Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе (онлайн книга без txt) 📗
У першу ніч своїх мандрів Ісус ліг спати не просто неба. Уже смеркалося, коли дорога вивела його до невеличкого села, розташованого на самій околиці міста Єнін, і доля, яка від самого його народження була до нього такою немилосердною, цього разу захотіла, щоб мешканці дому, у двері якого він постукав без особливої надії, попросивши тимчасового притулку, виявилися людьми співчутливими, такими, що не простили б собі до кінця життя, якби не пустили до хати цього хлопця перед настанням ночі, а ніч не обіцяла нічого доброго у той тривожний час війни та заколотів, коли невинних людей розпинали на хрестах, а немовлят убивали прямо в колисці. Ісус розповів своїм добрим господарям, що йде з Назарета в Єрусалим, але не став повторювати безсоромну брехню, яку почув із уст матері, ніби там знайшли для нього роботу, сказав, що йому доручено зустрітися з книжниками у Храмі й попросити їх розтлумачити один із пунктів закону, що дуже цікавить його родину. Господар дому був дуже здивований, що таку відповідальну місію було доручено зовсім юному парубійкові, хоч він, як відразу було помітно, уже був добре обізнаний у питаннях релігії, а Ісус пояснив їм, що так воно й має бути, бо ж він найстарший чоловік у родині, але про батька та його долю він не прохопився й словом. Він повечеряв разом із господарями, а тоді уклався спати під повіткою на подвір’ї, бо кращого місця для випадкових гостей у домі не було. Десь опівночі він знову побачив свій сон, хоч він і відрізнявся від попередніх тим, що цього разу його батько та озброєні верхівці не під’їхали так близько, й морда коня не висунулася з-за рогу вулиці, але нехай ніхто не думає, що завдяки цим дрібницям кошмар був не таким жахливим, уявімо себе на місці Ісуса, уявімо, що наш власний батько, який дарував нам життя, тепер скаче з оголеним мечем, щоб нас убити. Ніхто в домі не помітив, як страждав і мучився уві сні хлопець, якого вони прихистили на ніч, бо Ісус уже навчився навіть уві сні приборкувати свій жах, він машинально затуляв рот долонею, і його придушених у такий спосіб зойків ніхто не міг почути, бо вони лунали лише в його голові й не вихоплювалися назовні. Уранці Ісус поснідав разом із господарями й подякував їм, і при цьому вираз його обличчя був таким поважним, а слова — врочистими та доречними, що вся родина без винятку пережила відчуття, ніби їх осінила справжня благодать Божа, попри те, що вони належали до племені самарян, яких у тому краї шанували не вельми. Ісус попрощався й пішов, проте у вухах йому досі лунали слова, які сказав йому на дорогу господар дому, а вони звучали так: Будь благословен, Господи Боже наш, царю небесний, що направляєш усі кроки людини, на які він відповів, палко подякувавши тому ж таки Господові й царю небесному, який допомагає нам у всіх наших потребах і збагачує нас життєвим досвідом, що навчає нас давати більше тому, хто має більше.
