Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо. - Лигостов Вильям (бесплатные полные книги .txt) 📗
Коли за дві години ураган ущух так само несподівано, як і зірвався з цепу, капітан і юнга довго не могли прийти до тями. Вони тільки схлипували та спльовували солону воду.
— Де ж це ми, Семене Михайловичу? — перший обізвався Панько Федорович.
Семен Михайлович гикнув — його страшенно нудило. Ще полив собі мокрі коліна жовто-зеленою рідиною, повів зачумленими очима навколо.
— Хто ж його знає, товаришу капітан. Десь позад нас має бути Гібралтар. Але де зад, де перед?
Можна було б, звісно, порюмсати та побідувати, але не ібуло на горювання часу. Треба рятувати в човні те, що вціліло. Добре, що хоч дверцята кабіни були причинені, а то все добро знесло б в океан. Купчик взяв відро, що плавало перед ним, Галасун виловив у кабіні свій моряцький кашкет — почали вихлюпувати воду. Підплив Кацо, глянув у човен і жахнувся, але тут і він нічим не міг допомогти.
Поволі води в човні меншало, і аргонавти побачили найстрашніше. Залишки харчів. Лежали вони у невеличкому кормовому відсіку, а тепер… На дні тоненький шар манної крупи, кілька кусників мокрих сухариків. І все. Газова плитка з балончиками вціліла, та що тепер на ній звариш? Одіж і постіль в кабіні мокрі до нитки. Папери, особиста справа на Кацо розлізлися на кланцур’я. Тільки обидві карти в поліетиленовому мішечку, касетки з відзнятою і чистою стрічкою та аварійна пачка сірників, що зберігалися там же, були сухі.
Це сталося надвечір 26 вересня, в понеділок. А ще кажуть, ніби вірити в прикмети — марновірство, безглуздя. Після того понеділка аргонавти цілий тиждень дрейфували на виході в Атлантичний океан, десь на траверзі Ліссабон — Касабланка. Мотор не заводився, хоч його й просушили, і на маховик намотували стометровий капроновий шнур, який щодуху цурпелив Кацо. Дивуватися нічого, хоч іскра і з’явилася, але ніякою шарпаниною не можна було довести температуру циліндрів до потрібного рівня. Ковдру-вітрило шторм зніс у море. Аргонавти позшивали докупи все, що лишилося — ліжник, пошиванку і напірник, дві пари сподників, тільники. Але після шторму, як на зло, такий штиль влігся на Атлантиці — хоч сам надимай щоки і дми у вітрило. Картатий зшиток теліпався на щоглі безглуздим абстракціоністським полотном. Кацо було взяв човен на буксир, але ж надовго його не вистачило, вибився із сил.
На шостий день після шторму перед Галасуном і Купчиком на весь зріст постала загроза голодної смерті. Обидва ремінці вони вже згризли, залишився один передок з колишніх чудових хромових чобіт Г аласуна. Т а який з того передка наїдок? Аргонавти, прицмакуючи язиками, згадували, які смачні були розварені в каструльці підметки. А от з передка і навару чортма, і на зуби нічого покласти. Запах гуталіну витав над човном. Аргонавтів нудило.
А планктон? Чому ж вони, сердешні, про рятівний планктон забули? Ах, читачу, планктон ніяк не лізе в горлянку. Не лізе, та й годі. Скільки б дисертацій з цього приводу не писали.
Купчик легше переносив голод. А от Галасун… Страшно глянути. Щоки позападали, вилиці загострилися, шкіра на тілі пообвисла, стирчали у всі боки гострі маслаки. Обидва давно не голені. Дисципліна похитнулася.
Галасун сидів на лавці, спершись спиною на кабіну. Він накинув на плечі синій дощовик — сонце немилосердно припікало. Купчик притулився біля мотора в майці і картузику. Нижня щелепа відвисла, як у загнаного пса, два рядки штучних зубів безглуздо виблискували проти сліпучого сонця.
— Та повиймай свої придуркуваті щелепи, телепню! Тіко дратуєш…
Купчик зміряв байдужим поглядом капітана і, перейшовши на “ти”, огризнувся мляво:
— Не гавкай. І так на душі гидко…
— Но-но, Семйон! Не балакай лишнього! Не забувай — капітан тут я!
— Капітан… — зневажливо скривив губи Семен Михайлович і плюнув за борт. — Мокра курка, а не капітан.
— Бо команда вошива! Приготувався, називається, в експедицію! Харч треба було в баночки та кришками позакривать, а не в торби, кульки… Раціо? Раціо! От і клацай тепер своїми денними щелепами!
