Серафима - Ульяненко Олесь (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
На психопатку вона не подiбна. I їй вiрять. Слiдчий просить панi, щоб та як одужає, написала заяву. Вони знайдуть цих негiдникiв. Коли вiн iде, у Серафими — панiка. Вона дзвонить до свого коханця i просить забрати її в кращу клiнiку. Все вiдбувається швидко. Її забирають, а через тиждень вона вже може пересуватися по бутiках з таким виглядом, нiби нiчого її не цiкавить. Окрiм головлiкаря. I Орхiдеї.
Серафима неуважна, забуває купленi речi, забуває взяти решту на касi. У неї часто болить голова. Погляд розсiяний — то зупиняється на якомусь предметовi, то спрямовується кудись далеко, i усмiшка блукає її красивими устами. Вона багато пише. Пише вiд руки, круглими школярськими каракулями. Вiршi незграбнi. А потiм береться за сповiдь. Нiчого особливого у її життi не вiдбувається. Коханець вiдходить на другий план. I вона бiльше зараз нагадує подобу колишньої Серафими. Її розум, як завжди чiпкий, займають чоловiки i жiнки. Думки пливуть, наче сонна рiчка. Її бiльше хвилюють почуття i свiт, що розлягається широкими полотнищами перед її очима. Напевне, вона щось починає розумiти, а може просто ще не позбулась пiсляреанiмацiйного стану. Вона шкодує про те, що наробила, i тихо плаче, занотовуючи все, що знала про свої жертви, до великого зошита. Серафима приходить до знайомого лiкаря, i вони довго говорять на рiзнi теми, важливi для неї i смiшнi для Юрiя. У неї навiть виникають якiсь почуття, але вона не знає, як їх висловити. Зараз вона знову та шiстнадцятилiтня Серафима з мiнiмальним життєвим досвiдом i розвитком чи не семирiчної дитини. Але це скоро минає. Вона повертається на роботу. I її зустрiчають тут ледь не як героїню.
9
Це був Реус. Вiн не мiг помилитися. Про нього вона розповiдала довгими безсонними ночами, коли Север'ян навчав її правильно змiшувати iнгредiєнти. Зараз вiн бачить свою Серафиму вже не так, як ранiше, i не очима Реуса. Щось зовсiм iнше починає дiяти, ведучи його заплутаними вуличками передмiстя — купи смiття, люди з брезклими обличчям, калiки, пiдлiтки-педерасти, наркомани, сифiлiтики. Вiн iде за жiнками: одна — та, що груба й добродушна — тримає попiд руку матiр Серафими (вiн навiть її iм'я забув i не мав охоти знати). Вони переходять колiї, кiлька порожнiх поїздiв, вагони котрих з вибитими вiкнами, нагадують тiчки собак. Вiн розумiє: щоб спуститися в таємницю, треба випити повну чашу скорботи. Хто промовляє йому цi слова? Север'яновi все одно. Вiн уперто думає про Серафиму: про її тiло, про гострий розум, а решту вiдкидає. Вiн розумiє, що вiд аномалiї до норми — один крок, якщо ти знаєш, де межа нормального. Нарештi вони пiдходять. Це колишня будка залiзничника. Товста жiнка говорить, що вона придбала її за цiлих п'ятдесят баксiв. Благо, прописка була i паспорт. Їм вiдмикають дверi. Маска iз шрамiв, рубцiв, опiкiв. Двi щiлини очей, залитих сивухою. Маска кричить. Север'ян хапає обпеченого за горлянку. Товста б'є його по головi пляшкою. Останнє, що вiн бачить сьогоднi — байдуже, навiть задоволене обличчя матерi Серафими.
10
— Ось так, — говорить вона i перехиляє Орхiдею. Їй урвався терпець. Вона кладе її на живiт, пiдсовує руки спритно пiдниз. Орхiдея не чинить опору. Вона м'яка i податлива, i обличчя просвiтлене, саме так, чисте обличчя з пекучими карими очима, що переходять зараз у темний, майже чорний колiр. У нiздрi б'є терпким, помаранчевим запахом. А ще парфумом iз розбитого флакончика. Серафима намагається тримати себе в руках. Головне, не пуститися берега. Але вона хрипить, стягуючи лахи з Орхiдеї. Це так довго тривало. Довгi днi i ночi. Запах полину, мигдалю плюс ангiдрид. Пекельна сумiш. Якщо ти, кицю, цього не розумiєш, то краще б тобi було втекти звiдси, — проходить думка. Орхiдея повiльно перевертається на спину i розставляє ноги. Бiлий круглий живiт, розтуленi уста. Ось так, люба, ось так. Вона опускає голову їй мiж ноги, i падає непритомна. Орхiдея кричить, затуливши рот руками. Серафима за хвилину приходить до тями. «Це тебе так люблю», — говорить вона, одними вустами говорить. Дзвенять дзвiночки вгорi. Маленькi срiбнi дзвiночки. Орхiдея опускається на колiна i говорить, що треба йти. I вони їдуть синiм вiд ночi мiстом. Таксист запам'ятовує їх. Вiн запам'ятовує все до деталей. Навiть колiр очей Серафими: та дiвчина, скаже вiн, знiмала лiнзи. I очi у неї, як сталь, i божевiльнi, а до цього — дiвка як дiвка, так, дiвка як дiвка.
