Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович (библиотека книг .txt) 📗

— Ти не можеш молитися вдома?

Я похитав легенько головою.

— Варто найняти більше людей для оборони, — сказав нарешті я. — Нам треба вберегти Івана.

— Вбережу себе сам, — звів голову малий. Я всміхнувся, дивна печаль пойняла мене.

— А ти? — спитала мати. — Ти не боїшся?

Я похитав головою.

— Ти так змінився, — сказала, думаючи про своє, тітка. — Я, побачивши тебе, злякалася… Тобі треба стерегтися також.

Я дивився на них з любов’ю. Дивна печаль огорнула мене.

— Гадаю, що їм нагнано вже страху, — сказав, підробляючись під діловий тон. — І все-таки найняти сторожу треба не гаючись… Не гаючись! — повторив я, відчуваючи, як накочуються на серце сині хвилі смутку.

Мати дивилася на мене, і я не міг витримати того погляду. Але не міг і пояснити чи, радше, розказати їм усього: забагато треба було для цього часу. Остапова тінь знову рушила через покій, цього разу попрямувавши до дверей. Спинилась у дверях і ще раз озирнулася.

— Найрозумніше було б помиритися, — сказала мати, опустивши погляд. Вуста її тремтіли. — З їхнього боку лягло менше, ніж з нашого, я ладна простити їм. Бо коли так триватиме далі…

Це лякало й мене. Дивився на прив’ялі квіти на підлозі, одна з них була розтоптана важким чоботом. Розплющене пелюстя, майже приклеєне до долівки; розчавлене, аж на волокна розклалося, стебло.

— Все дуже далеко зайшло, — сказала тітка. — Тепер уже цього не спинити… Волає кров…

Малий устав, і тонкі ніздрі його затріпотіли. Він думав свою думку, але не висловив її вголос. Я зрозумів його: кривда була на нашому боці.

Мати плакала. Великі градасті сльози текли по її нерухомому, закам’янілому лиці. Я знову подивився в її чисті старечі очі.

— Вдій щось, синку, вдій! — попросила вона жалібно.

— Це волає кров, — наче про себе повторила тітка. — Тепер уже хтозна, чи її спиниш.

— Я воліла б, — сказала мати, втираючи очі, — щоб ти знову відійшов од нас, надто багато зробив ти їм лиха. Повернися до Влох, а коли все затихне, ми дамо тобі знати. Болить мені за тебе серце, сину.

— Я спробую з ними помиритися, — сказав я, все ще розглядаючи розчавлену квітку, глина біля тої квітки була вогка.

— Кров, пролита за честь роду, не марна, — сказала твердо тітка. — Але проти них не встоїмо.

— Хочеш піти туди сам? — спитала мати, пильно мене розглядаючи.

Через кімнату знову перейшла Остапова тінь. Стала біля розплющеної квітки, схилилася й торкнула її пучкою.

Я сидів закоцюбнувши. Запах глиці й воску ставав нестерпний. Печаль гуляла по мені, як вітер. Текла крізь очі і заповнювала цілу кімнату. Там, за вікном, висіла гілка, густо обсипана вишнями. Червоні ягоди горіли на ясному тлі неба, і мені аж очі боліли дивитися на них.

— Бог з тобою, синку, — сказала мати. — Часом мені здається…

— Вам не повинно нічого здаватися, — обірвав я її. — Хочу допомогти. І вам, і собі…

Тоді мати поклала руку мені на коліно, подивилася на малого, той опустив голову, звівся і пішов до виходу. Зачинив двері, і вони несподівано голосно грюкнули. Мати подивилася на тітку, але та вже виходила сама. Тільки Остапова тінь стояла біля розчавленої квітки. Брат торкав її носком ноги.

Знову лунко грюкнули двері, і я відчув, що мене пече материна рука.

— Розкажи, сину, — сказала вона.

Тоді бризнули в мене з очей сльози. Я дивився на матір, крізь водяну пелену її обличчя хиталося переді мною, рідне і співчутливе. З її темних очей виливалася велика любов, і саме це розв’язало мені язика. Я почав розповідати. Голос мій тік, як смутна вода, і вода ця заповнювала помешкання. Вікно, в яке я дивився, розповідаючи, було синє і без жодної хмарини. Цвіли у ньому рубінами вишні і стрибав коло тих вишень розтріпаний горобець. Чорний хрест рами стояв на тому непорочно синьому тлі. Журкотіла й журкотіла сумна вода моїх слів, вряди-годи я замовкав, щоб перевести подих, погляд мій спинявся тоді на чорному хресті, випивав трохи синяви і рубіну. Я знову набував сили, і знову журкотіла сумна вода.

