Вічник - Дочинець Мирослав Іванович (книги серии онлайн .txt) 📗
Ледве дочекався завтрього світання. Новий день почав біля урочного бука з першовиявленим затесом. Звідси подався в протилежний бік – за правим променем хрестика. За якусь сотню кроків – новий карб на дереві! І подальший. Чим далі я вглиблювався, ліс світлішав, ставав чистішим. Пала деревина траплялася рідше, а відтак і зовсім зникла. А далі моє око вхопило те, що змусило задеревеніти серце: з пречистого снігу стримів обвуглений прикоренок. Один, другий, третій. Я зіпрів, і козяча доха була тут ні при чому. Переді мною простягався дзеркальний відбиток моєї праці. Ніби земля обернулася під ногами і привела мене на місце, звідки я вирушив, де досі ревно випалював сухостій.
Від тої притичини мені закрутилося в голові. Гоп, що се?! Сніговий у етил нестійкий, під ним шемрають струмочки – приховані жили землі. Може, твердь під снігом якось собі рухається, живе окремішнім життям? А може, тут справді «водить», як написано в нотисі Ружічки? Я мусив виповнити свої страхи до кінця – пішов уперед, за дороговказом, який, виходило, мав вивести мене на мій обжиток. Але чому не виджу озерця, коло якого я призупинив чистку лісу? І чому сих зарубок, якщо ходив тут, я не бачив раніше?
Зате побачив я инше – криничку, складену з чорних бервен, з видовбаним жолобом, з якого цямкотіла вода. Я напився з жмені твердої, як скло, крижаниці і зрозумів: тут я не був. Тут був хтось инший. А може, ще і є. Нараз прохопилися на сторожу всі чинники ловця – нюх, зір, чуття, насторожився кожен пухирчик шкіри. Та сторонньої присутности я не вчував. Лише поземець кушпелив довкола сніжну порошу.
Я рушив далі – слідами чужої руки на деревах. Лісова ділянка була добре впорана дбайливим тайником. Хазяйським оком лісовика я примічав, що й галуззя було прибрано. Очевидно, на розпал. Навіть у дикій пущі вчувається якась розрідженість, обжитість простору, коли наближаєшся до людського житла. Я се відчував. І за якісь хвилини прибився до нього. На узвишші, під надбрівком гори темніли двері. Двері в печеру, здогадався я. Ступив до них і несміло торгнув нетесану дошку. Двері, примкнуті зсередини, не зрушилися. Дошки були грубої обробки, зате добре підігнані і збиті дубовими цваками. Так наші дідове колись піднімали в небо гостроверхі церкви – без єдиного гвоздика.
Двері не піддавалися. Мені довелося потяти бучка і застругати клини, аби встромити в прощілину. Тоді брамиця ворухнулася, натужно подалася. З горової ями дихнуло цвіллю, тліном. Мене замлоїло, аж мусив жбухнути в лице жменю снігу. Сніп дверного просвітку протяв павіси павутини і здушливої потерті, що сипонула згори. Коли очі звиклися в напівпотемку, я побачив посеред підземелля закинуте огнище – дим від нього мав облизувати стіни і виходити через шпари в стелі. Усе було закіптюжене, затягнуте чорнотою. Я оглядав нужденний обжиток: одна лавиця низька, друга – вища, що правила за стіл; ялинова розсішка, на якій висіла шматина; бляшаний кухлик і горнець. У стіні було вибито неглибоку пройму, в ній припасовано зчорнілу ікону і лампадку. Крізь сажу на дошці пробивався знайомий до щему в грудях золотаво-теплий лик.
Я зняв шапку і перехрестився, вгадуючи наплив знайомої втіхи. Під дальньою стіною горбатилося щось схоже на лежанку. Те, що я побачив на ній, змусило мене зняти шапку вдруге. В зотлілих шатах, набитих пір'ям, лежали костисті мощі. Кисті рук з обтягнутою, як у птиці, зморщеною шкірою покоїлися на грудях. Між пальцями – згарок свічі. Череп неначе облито старим воском. З-під скуфії вибивалися довгі білі пасма. На землі лежав дерев'яний хрестик, мабуть, випав із руки. Я підняв його і повернув на місце. Тоді прочитав коротку псалму» на відпущення гріхів померлого.
