Гойдалка дихання - Мюллер Герта (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
— Мені треба твоє повне ім'я, — каже Тур.
— Напиши моє повне ім'я, — відповідаю я. — Я сам не можу.
Потім ми разом із пришитим немовлям, яке я ховаю у свою фуфайку, виходимо надвір, на сніг. З вулиці мені видно віконну подушку у вікні службової кімнати, подушку проти протягів, про яку мені розповідала Труді Пелікан. Вона акуратно зашита і наповнена. Волосся самої лише Коріни Марку для цього було, мабуть, замало, тож там ще й волосся інших людей. З жарівок випливають білі промені світла, вежа вартового поста на задньому дворі спинається в небо. По цілому засніженому двору порозкидані білі квасолини Цитри-Ломмера. Сніг разом із табірним муром відпливає все далі. Але на центральній алеї табору, вздовж якої я йду, сніг раптом хапає мене за горло. Вітер має гострий ніж. У мене раптом кудись зникають ноги, і я іду на щоках, та й щоки незабаром зникають. Залишається тільки пришита до поштівки дитина, мій ерзац-брат. Мої батьки зробили собі дитину, бо більше не сподіваються побачити мене. Так, як моя мама скорочує народився до нар., так вона скоротить і загинув до заг. Вона вже зробила це. Цікаво, чи не соромно їй за свої акуратні стібки білими нитками і за те, що я маю читати у нижній лінійці:
— Як на мене, то ти можеш помирати там, де зараз знаходишся, вдома це тільки заощадить місце.
Поштівка з емблемою Червоного Хреста від моєї матері прийшла у табір у листопаді. Вона була в дорозі сім місяців. З дому її надіслали у квітні. На той момент пришита нитками дитина уже була на світі три чверті року.
Листівку з ерзац-братом я поклав на саме дно валізи разом із білою хустинкою. На ній був один-єдиний рядок, і в ньому про мене не згадувалося взагалі. Навіть на білому просторі під цим рядком.
У селі біля табору я навчився випрошувати їжу. Але випрошувати у власної матері згадку про себе я не хотів. Протягом двох наступних років, які я провів у таборі, я змушував себе не відповідати на цю листівку. Просити милостиню мене протягом двох попередніх років учив янгол голоду. Протягом двох наступних років я вчився у нього шкарубкої гордості. Ця гордість була такою ж шорсткою, як намагання проявити твердість і не з'їсти заощаджений хліб. Вона страшенно мучила мене. Щодня янгол голоду демонстрував мені, як моя мати, незважаючи на моє існування, годує свою ерзац-дитину. Чепурна і сита, вона їздила зі своїм білим дитячим візком туди-сюди у моїй голові. А я дивився на неї звідусюди, де про мене не було жодної згадки, навіть із білого проміжку на папері рядком нижче.
У кожного є своя дійсність. Усі ми торкаємося землі своїми калошами, незалежно від того, де саме це відбувається — на відстані дванадцяти метрів під землею, у шахті, чи на дошці мовчання. Коли ми з Альбертом Ґіоном не на роботі, то здебільшого сидимо на лавці, яка складається з двох каменів і самої цієї дошки. У колючому дроті світиться жарівка, у відкритому залізному кошику палахкотить коксове полум'я. Ми відпочиваємо і мовчимо. Іноді я питаю сам себе, чи не розучився я рахувати? Якщо зараз ми перебуваємо у таборі четвертий рік і святкували третю річницю Перемоги, то тут, у шахті, повинні були минути перша і друга річниці, а також переддень Перемоги, без мене. І відповідна кількість денних та нічних змін повинна була минути, як має існувати відповідна кількість шарів ґрунту. І мої зміни спільно з Альбертом Ґіоном, я мав би всі їх порахувати, але чи вмію я рахувати, чи не відвик?
