Duty free - Форостина Оксана (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
Коли він нарешті зміг витягнути її на розмову про найближчі плани, Ванда багато говорила про інші справи, розповідала історію за історією: останню, здається, про те, як вона отримала посвідчення помічника прокурора за вдалий жарт на корпоративі (пожартувала над, як згодом з’ясувалося, прокурорським заклятим другом), тому тепер не боїться даїшників.
Елайджа обережно зауважив, що раніше така компанія друзів їй би не сподобалася.
— Знаєш, Елайджа, я тут книжку твого нового президента читаю. Там його вітчим з Індонезії каже гарну фразу: «Почуття провини — розкіш, яку можуть дозволити собі лише іноземці». Тобі з твоїм американським паспортом легко говорити. Тут немає вибору, Елайджа, вони всі подонки — сині, помаранчеві, яка різниця. Думаєш, мені приємно таблом торгувати? Я маю сина на ноги підняти, він цього року поступає в університет. Чоловік йому на репетиторів не заробить. Криза фінансова надворі, якщо ти помітив.
— Я ж і пропоную все змінити.
— Слухай, наступного дня, як я піду, він буде валятися в буфеті на вокзалі.
— Влаштуйся в пристойне місце, я покрию різницю в зарплаті.
— Ти готовий платити, щоб тобі не було за мене соромно?
— Я готовий платити, щоб тобі не було за себе соромно.
— Елайджа, ти справді думаєш, що я двадцятирічна хіпі, яка може змінити одну комуну на іншу, коли мені цього захочеться? Це рішення вдарить по життю щонайменше сімох людей: малий, мій чоловік, його батьки, мої батьки…
— Вандо, малий вступає до університету, його найменше в світі цікавить твоє життя, та пригадай себе в його віці. І до чого тут батьки?
— Батьки мого чоловіка і мої батьки допомагали, коли я народила малого. Та й потім також, що там казати. Мій чоловік прожив зі мною майже 20 років, і ми з ним разом проходили через усі ці сраки. Він не вміє через них проходити без мене, а я не впевнена, що вмію це робити без нього.
— Може, б ти нарешті спробувала?
Ванда промовчала й зосередила всю увагу на чийомусь припаркованому біля кав’ярні авто.
— Я готовий переїхати. Все одно я останнім часом маю більше роботи в Європі, ніж вдома. Менше часу буду витрачати на літаки.
— Я вже нічого не зміню. Мій час минув. Я просто доживаю це життя. Найкраща його частина вже, на жаль, позаду. Все, що було доброго, залишилося у дев’яностих. Хоча все, що ми тоді робили, тепер до сраки. Країну ми проїбали, життя загалом теж.
— Якби не те, що ти робила тоді на радіо, не було б тепер цієї країни. Я вже не кажу, що на твоїх піснях ціле покоління виросло. Тобі-то якраз нема на що нарікати. Ти дуже багато зробила.
— Та ну, перестань! Це нічого не змінило.
— Слухай, ти ж ходиш до церкви кожної неділі, так?
— Ну.
— Я не ходжу. Поясни мені, чому я більше в нас вірю, ніж ти? У вас всіх більше вірю — чому?
— Бо ти наївний американець. І вчасно звідси звалив. Мені, напевно, теж варто було. Шкода, що ти тоді не запропонував.
Прикро, коли програє твоя команда.
У всьому світі, навіть тут, з’явилися тепер якщо не Старбакси, то принаймні схожі на них кав’ярні. Для когось це можливість всюди почуватися, як вдома, для когось — звірятися за такими місцями, ніби за внутрішнім мірилом. Ось і Елайджа у напівпорожній мережевій кав’ярні впізнав однакову для майже усіх країн, де йому довелося бувати, чисту, нерозбодяжену радість вечірньої зміни: напівпорожню залу й симпатичну дівчинку в кедах, з дитячими щічками і дитячою посмішкою. Вона усміхалась Елайджі, коли запропонувала йому ще одну каву, всміхалася, коли, пританцьовуючи за вітриною з морозивом, робила лате, усміхалася до знайомих за сусіднім столиком і до себе, коли ковзала у своїх кедах по блискучих сіро-білих плитках кав’ярні. Все у цьому світі було правильно: за вікном потроху розсмоктувалися вечірні корки, розповзалися містом вогники автомобільних фар, спадали присмерки, шипів кавовий апарат і лунали актуальні хіти, які Елайджа ніколи не слухав з доброї волі, але які усіх нас переслідують — у кав’ярнях, магазинах, авто — і за якими ми насправді й відраховуємо відрізки життя, коли з часом ця пошлятина раптом обертається на кляте прустівське тістечко. За сусіднім столиком молоді менеджери, збуджені, мов підлітки на першому перегляді порно, обговорювали офісних дівок і бонуси. Щаслива дівчинка в кедах понесла комусь морозиво. Все у світі було правильно.
