Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗

— Яку ви каву п’єте, пане Ґольдмане?

Ми просиділи в службовому приміщенні понад годину. То була та сама Ненсі, Нолина подруга, що про неї розповідав Гаррі. Вона не вийшла заміж і зберегла дівоче прізвище.

— Ви ніколи не покидали Аврори? — запитав я.

— Ніколи. Надто вже я люблю це містечко. Як ви мене знайшли?

— За допомогою інтернету. Інтернет робить справжні дива.

Вона кивнула.

— То що ж ви хочете взнати, пане Ґольдмане?

— Називайте мене Маркусом. Я хочу, щоб хтось розповів мені про Нолу.

Вона всміхнулася.

— Ми з нею навчалися в одному класі й здружилися відразу, як вона перебралася до Аврори. Мешкали майже поруч, на Террас-авеню, й вона частенько приходила до мене. Казала, що їй подобається бувати у мене вдома, бо в нас нормальна родина.

— Нормальна? Що ви маєте на увазі?

— Гадаю, ви бачили отця Келлерґана…

— Так.

— Він досить суворий чоловік. Дивно, що в нього була така донька, розумна, ніжна, привітна і сміхотлива.

— Дивно, що ви так відгукуєтеся про отця Келлерґана, панно Геттевей. Я бачився з ним декілька днів тому, і він видався мені радше м’яким чоловіком.

— Він може справляти таке враження. Принаймні на людях. Казали, в Алабамі він просто дива чинив, то його покликали на допомогу, бо парафія Сен-Джеймс геть занепала. І справді, щойно він очолив її, як по неділях у храмі стало повнісінько людей. А щодо іншого… хтозна, що коїлося в домі Келлерґанів.

— Що ви хочете сказати?

— Нолу били.

— Що?

Випадок, про який мені розповіла Ненсі Геттевей, стався, за моїми підрахунками, в понеділок, 7 липня 1975 року, тобто тоді, коли Гаррі відштовхнув від себе Нолу.

Понеділок 7 липня 1975 року

Почалися канікули. Була гожа днина, і Ненсі зайшла по Нолу, щоб разом піти на пляж. На Террас-авеню Нола раптом запитала:

— Скажи, Ненсі, як вважаєш, я капосне дівчисько?

— Капосне дівчисько? Ні! Жах та й годі! Чому ти питаєш?

— Бо мені вдома кажуть, що я капосне дівчисько.

— Що? Чому тобі так кажуть?

— Пусте. Де будемо купатися?

— На Ґранд-біч. Ноло, чому тобі таке кажуть?

— Може, так воно і є. Либонь, через той випадок в Алабамі.

— В Алабамі? А що там сталося?

— Та дрібниця.

— Ноло, ти якась зажурена.

— Мені сумно.

— Сумно? Таж вакації зараз! Як можна сумувати на канікулах?

— Це непросто, Ненсі.

— У тебе неприємності? Розкажи мені!

— Я закохана в чоловіка, який не кохає мене.

— В кого?

— Не хочу говорити про нього.

— Це Коді, отой старшокласник, що залицявся до тебе? Я так і думала, що він тобі подобається! І як воно, зустрічатись зі старшокласником? Але ж він дурник, хіба ні? Він безнадійний дурень! Знаєш, він такий пишний лише тому, що в баскетбольній команді! Це ти з ним їздила в суботу?

— Ні.

— То з ким? Скажи, прошу тебе. Ви вже переспали? Ти взагалі спала з хлопцем?

— Ні! Ти з глузду з’їхала? Я бережу себе для коханого.

— А з ким ти була в суботу?

— З трохи старшим чоловіком. Та це несуттєво. Він усе одно ніколи не полюбить мене. Мене вже ніхто ніколи не покохає.

Вони прийшли на Ґранд-біч. Берег там був не дуже мальовничий, але завжди безлюдний. Та головне, після відпливу, коли океан відступав на три метри, поміж скелями залишалися природні басейни, нагріті сонцем. Вони полюбляли ніжитися в них; там вода набагато тепліша, ніж в океані. На березі нікого не було, тож вони не ховалися, надягаючи купальники, й Ненсі помітила в Ноли синці на грудях.

— Ноло, який жах! Що це таке?

Нола затулила долонями груди.

— Не дивися!

— Таж я бачила! В тебе рубці…

— Дрібниці.

— Ох, не дрібниці! Що це?

— Мене мама відлупцювала в суботу.

— Що? Не мели дурниць…

— Ні, правда! Це вона мені каже, що я бридке дівчисько.

— Та що ти оце кажеш!

— Це правда! Чому ніхто мені не вірить!