Чи вмію я читати. На Різдво батько подарував мені книгу «Ти і фізика». Там було написано, що кожна людина і кожна подія мають свій власний час і своє власне місце. Це закон природи. І тому всі і кожен мають власне призначення у світі, і до всього, що існує, тягнеться свій власний дріт, ДРІТ МІНКОВСЬКОГО. І коли я сиджу отут, дріт Мінковського стирчить угору. А коли я рухаюся, він теж рухається. Отже, я не самотній. Кожен закуток у підземеллі теж має свій дріт у таборі. І жоден із цих дротів не перетинається з іншими. Це дуже суворо впорядкований ліс дротів над головами. Кожен на своєму місці дихає через свій власний дріт. А охолоджувальна вежа, мабуть, дихає навіть подвійно, бо хмара над нею, треба думати, має власний дріт. Застосовувати написане у книзі до реалій табору не дуже просто. Янгол голоду теж має свій дріт Мінковського. Але у книзі не було написано нічого про те, чи янгол голоду завжди залишає свій дріт Мінковського біля нас, і тому ніколи нікуди не відходить, навіть якщо говорить, що зараз повернеться. Можливо, янгол голоду поважає цю книгу, мені слід було взяти її з собою.
Я майже завжди мовчу, коли сиджу на лавці біля шахти і дивлюся собі в голову, ніби крізь світлий проміжок у дверях. У книзі було написано також, що кожен свого часу й у своєму місці проживає свій власний фільм. У кожній голові бобіна крутиться зі швидкістю 16 картинок за секунду. ІМОВІРНІСТЬ ПРИСУТНОСТІ — це було словосполучення, схоже на «Ти і фізика». Так ніби можна піддати сумніву той факт, що я перебуваю тут і я не мусив би хотіти податися геть, щоб зникнути звідси. І так відбувається, бо моє тіло є часткою, фізичною цілістю, але одночасно завдяки дроту Мінковського є і хвилею. А у вигляді хвилі я також можу перебувати деінде, а хтось, хто фізично присутній в іншому місці, може опинитися біля мене. І я можу сам обирати, хто це буде. Це не буде людина, а радше предмет, який пасує до решти предметів тут, під землею. Наприклад ЗАУРІЄР. Так називався елегантний рейсовий автобус темно-червоного кольору, з хромованими опорами для пасажирів, який курсував між Германнштадтом і Зальцбургом. Ним моя мати і тітка Фінні їздили влітку на курорт Окна-Бей, розташований за десять кілометрів від Германнштадта. Коли вони приїздили назад, то дозволяли мені полизати шкіру своїх рук, щоб я міг переконатися, наскільки солоними були тамтешні води. Вони розповідали про перламутрову лупу солоних крупинок поміж травинками на галявинах. Крізь світлий дверний проміжок у голові я примусив автобус «Заурієр» проїхати між мною і шахтою. У нього теж є власний світлий дверний проміжок і власний дріт Мінковського. Наші дроти ніколи не перетинаються, але наші світлі дверні проміжки перетинаються під жарівкою, там, де під своїм дротом Мінковсього тремтить летючий попіл. І поряд зі мною на лавці мовчить Альберт Ґіон і не може мені сказати, в якому саме фільмі перебуває зараз він, так само як я не можу сказати йому, що у мене тут, під землею, зараз їздить червоний автобус із хромованими опорами для стоячих пасажирів. Кожна зміна — це витвір мистецтва. Але її дріт Мінковського — це лише сталева линва, вздовж якої циркулюють вагонетки. І кожна вагонетка зі своїм дротом — це лише гора шлакової породи на відстані дванадцяти метрів під землею.
Іноді мені здається, що я помер сто років тому і мої стопи давно стали прозорими. І коли я крізь власний світлий дверний проміжок у голові зазираю кудись, то насправді мені йдеться лише про несміливу надію на те, що хтось колись подумає про мене. Навіть якщо він не може знати, де саме я зараз перебуваю. Можливо, я — це беззубий старигань тут, угорі, на весільній фотографії ліворуч, фотографії, якої не існує, а одночасно я і худорлява дитина на шкільному дворі, якого теж не існує. І так само я суперник і брат свого ерзац-брата, а він — мій суперник, бо ми обоє існуємо одночасно. Але існуємо і неодночасно, бо ми ніколи, в жоден момент нашого існування, не бачили один одного.
А також я знаю, що така смерть, якою бачить її мій янгол голоду, наразі ще зі мною не трапилася.
Я виходжу з-під землі на ранковий сніг, він блищить. На вартових вежах стоять чотири статуетки з чорного шлаку. Але це не солдати, а чотири чорні пси. Перша і третя статуетки повертають голови, друга і четверта залишаються нерухомими. Потім перший пес ворушить ногами, а четвертий — повертає зброю, а другий і третій залишаються нерухомими.