— От і клацаю, бо маю вошивого начальника. Тепер розумний, а про що раніше думав? У тебе ж великий опит руководящої роботи? То й мав би все передбачити. І навіщо зв’язався з отакою мамалиґою?..
Галасун мовчав. Він зрозумів: на судні визріває бунт матросів.
Так вони довго-довго сиділи мовчки. А на горизонті — ні берега, ні димку. Скільки раніше пароплавів, танкерів, теплоходів стрічалося їм на путі! Завбачливо обминали їх, аби не приставав ніхто — а куди, а чого? А ось тепер, як на зло, і шхуна паршивенька не попадеться. Тільки Кацо борсається собі безклопітно — то зникне, то знову появиться біля човна. Панько Федорович уже не перший день поглядав на нього недобрим голодним оком, але ж набої до двостволки геть замокли — самі осічки дає рушниця.
Вранці 2 жовтня Кацо, спершись плавцями на очеретяну в’язку, почав підбадьорювати аргонавтів. Не можна опускати рук, мовляв, треба щось робити, а то ж і справді можна дуба врізати, Галасун з Купчиком посилали дельфіна під три чорти, але той не відставав. “Чому — б - не — спробувати — ловити — рибку?” — перепитав він. Галасун відповів: він навіть на Дніпрі цим не захоплювався. Купчик теж ніколи вудки в руках не тримав. І як, і на що ловиться вона в океані, невідомо. І що на гачок наживити? Хіба що Купчика? Кацо запропонував спробувати ловити на “самодура”. Він розповів, як це робиться. До кінця жилки прив’язується чималенький важок. За метр від важка починають прив’язувати гачки — штук п’ять-десять на віддалі 10–15 сантиметрів один від одного. До гачків прив’язують що-небудь яскраве, червоне — кусники ниток чи ганчірок. Так на Чорному морі ставридку ловлять. Він сам спостерігав. Опускають жилку вглиб метрів на 20, 30, а то й п’ятдесят — і смик, смик… Приваблена строкатими ниточками ставрида потрапляє на гачок. Зовсім непогано інколи виходить. Намотуєш жилку на котушку, дивись — на кожному гачку по ставридці.
Галасун довго не вірив дельфінові, гадав, що той кепкує з нього. Але робити ж нічого — почав переобладнувати спінінг для умов Атлантики. Незабаром снасть, відповідно до вказівок Кацо, була готова. Капітан опустив важок у воду і відсунув гальмівну защіпку на котушці. Важок потягнув жилку з гачками (продукція заводу “Арсенал”, зовсім непогані гачки, мушу відзначити, і даремно ото деякі рибалки ганяються, висолопивши язика, за японськими, канадськими, англійськими — все одно усім їм іржавіти в дніпровських корчах) вниз. Коли важок вимотав метрів п’ятдесят жилки, Панько Федорович зупинив котушку і почав раз по раз підсікати вудлищем…
Ах, що там казати! Життя таки дарує нам чимало сюрпризів. Але ні з чим не зрівняти тієї щасливої миті- ні з миттю, коли голову винахідника осяває геніальна ідея, ні з миттю, коли після довгих і нудних переговорів кохана дозволяє тобі стати на “кращу дорогу в світі”, як сказав безсмертний Лорка, ні з миттю, коли в тебе в руках ордер на окрему ізольовану квартиру, — так от, ні з чим не можна порівняти тієї миті, коли рибалка відчує раптом: щось узяло! Вудлище тремтить, вібрує, жилка туго натягується, а серце, шалене серце ладне вискочити з грудей! Хто не пізнав цієї миті, той не пізнав життя, хоча б і доскочив найвищих чинів і всім світом визнаних успіхів.
Доля зглянулася над Паньком Федоровичем. На шістдесят четвертому році життя в Атлантиці він вперше пережив цю благословенну мить. Між іншим, зазначу, що Панько Федорович завжди жив там, де були хоч сякі-такі водойоми, де водилася хоч сяка-така рибка. Але він вважає за негідне стовбичити з вудочкою над водою. Так от, щось узяло. І непогано взяло! Синтетичне спінінгове вудлище аж заграло, аж заходило в руках у Галасуна. Поволеньки, поволеньки капітан почав намотувати жилку на барабан. Жилка почала ходити то в один бік, то в другий, то від човна, то під човен. Нарешті в прозорій воді мелькнуло блискученьким тілом щось проворне і чималеньких розмірів.
— Підсаку! Підсаку давай! — гримнув Галасун на Купчика, який так і завмер з роззявленим ротом.
Купчик отямився і витяг з кабіни підсаку, обтягнену марлею для вилову планктону.
