для відпочинку в Анталії відклала свої гроші, на які могла стовідсотково розраховувати. А те, що несподівано з’явилося в її житті, більше непокоїть, аніж радує. Хоча намагається цим особливо не перейматися. Довірилася Світлані та Петрові, які без її особливої участі справляються з цією нелегкою операцією. Всюди несподівано випливають підводні камінці, що їх, уміло маневруючи, обминає Сквирська. Вона впевнена: мине якихось півроку — і Маруся матиме законне право на чималий спадок.
Ніколи не мала на меті багатства. Не через те, що не хотіла його. Просто вона реалістка і знала: заробити великих статків своєю працею не вдасться. Тому почувалася спокійно, не нарікала на долю, що та не вибрала її у багачки, не заздрила гламурним істотам із телевізора, які одна перед одною хизувалися своїми розкошами і розмірковували про життя з позиції інопланетян. Вона, навпаки, жаліла тих повітруль, які, відірвавшись від землі, так і зависли в повітрі, не відаючи про справжність життя.
Маруся знала реальне життя, болі й втрати. І зараз готова боротися за це несподіване багатство скільки вистачить сили, відкинувши всі страхи. Раптом спала думка — це примарне багатство додає їй такого зухвальства, що вона ладна вчепитися в нього зубами. Ще не має його, а вже не хоче віддавати. То лише, мабуть, бідняки, яким нічого втрачати, говорять, що не в грошах щастя.
Ну, ось уже й у неї виникли іржаві думки. Щастя починає вимірювати кількістю грошей. А ще недавно улюблена була фраза: «щасливий не той, у кого багато, а кому вистачає». І їй вистачало. Вона не почувалась ущербною, бо мала все необхідне для звичайного (без особливих забаганок) життя. Але ж тепер усе змінилося.
Маруся прислухалася до себе — що ж саме змінилося. Не відчула нічого. Лише неймовірне бажання — вирватися з цього приміщення на волю, на простір, віддатися сонцю і досхочу набутися з дітьми. І ще вона дуже хоче побачитися зі своїми дівчатами. Завтра зустріч у «Барабані». Так давно не збиралися, що жінці вже нетерпеливиться.
Піднявшись із-за столу, глянула у вікно. Перший літній день струшував на асфальт каштановий цвіт. Час від часу вітер піднімав цей килимок і м'яко клав назад, наче перевіряючи його на вагу. Така зрима гра була настільки красивою, що Маруся не могла відвести погляду. Вона й сама відчула якусь невагомість. Зітхнула глибоко і полегко. Раптом так захотілося жити на повну — не боячись жодних телефонних дзвінків, не носячи в собі вселенського смутку, не стримуючись в емоціях і почуттях. Її наповнювало напівзабуте бажання до спілкування, до жартів. Наче хто увімкнув, як лампочку. Вона засвітилася і побачила довкруж нормальне життя. Побачила, як зайшло в місто літо.
Із таким літнім настроєм повернулася додому. Вгледівши, що донька усміхнена, мама теж засяяла, заметушилася з вечерею. Марусі було незвично бачити її в такій, не притаманній ролі — домогосподарки. Мама, скільки пам'ятала, завжди була на посадах, і її образ відповідав дамі зі статусом керівника. Вона і вдома залишалася, як на службі: при зачісці, манікюрі та з відповідною інтонацією. Сьогодні ж вперше побачила просто маму і бабусю. І цьому зраділа.
— Не день нині, а диво! — сідала за стіл Маруся.
— Що ж тебе так здивувало у ньому? — запитала мати.
— Літо, мамо! Хіба не бачиш? — кивнула за вікно.
— Нарешті — літо… А то я думала, що ми так і залишимося в зимі… Я рада, Марусю…
— А ще, вперше за багато років, ми разом із тобою їдемо на відпочинок… Шкода, що татусь не може.
— У нього починається гаряча пора… Дипломні, вступні… Відпочинок і не світить.
— Зате, коли ми вже до праці, він відпочиватиме.
— Ти збираєшся повертатися на роботу?
— Дивно… — протягнула Маруся. — Я тебе не впізнаю, мамо! Це ти, людина, яка не мислить себе без роботи, запитуєш таке?
— А хто сказав, що ти будеш без роботи сидіти? Коли успадкуєш бізнес, матимеш її з лишком.
— Мамо, я не хочу загадувати наперед. Сама знаєш, яка непроста ця справа. Життя покаже… До речі, ти не перша про це заговорила — перед відпусткою майже всі колеґи запитували, чи повернуся.
— А їм звідки відомо про спадок?
— Це — гучна справа, — пояснила Маруся. — Хто тільки про неї не знає…
— І як реагують колеги?
— Як нормальні люди…
— Тобто?
— Хто заздрить, хто підсміюється…
— А підсміюється чому? — не могла збагнути мама.
— Ти не розумієш?
— Ніскільки…
— Як же? Така завжди правильна пані, носилася зі своїми моральними принципами і раптом: дитя — позашлюбне, коханець — бандит, багатство — крадене… А коли ще пошукати, то можна знайти стільки… І цілком можливо, що знайдено. Просто я ще всього не знаю.
— Ти цим переймаєшся?
— Що ти кажеш, мамо? Було б усіх проблем… І взагалі, я вважаю, що це нормальна реакція нормальних людей на неординарну ситуацію.
— Цікаво, чи є хоч одна людина, яка б зраділа.
-Є.
— Чи не керівниця? — розсміялася мама.
— Запевняю тебе, що не вона, — заперечила Маруся. — Керівниця взагалі незрозуміло реагує. Уникає будь-яких зустрічей зі мною. Ні завдань, ні претензій, ні розмов. Наче я раптом стала прозорою.
— Ти не прозорою стала для неї, а недосяжною…
— Як це недосяжною? Вона ж керує, як і раніше. А я лише її підлегла.
— Вона прекрасно розуміє, що підлеглість твоя — тимчасова.
— Але ще ж нічого не відомо…
— Відомо, Марусю. Ми ж не дозволимо, щоб така фантастична можливість змінити своє життя залишилася тільки розмовою. Не такі ми вже й безпорадні. У тебе он які друзі. Одна полковниця чого варта. Я їй довіряю, — запевнила мама. — Та й ти не слабачка. Я ж тебе знаю, — підморгнула.
