Дванадцять обручів - Андрухович Юрий Игоревич (бесплатные книги полный формат .txt) 📗
Тож нічого дивного, що у спогадах своєї нареченої Антонич постає радше ніяким. Вона воліє звертати увагу на його м'якість, доброту і замріяність. Або, скажімо, на те, яким старанним він був у навчанні, як цілими вечорами й тижнями не вилазив з бібліотек (сама собою напрошується гіпотеза про істинні мотиви й місця його надто постійної відсутності). З усіх розмито-невизначених Антоничевих фраз, нібито вимовлених в її присутності, запам'ятовується по-справжньому лиш одна, можливо, вичитана нею в того ж таки Курдидика: "Знаєш, часом маю вражіння, якби мені хтось нашіптував до вуха. Дослівно нашіптував".
Зайво казати, що Антонич переживав такого штибу стосунки як доволі болісну драму. Ясно усвідомлюючи своє особливе місце в метафізичному товаристві проклятих поетів, на всі боки шматованих демонами бунту і руйнування, він занадто виразно бачив найближчу життєву перспективу: одруження, побутова рутина й нудьга, відмова від найголовнішого, капітуляція, а відтак — ганебне доживання віку в оточенні безмежно чужої й вимогливої родини на вчительській посаді де-небудь під Коломиєю. Саме ці його настрої просто-таки волають до найуважніших серед нас, коли читаємо в нього "У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк" або — що показовіше — "Мальовані квітчасто кубла чесних сімей, // канарка, ліжко, цуцик і стандарт кохання". А найголовніше — і тут уже драма переростає саму себе — це відсутність варіантів, тобто цілковите усвідомлення того, що так воно все й буде, що по-іншому просто не буває.
Літо 1937-го року мало стати останнім літом його свободи. Час невблаганно наближав його до одруження. Розірвати цієї залежності він уже не міг — відомий нам театр людських взаємовідносин уже не пробачив би йому цього дезертирства й нікуди не відпустив би, а якщо й так, то все одно не дав би дихати. Ситуація відчутно ускладнилась його новим бурхливим захопленням, що обіцяло стати навіть чимось більшим, ніж просто захоплення. Антонич зустрів його у нетрях середмістя, серед примарних кам'яниць і млосних подвір'їв з вузькими й мокрими сходами, десь чи то на Вірменській, чи на Сербській.
Його захоплення мало на ім'я Фанні, було їй ледь за тридцять і в неї було двоє дітей, котрих вона виганяла на дно подвір'я зі своєї захаращеної штучними квітами комірчини, як тільки навідувався котрийсь із її сталих клієнтів (а такими були дільничний поліціянт, вічно підпилий тачкар з Галицького ринку, кілька студентів медицини і вислозадий реґент хору Успенської церкви). З появою в її житті Антонича Фанні перестала приймати їх усіх, чим накликала на себе несамовитий гнів передусім дільничного, що єдиний користувався її тілом надурняк, зважаючи на особливі службові повноваження. Фанні мала довгі, як струмки молока, ноги, шовково-теплий живіт і оксамитову чисту піхву, а шкіра її була настільки білою, що, як написали б у середньовічному романі, коли вона пила червоне вино, то було видно, як воно тече її стравоходом. Свого часу її переконували стати нічною танцівницею в "Золотому Цапі", але Фанні відкинула цю пропозицію як надто непристойну.
З плином тижнів і місяців Антонич відкривав у ній все нові й нові потаємні джерела. При цьому навряд чи вони коли-небудь говорили про поезію — вони самі були поезією й цього достатньо. Кохаючись на купах штучних квітів, вони досягали тієї втраченої цілості двох половин, про яку так багато й марнотно пишеться у релігійних і медичних трактатах. Для кожного з них це було чимось, що трапилося вперше в житті, себто раніше вони могли тільки чути про щось подібне. Але — що важливіше — кожне з них певного дня і майже водночас усвідомило, що це велика випадковість і в жодному іншому разі, ніколи й ні з ким цього не вдасться пережити вдруге. "Коли в тебе весілля?" — запитала Фанні якось на початку червня, в одну з тих ночей, що переходять у світанок, так і не почавшись. Точніше, це було вдень, бо Фанні жодного разу не виганяла дітей на дно подвір'я серед ночі, тож вони з Антоничем зустрічалися тільки вдень.
"За три з половиною місяці", — відповів Антонич і тої ж миті відчув, як йому спирає дихання. Здається, саме тоді в ньому вгніздився його намір.
Наприкінці червня він зайшов до неї на умовлену годину й вони ретельно позачиняли всі вікна та двері. Роздягаючись, вони не промовили ані слова. Тоді Антонич написав вугіллям на стіні свої останні шість слів, які за значенням, можливо, перевершують усі шість строф його містики: "Ніхто не винен, злочинця не шукати!". Після цього відкрутив газові крани і вони лягли на ложе. Ні, звичайно, була ще платівка — Фанні поставила на патефоні "Синього янгола", їхню улюблену джазову п'єсу із солом на кларнеті Альфонса "Мурина" Кайфмана. Вони вміли кохатися настільки віддано і в той же час зібрано, що смерть — чи то пак вічна порожнеча — мусила б їх накрити безпосередньо після останнього кларнетного схлипу й — так само останнього — млосного вибуху. Все це вже було описане ним у "Баладі про блакитну смерть", про що вона швидше за все не здогадувалась.
Усе вже було описане — крім фіналу, якого навіть він у своїх кількарічної давності візіях не зміг передбачити. Тож непритомніючи — чи то від любові, чи від отруєння — вони ще почули ззовні, з майже неіснуючого світу, гуркіт виламуваних дверей. А вже за хвилину, коли їм усе стало однаковісінько, до Фаниної комірчини вдерлася ватага перекошених і зачмелених рятівників, очолюваних крикливим дільничним. Хоча навіть його командирсько-нажахані крики не змогли повернути Фанні назад — її вже було годі докликатись.
Натомість Антонича було терміново перевезено до клініки на Кульпаркові (карета медичної допомоги несамовито клаксонила серед забитого пішоходами, селянськими возами і трамваями міста), де збіговисько найтитулованіших і відповідно найцинічніших лікарів під час короткотривалого консиліуму дійшло рішення про початок боротьби за життя потерпілого. Ця акція мала полягати передусім у відтруєнні, тобто цілковитому переливанні крові. Таким чином, наступні півтора доби Антонич простовбичив у ледь освітленому коридорі між двома світами, під безсило-пильним медичним наглядом і громіздкою та від того не менш крихкою спорудою зі скляних посудин.