А дорога до Єрусалима, на жаль, була не такою легкою. По-перше, не всі самаряни виявилися однаковими, тобто уже в ті часи справджувалося прислів’я, що одна ластівка весну не робить, для цього потрібні принаймні дві — дві ластівки, а не дві весни, звичайно, і щоб вони неодмінно були самцем і самицею, спроможними вивести ластів’ят. І хоч Ісус стукав ще не в одні двері, більше ніхто йому не відчинив, і йому довелося спати однієї ночі під смоковницею, чиї розлогі віти накривали його, наче широка спідниця, що увійде в моду на багато століть пізніше, а другої — під захистом каравана, до якого він приєднався і який, не знайшовши для себе досить місця в переповненому караван-сараї, мусив розбити на ніч табір просто неба, на щастя для Ісуса. Я кажу «на щастя», бо незадовго перед цим, коли наш малий мандрівник перетинав безлюдну гірську місцевість, на нього напали двоє лиходіїв, не менш боягузливих, ніж безжальних, і відібрали в нього ті трохи грошей, які він мав, тому тепер Ісус не мав змоги заночувати в заїзді або в караван-сараї, власники яких, свято дотримуючи закони комерції, луплять по три шкури з подорожніх за право заночувати під дахом свого закладу. Шкода було, либонь, дивитися — хоч дивитися там не було кому — на бідолашного хлопця, коли грабіжники, ще й глузуючи з нього, пішли, й він залишився сам-один під неозорим небом і серед безлюдних гір, у всесвіті, що не знає жодних законів моралі й населений зірками, лиходіями та майстрами розпинати людей на хресті. І не заперечуйте мені, будь ласка, посилаючись на те, що для подібних роздумів у тринадцятирічного хлопця не може бути ані наукових знань, ані філософської основи, ані навіть простого життєвого досвіду, не нагадуйте про те, що ані його непогана обізнаність у тій науці, якої навчають у школі при синагозі, ані навіть природжене вміння добре володіти словом, коли йому доводилося брати участь у диспутах, суперечках або дискусіях, не дають нам підстав зробити його предметом нашої особливої уваги. Хлопчиків, чиї батьки заробляють собі на життя теслярським ремеслом, у цих краях не бракує, вистачає й тих, чиїх батьків було страчено на хресті, але якщо, маючи стільки можливостей, ми все ж таки обрали серед цих багатьох одного, то нам ліпше не ставити під сумнів правильність нашого вибору. По-перше, бо ні для кого не таємниця: кожна людина — це цілий світ як із погляду її іманентної сутності, так і в трансцендентному розумінні. По-друге, тому, що цей край завжди був не такий, як інші, досить лише подивитися, скільки людей як високого, так і низького стану були тут проповідниками й пророками, починаючи від Ісаї й кінчаючи Малахією, вельможі, священнослужителі, пастухи, — кого тільки серед них не було, — а тому нам слід бути дуже обережними у своїх судженнях, і спершу досить скромні здібності тесляревого сина не дають нам права робити передчасні висновки й проголошувати їх остаточними, щоб на самому початку не зіпсувати всі його перспективи. Бо немає сумніву, що цей хлопець, який іде до Єрусалима, тоді як більшість його однолітків ще й за поріг батьківського дому не наважувалися ступити, хоч його поки що й не можна вважати взірцем проникливості та мудрості, безперечно заслуговує на нашу повагу, адже маючи, як він сам сказав матері, рану в душі, він не став чекати, поки вона йому загоїться або він просто звикне жити з нею, поки дуже корисна звичка не думати не дозволить їй поступово зарубцюватися, а пішов у широкий світ, який імовірно завдасть йому чимало нових ран, їх ставатиме усе більше й більше, аж поки вони зіллються в одну велику й нестерпно болючу рану. Можливо, такі припущення комусь видадуться геть надуманими й не лише у стосунку до людини, а й до часу та місця, адже ми вкладаємо сучасні почуття та комплекси в голову сільського палестинського хлопця, що народився за багато століть до того, як у світ прийшли Фройд, Юнґ, Ґроддек і Лакан, але ми маємо всі підстави вважати своє припущення не таким уже безглуздим та неймовірним, коли візьмемо до уваги, скільки в писаннях, що служили тодішнім юдеям духовною поживою, можна знайти прикладів, які переконують нас у тому, що людей, нехай там у яку історичну добу їм випадає жити й хоч би як багато століть їх розділяло, можна вважати духовними сучасниками, коли мова заходить про їхню психіку та поведінку. Єдиним і незаперечним винятком із цього правила можна вважати історію Адама та Єви, й не тому, що вони були першим чоловіком і першою жінкою, а тому, що не мали дитинства. І нехай біологи та психологи не виступають зі своїми спростуваннями, стверджуючи, що уже психіка кроманьйонця, яку ми навіть уявити собі не можемо, містила в собі елементи, з яких поступово склалося те, що наповнює голову, яку ми сьогодні носимо на плечах. Такий аргумент ні в чому нас переконати не може, адже про кроманьйонців нічого не говориться у Книзі Буття, а Ісус здобув свої знання про сотворіння світу та людини з неї і тільки з неї.