11
Реус кричить, як божевiльний. Крiзь залитi кров'ю очi Север'ян бачить, як безброва, синьо-червона пика корчиться вiд лютi, а ошпарки замiсть рук гамселять товсту жiнку. Покiрна, вона приймає побої. Нарештi маска схиляється на ним, пiднiмає. «Ти знав цю гадюку?», — говорять залишки губ. Север'ян киває головою. Реус мочить ганчiрку горiлкою i протирає йому рану. За хвилину вони сидять i п'ють, а жiнки стоять i дивляться. Несподiвано Реус хапає за волосся матiр Серафими i дико рже, нахиливши над своєю матнею.
— Ось, вона зараз нам все розповiсть… Для повної картини… — вiдкидає її на лiжко, i повертає голову до маленького вiконечка, де жовто вiд лiхтарiв, смогу, куряви смiтникiв, людського послiдища.
— …Вона ж моя донечка… так донечка… у неї це змалечку… вона прийшла i принесла травички: наколотила… наколотила… а потiм люди у басейнi… нi… не всi… зiйшли пухирями, — жiнка скиглить, несподiвано мова вирiвнюється. — А що ви хотiли? Я мала освiту. Я вчителька хiмiї. Коли у дитини талант, я не могла такого пропустити. У десять вона… — знову iстеричний схлип. — …у десять вона переспала зi сторожем… потiм вiн помер… самi знаєте, тому, що у моєї донечки талант… А що, краще, щоб вона кололася i спала з ким попаде… Ну, ми забрали дрiб'язок там рiзний… Трохи грошей. I так пiшло. Пiшло добре. Нiхто не мiг подумати…
— Заткнись! — говорить Реус. — Далi все зрозумiло. Що з цим падлом будемо робити?
Товста баба матюкається. Так, вона б цю суку задавила там, у ментiвцi. Взяла б i, як курчатi, вiдкрутила голову. Вона — хоч зараз.
— Заткнись! — лається Реус. — Ми придумаємо щось iнше.
— За що ви кричите на мене? — скиглить мати Серафими.
Тепловоз разом зi звуками рiже густу, як глина тишу. Север'ян дивиться на вiконечко i думає, скiльки таких вiконечок у мiстах, селах, повних таємниць — гiрких, як жовч i солодких, як грiх. Вiн говорить:
— Сойка!
Жiнка скиглить, але товста дає запотиличника. Пiдтиснувши ноги, вона по-звiриному пече їх поглядом.
— А-а-а… — говорить. — Вона капризувала… Не бити ж менi рiдну кров? Правильно… I я зачиняла її у порожньому курнику… I пускала туди сойку… Це дiяло. О! Як це дiяло… Потiм вона менi сама сказала, що вдячна за це… Вона в нас хороша дiвчинка… Була, доки не знайшла того багатiя… Ви менi допоможете…
— Ах ти блядь! — говорить товста, i дає їй копняка.
— Не бийте мене! Не бийте! Не бийте! Я була гарною матiр'ю…
Север'ян i далi дивитися на вiконечко. Наливає горiлки повну склянку.
— Пий!
Жiнка випиває. Вiн наливає другу склянку. Витягує пробiрку. Крапає кiльки крапель. Добавляє ще одну. Жiнка дивиться на склянку круглими сизими очима.
— Що це? Що це?! Що це?!
— Елiксир вiчностi, — кричить Реус i б'є себе по колiнах.
Вони сидять: калiка, дебiлка, i вiн. Все швидко закiнчується. Жiнка навiть не смикається. Вона мертва, а горiлка ще ллється у шлунок, збiгає пiдборiддям. Вона падає iз зiгнутими ногами.
— Як корч, — спокiйно каже Реус.
— Атож, — вторує товста.
Вони допивають горiлку. I виходять на вулицю. Товста попереду, чоловiки несуть тiло. Вони минають порожнi вагони. Бiля останнього зупиняються.
— Досить, — говорить Реус. — Я втомився. Лишаймо її тут. Один бiс вона нiкому не потрiбна.