— Янкі, купи коньяку по дорозі.
Елайджа любив Сумну Фею за здатність починати телефонну розмову з головного. Вона таки переїхала до Києва і винаймала помешкання разом із подругою, яка тепер дуже доречно була у закордонному відрядженні. Однією з принад квартири (окрім величезної площі, розташування у самому центрі міста та рештків «сталінського шику» — доглянутий паркет, фортепіано, залишки бібліотеки господарів, кілька полиць жовтої і пахучої російської літератури) був балкон, який, хоч і не відкривав панораму більше, ніж на кілька кварталів, проте забезпечував великий кавалок неба, заграву офісних центрів і центральних вулиць, а також місце для двох дзиґликів і пляшки коньяку та попільнички. І ще можна було задерти ноги на широкі бетонні перила.
— Є речі, для яких немає назви.
— Наприклад? — Сумна Фея перехилилася струсити попіл.
— Наприклад, як назвати передчуття того, що тобі дістається якийсь бонус? У дитинстві нас із сестрою дорослі рано клали спати, а самі продовжували забаву. Ми, звичайно, обурювалися, але таки засинали під їхні стишені голоси, під телевізор, а потім прокидалися — чи від того, що вони з гостями сміялися й шуміли, чи від того ж телевізора, чи ще від чогось, не пам’ятаю. Ми виходили до них у піжамах, ще сонні, і це було неймовірно радісно, ми сміялися разом з ними. Ну, тобто навряд чи ми розуміли їхні жарти чи фільми, які вони дивилися, але це так, ніби ти отримуєш в житті ще один день, ніби таке маленьке диво — тебе раптом допустили до світу дорослих.
— Ага, це так, ніби не було якихось планів на вечір, але потім хтось дзвонить, хтось приїжджає, витягує з ліжка — і гуляєш мало до ранку!
— Щось такого. Або коли ввечері, особливо влітку чи навесні, забігаєш додому помитися-перевдягнутися і ще десь ідеш. Або коли одразу після роботи кудись ідеш. Найважливіше, що не мусиш повертатися додому у присмерки, тобто коли ще світло або навіть ще сонце, а ти йдеш додому.
— Ну, це не трагедія.
— Це страшенно сумно — повертатися додому, коли сонце сідає, вечір, ластівки кричать, люди сидять у вуличних кафе… А ти йдеш додому, як дурак, і розумієш, що цей вечір для тебе втрачений назавжди. Їх же насправді не так багато, таких вечорів, тому образливо — ніби півжиття втрачаєш. Це ж ніби смерть!
— Про смерть — це ти перебільшуєш. Хоча… — Фея оперлася спиною на балкон і замислилася. — Я думаю, що тоді ти маєш слово, яке тобі потрібно: воскресіння. Якщо ти раптом отримуєш шанс прожити цей свій вечір, у сенсі не проїбати, а саме прожити, то це воскресіння. Так само, коли ви з сестрою прокидалися вночі і йшли до дорослих — теж ніби отримували на шару кавалок життя, який би інакше просто проспали.
— Амінь.
Елайджа засинав. Навпроти тьмяно світилися вікна міжповерхових готельних сходів — дорогий готель був майже порожній. Небо підсвічував центр Києва. У сусідній кімнаті тихенько похропувала Фея. Десь у своєму помешканні над Дніпром спала Ванда.
Він був щасливий. Її не було поруч, але Елайджа відчував, що вони з нею розчинені у великій хмарі, чомусь такому, що тримає й завжди тримало вкупі всі ці вечори по чужих гостинних помешканнях, з їхніми кухнями, повними сигаретного диму й сміху, старими кахлями у лазничках, з прохолодними ліжками і тихими коридорами. У таких помешканнях ночі короткі, за кілька годин сну вони перетворюються на сірі вологі ранки й кожного разу все щасливіші дні. Вони всі були пов’язані між собою, і, засинаючи, Елайджа подумав, що якби поєднати їх докупи, якби можна було переходити з дверей одного в інші, долаючи роки та сотні кілометрів, це й було б тим, що він міг би назвати своїм домом.