Мати сиділа супроти мене непорушно. На одному із стільців бовваніла Остапова тінь. Пахло воском і глицею, і чути стало хрипкий видих — дихала мати. Стала ще сухіша й темніша, хитала печально головою, і дві сиві сльози тріпотіли на її повіках.

— Бережися, синку, — сказала вона скрушно. — З усіх нас тобі треба берегтися найбільше…

Та родина, проти якої ми постали, не була нам ворожа, старий Сокольський був навіть моїм хрещеним. Блукаючи по далеких краях, я згадував і їх: хлопців, з якими ріс, і їхню сестру, яка вже тепер заміжня, але колись вельми мене хвилювала. Але все це було там, у непроглядному тумані: тепер найбільше спричинився до ворожнечі я. Тому й вирішив піти до них, хотів заладнати нашу біду: того, що сталося, не вернеш.

Уже запала темрява, коли я рушив туди. Мене злякав місяць, що завис серед неба, холодний і зчужілий. На ньому, як завжди, змагались у вічному двобої брати, і я довго дивився на те змагання.

На душу ліг мені камінь. Я відчув неспокій і гризоту, навіть перехотілося йти туди, бо чи й кінчиться все добре? Але я мусив іти.

Звернув на леваду, щоб менше турбувати собак. Срібно вилискувала під ногами роса. Паркан, що розділяв містечко на дві половини, вигинався, як тіло довгого й мертвого змія. Валували собаки, чоботи мої були вже мокрі від роси, і я подумав, що така роса на погоду.

Знайшов чималу дірку й опинився по той бік. Пройшов повз якесь напівобгороджене дворище. Тут мені не пощастило — два пси люто вирвалися звідти і з голосним гавкотом кинулися до мене. Я не хотів здіймати гармидеру: пси попадали до моїх ніг з висолопленими язиками.

Я пішов далі. Палав жовтий місяць, а собаки валували голосніше. Здавалося, вони відчували небезпеку, начебто навідавсь у місто вовк. Я здригнувся на ту думку і наддав ходи.

Ворота обійстя Сокольських були зачинені, і я обійшов його, шукаючи лазу. Моя пам’ять підказала, що має бути з північного боку: ми користувалися ним хлопчаками. Я й справді знайшов той лаз, хоч був він замалий для дорослого. Але я розгріб землю руками і проліз у нього.

Скрізь було спокійно. Кілька хат світліло вікнами, двором ще ходили слуги, і я перечекав. Тоді прокрався до господарського будинку. Дім був обмазаний білою глиною і критий ґонтою. У вузьких вікнах світилися скляні, управлені в оливо, оболони [5]. Сам будинок стояв на високому підмурівку, і треба було стати на той підмурівок, щоб дотягтись до вікна.

Старий Сокольський сидів на ослоні і роззував чоботи, певне, готуючись спати. Я звів руку і тихенько постукав в оболону. Старий здригнувся, наче його вдарено, і з чоботом в одній руці підійшов до вікна.

— Хто там? — запитав глухо.

Я притиснувся лицем до оболони. Приклав вуста до шпарки і сказав:

— Це ваш хрещеник. Прийшов порозмовляти…

Жах розлився на обличчі старого. Він закричав і метнувся од вікна, все ще не випускаючи чобота з рук, вдаривсь у двері, і я зрозумів: все це даремно. Всі мої мирні потуги й настрої — все це місячний біль.

Я зіскочив з підмурівка і позадкував як затравлений звір. Захотілося раптом закричати й поперелякувати їх своїм криком.

Ішов через двір, і мені бачилося дворище спопелілим. Будинки лизав вогонь, і все освітлювалося сяйвом величезної пожежі. Люди й тварини, будівлі й дерева — все обвуглювалося і зникало.

Але це було тільки видіння. Наступної хвилі я уздрів, як на ґанок вискочило двоє синів Сокольського. Вони махали походнями [6] й кричали на ґвалт. Скрізь рипали двері, вибігали з них озброєні слуги. Запалювали смолоскипи, бігали і горлали.

Я відступав усе далі й далі. Сльози замерзли в мене на щоках, і я вирішив остаточно: не мені розрубати цей вузол. Я тут ниций. В мене залишився тільки один брат, у старого — двоє синів. Але каміння вже покотилося. Я знав закони гір, адже не раз блукав по них з Вітторіо та Бонтивольєю. Каміння тягне все, що може рухатися. Тоді гримить грім і несамовито мчить лавина.