Але ми, захопившись цими міркуваннями, які, проте, мають певний стосунок до змісту євангелії, яку ми намагаємося написати, зовсім забули про свій обов’язок супроводжувати тесляревого сина до Єрусалима, куди йому вже зовсім мало залишилося йти. Він уже бачить місто перед собою, грошей у нього немає, але він цілий і неушкоджений, з натертими після тривалої подорожі ногами, але з не меншою рішучістю в серці, аніж тоді, коли вийшов із дому, три дні тому. Він приходить до цього міста не вперше, тому його серце схвильоване не більше, аніж годиться бути схвильованим серцю людини побожної, яка вже або скоро буде добре знайома зі своїм Богом. З цієї гори, що називається Гетсиманською або — що те саме — Оливковою, перед ним відкривається чудова картина архітектурних ансамблів Єрусалима — Храм, башти, палаци, житлові будинки, і місто здається таким близьким, що можна доторкнутися до нього рукою, але для цього також треба, щоб містична напруга в його тілі досягла дуже високого рівня і злилася з невичерпною могутністю світового духу. День наближався до кінця, сонце опускалося за далеке море. Ісус почав спускатися в долину, запитуючи себе, де він ночуватиме цієї ночі, у місті чи за його межами, раніше, коли він приходив сюди з батьком і матір’ю на свято Пасхи, вони оселялися поза міським муром, у наметах, що їх благодійними зусиллями цивільних та військових властей ставили для того, щоб надати притулок численним прочанам, і немає навіть потреби говорити про те, що чоловіків і жінок там оселяли окремо, і це правило стосувалося навіть малих дітей. Коли Ісус уже на смерканні дійшов до міського муру, браму вже зачиняли, проте сторожа дозволила йому увійти, важкі дерев’яні бруси засувів відразу гримнули, опустившись у нього за спиною, і якби Ісус мав якусь тяжку провину на своїй совісті, тобто належав до людей, яким повсюди ввижаються покарання за скоєні злочини, то, либонь, у нього виникло б відчуття, що він потрапив у пастку і її залізні зуби мертвою хваткою вгородилися йому в гомілку, або він сам собі здався б мухою, яка заплуталася в липучій павутині. Але у хлопця, якому тринадцять років, гріхів не так багато й вони не такі тяжкі, він ще не досяг того віку, коли люди починають убивати або грабувати, вони ще не дійшли до того, щоб давати неправдиві свідчення, жадати дружину ближнього, його дім, його раба, його рабиню, його вола або віслюка, вони ще не прагнуть заволодіти чимось таким, що їм не належить, а тому цей хлопець чистий і не має на своїй совісті жодної плями, хоч душа його вже й утратила первісну невинність, адже неможливо побачити смерть і залишитися таким самим, як ти й був. Вулиці міста були безлюдні, люди саме сідали вечеряти, іноді зустрічалися лише жебраки та волоцюги, але навіть ці намагалися заховатися у свої потаємні нори та закапелки, бо незабаром вулиці почнуть патрулювати римські легіонери на страх заколотникам і всіляким підривним елементам, що навіть у самій столиці держави Ірода Антипи творять свої чорні справи, не думаючи про те, що коли їх схоплять, то на них чекає страхітлива страта, як уже було у Сефорисі. У глибині вулиці, осяяний світлом смолоскипів, під брязкіт мечів та щитів і тупотіння ніг, узутих у важкі бойові сандалії, уже з’явився один із таких римських патрулів. Заховавшись у закапелку між стінами, Ісус дочекався, поки легіонери його проминуть, а потім вирушив на пошуки місця, де можна було б поспати. Він знайшов його, як і розраховував, на неозорому будівництві Храму, між двома вже обтесаними великими каменями, вони були накриті вгорі кам’яною плитою й утворювали нішу, в якій можна було примоститися на ніч. Там він з’їв свій останній окраєць черствого й уже цвілого хліба й закусив кількома сухими смоквами, які знайшов на дні своєї торбини. Йому хотілося пити, але води не було де взяти, й він вирішив перетерпіти спрагу.