Ненсі не ризикнула більше допитуватися й змінила тему. Викупавшись, вони пішли до неї додому. Ненсі взяла у ванній материн цілющий бальзам і змастила понівечені груди подруги.

— Ноло, щодо твоєї матері… — сказала вона. — Здається, тобі треба з кимсь поговорити. У школі, наприклад, з пані Сендерс, медсестрою…

— Забудь про це, Ненсі, прошу тебе…

*

Згадуючи своє останнє літо з Нолою, Ненсі аж заплакала. — А що сталося в Алабамі? — запитав я.

— Хтозна. Я так ніколи й не довідалася про це. Нола не розповіла.

— Це якось пов’язано з їхнім від’їздом?

— Не знаю. Мені дуже хотілося б допомогти вам, але я й справді не знаю.

— А ці любовні проблеми… Ви знаєте, хто то був?

— Ні.

Я здогадувався, що це пов’язано з Гаррі, та мав упевнитися, що й вона це знає.

— Але ж ви знали, що в неї хтось є. Якщо не помиляюся, тоді ви забезпечували одна одній алібі, щоб зустрітися з хлопцями.

Вона всміхнулася.

— Бачу, ви добряче обізнаний… Спершу ми змовлялися, щоб гайнути на день до Конкорда. Поїздки до Конкорда були для нас цілою пригодою, ми завжди знаходили, як там розважитися. Почувалися дорослими жінками. А потім мені закортіло покататися у човні зі своїм хлопцем, а їй… Знаєте, я вже тоді здогадувалася, що вона зустрічається зі старшим чоловіком. Кілька разів Нола про це обмовилася.

— Тобто ви знали про неї й Гаррі Квеберта…

У неї вирвалося:

— О боже, та де там!

— Де там? Ви ж допіру сказали, що Нола зустрічалася зі старшим од неї чоловіком.

Зависло гнітюче мовчання. Я зрозумів, що Ненсі щось знає, та не хоче казати.

— Хто був той чоловік? — запитав я. — Це не Гаррі Квеберт? Пані Геттевей, я розумію, ви мене не знаєте, а я вдерся і змушую вас порпатися в спогадах. Якби мав більше часу, то поводився б інакше. Та часу геть нема: Гаррі Квеберт пропадає у в’язниці, а я певен, що він не вбивав Ноли. Тож якщо ви знаєте хоч щось, що може мені допомогти, ви повинні це сказати.

— Про Гаррі я нічого не знала. Нола жодного разу мені не казала. Я про все довідалася з телевізора десять днів тому, як і всі… Та вона згадувала про іншого чоловіка. Авжеж, я знала, що в неї був зв’язок із набагато старшим чоловіком. Але то був не Гаррі Квеберт.

Я своїм вухам не повірив.

— А коли це було?

— Не пам’ятаю вже всіх подробиць, забагато часу минуло, та можу точно вам сказати: влітку сімдесят п’ятого, того літа, коли сюди приїхав Гаррі Квеберт, у Ноли були стосунки з сорокарічним чоловіком.

— Сорокарічним? А імені його не пам’ятаєте?

— Це ім’я нелегко забути. Елайджа Стерн, один із найзаможніших людей у Нью-Гемпширі.

— Елайджа Стерн?

— Так. Нола казала, він змушував її роздягатися, слухатися його, дозволяти робити все, що йому заманеться. Вона повинна була їздити до нього в Конкорд. Стерн посилав свого помічника, дуже дивного чолов’ягу на ім’я Лютер Калеб. Він приїздив по неї в Аврору й возив до Стерна. Знаю, бо бачила все це на власні очі.

23. Поліційне розслідування

— Гаррі, як дізнатися, що в тебе завжди вистачить сили писати книжки?

— В одних сила є, в інших нема. У вас буде, Маркусе. Буде, я знаю.

— Чому ви так певні цього?

— Бо воно у вас всередині. Як недуга. Письменницька недуга, Маркусе, це не тоді, коли вже не можеш писати, а коли більше не хочеш, але зупинитися вже не годен.

Зі «Справи Гаррі Квеберта»

П’ятниця, 27 червня 2008 року. Пів на восьму ранку. Я чекаю сержанта Перрі Ґегаловуда. Справа ця розпочалася десять днів тому, але мені здається, що минули вже цілі місяці. Як на мене, містечко Аврора приховує дивні речі, люди насправді знають більше, ніж промовляють уголос. Необхідно з’ясувати, чому всі мовчать… Учора ввечері я знову знайшов такого ж листа: «Ґольдмане, повертайся додому». Хтось грає на моїх нервах.