Втім, гріхи йому, здогадувався я, відпустилися вже. Про се свідчила нетлінність мощей. Яким не було моє потрясіння побаченим, а рівно й розуміння, що тривожити спокій схимника не гоже, – я був живий і думав про живе. Оглянув грот пильніше. За дверима я намацав сокиру, лопату і поперечну пилу. Інструмент був спрацьований, іржавий, затуплений, але ще годящий. Золотий інструмент! Не спам'ятаю, коли я ще так тішився в житті, як тепер сій знахідці. І ще раз відміряв поклін хазяїну пристанища.
На порозі я спохопився і подумав, чи не поховати його по-християнськи. Але закопати в землю кости праведника без чину відправи – хіба се належне поховання? У сьому склепі, де він перейшов у засвіти, кісткам буде ліпше. Я сховав на грудях ікону і вже хотів намістити двері, щоб надійно підперти їх знадвору, як зобачив на кам'яному причілку купку берести, перев'язану ремінцем. Ті клапті добряче поточила шашіль і з'їла плісень. Я вибив порох, розв'язав сувій і побачив, що се писальні листи. їх я теж долучив до ікони і вигулькнув у свіжу студінь. Конче треба було остудити голову, розвіяти сум'яття, що напливло від стрічі з другим уже мерцем.
Нетерпіння зазирнути в луб'яні листи палило мене. Щойно прибився до свого дому, розпалив у печі, приліпив до столу свічку і розклав крихку бересту. Там, де писано було чорнилом із сажі, ряди буквені начисто зблідли, вимерхли. Дещо ліпше, та й то урватими клаптями, збереглося письмо, виведене напаленим гвіздком.
«Дерева ростуть з неба. З неба прийняло мене дерево і прихилило до землі. Звір віддав мені свою печеру, птиці зігріли мене, ріка нагодувала, а коза дика напоїла молоком...
... Круг мене ліс. І в мені ліс. З котрого легше вибратися ?
... Тиша мені промовляє більше, ніж усі людські уста...
... Все, що я бачу тут, – знаки Його присутности...
... Я втік від розбещености розуму і волі. Я втік від тих, що гріх, як скарб, заповідають дітям. Вони товстошкірі, боязкі й нудні, і люблять боротьбу. Вони вічно будуть правити сим світом... А я – земля, що носить їх на собі. Я мала людина, котра забула, що вона мала. Я кулак, що вдарив у мур...
... Я шукач мовчань. Я ловець думок. Я сівач розмислів. Я даритель шматочків душі... Я ділюся ними з усіма живими створіннями, що мешкають поруч. Я ділюся своєю радістю. І се обертає саме моє життя в радісний дарунок. Я вчуся дякувати за сей подарунок. Ним я загороджуюся від страждання і болю. Так страждання і біль набувають сенсу...
... Смерть теж радість, сестричка, що готує нам дивовижну мандрівку...
... Ніколи я не мав стільки вчителів, як тут – небо, ріка, дерева, трава, гора, камінь, комашка...
... Бодай тут мушу вберегти те, що віками непорушне в Добрі...
... Тяжким був лавровий вінець у миру. Зате який легкий мій хрест...
... Вони шукають мудрість, не розуміючи, що таїнство усміху вище за загадку мудрости...
... Чекай, усе з'явиться несподівано. Чекай... Малими мірками тобі дасться, але те, що чекаєш. Те, що належиться тобі...
... Від тебе не чекають неможливого. Зроби можливе. Від тебе не чекають досягнень, серця чекають... Ти так мало маєш, та сього досить для Батька... Випусти віжки із своїх слабих рук, дай себе повести...
... Роби не те, що тобі корисно, а те, що покликаний робити. В сьому твоя користь... Не втрачай своєї природи, не марнуй тіла, від трудів май задоволення... Сій розумною міркою – і матимеш найбільше плодів...
... Не рівняй себе з иншими. Ти є ти...
... Піддайтеся всьому, що вас розпинає. Бо то – спасіння... А розпинання будуть. І будете пасти звірів, бо люди не дадуться. І мало їм буде, ясновидцям темряви, гори нерукотворної. Принесуть Голгофу і сюди. І мало буде одної Голгофи, носитимуть її з окраїни в окраїну. Та згладиться врешті й вона, як усе згладжують руки Майстра. І урветься ланц, кутий ненавистю й гріхом. І впаде глуха кошара, і розділяться отари. І з упослідженої окраїни постане Украйна – кріпка, пишна і благодатна, як новий Єрусалим. Бо так ведеться, що хромий віл стає першим, коли череда повертається. Та до того перейти належить не один чорний ліс...
... Що приймеш, те матимеш. Якщо втратиш, матимеш удвічі...
