Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир (лучшие книги .TXT) 📗

Майстер підніс до губ Архіваріуса міх із джерельною водою. Той почав жадібно пити, крижана волога вертала його до земного життя. Він знав, що Майстер чекає на його повідомлення. Як тільки здатність розмовляти знов спростила його до звичайної людини, він сказав: «Кам'яні Могили». Він ще хотів застерегти Старшого, що на тих могилах їх чекає ціла армія хижих привидів, але тут інша думка знищила пересторогу. Янгель раптом подумав, що поганки його предків все ж таки ефективніші за цю легендарну сому. Він розвеселився від цього протиправного і блюзнірського порівняння і сміявся, сміявся, сміявся…

[Поблизу Ковалина, у землях Переяславського полку, проти ночі 27—28 червня 1673 року]

Осавул Сава Міщенко доводився небожем Яготинському сотникові Лаврину Скоченкові і по матері — онуком полковому обозному Рубанику. За часів гетьманування молодого Хмельницького, коли Сава ще не голив голови і не мав боргів по шинках, він питав заїжджих ворожбитів, чи, бува, не судилася йому така ж славна доля, як і дядькові Лаврину. Одна беззуба валашка довго дивилася на долоні майбутнього Сіркового осавула, шепотіла, рохкала і шамкотіла. А потому напророчила молодому Міщенкові, що колись візьме він до рук те золоте кермо, яким володарі змінюють напрям світової долі. З того часу Сава повірив у планиду свою і цієї віри не зраджував. Він упевнено йшов до старшинських посад, був розважливим, щедрим для друзів та обережним у застільних розмовах.

Але заздрісні люди, які на Вкраїні ніколи не переводилися, нашепотіли ясновельможному гетьманові, що хоружий Переяславського полку Сава Міщенко, випивши у веселому шинку зайву кварту, похвалявся таємними знаками майбутньої величі, що нібито має на своєму тілі, і пророчив принагідним пиякам, що колись стане гетьманом, та ще й славнішим за Богдана. До того всього заздрісні люди додали, що друзі хоружого при цій оказії викрикували йому «славу» і стріляли з мушкетів у хрести на Архистратиговій церкві.

Гетьман Іван Самойлович, повіривши тим заздрісним людям, наказав переяславським старшинам учинити сугубий розшук щодо злочинних знаків. Попереджений родичами Сава Міщенко, не чекаючи прокурації [88], втік на Січ. Там він, після певних поневірянь і підозр, пристав до Сіркових горлорізів, яким, щоправда, на його знаки було начхати, але для котрих гетьманова ненависть була найкращою з рекомендацій. Під час баталії під Перекопом Міщенко показав себе відважним і передбачливим козаком. Отаман його помітив, знайшов тямущим і зробив спочатку бунчужним, а згодом і осавулом.

Коли під Переяславом з'явився верховний кат Ордену, Сірко саме Міщенка відрядив вполювати Чорного. Краяни зустріли опального козака із симпатією, тим більше, що гетьманове здирництво вже встигло зачепити і сірому, і хутірських податковими гаками. А старшина знала круту Сіркову вдачу. Тому закрила очі на те, що втікач хоружий, не криючись, піднімає на відпорне рушення реєстрове і гуляще переяславське вояцтво.

Відпорного рушення зібралося до трьох десятків з молоді й кілька вакацьових ветеранів. Нестача волонтерів пояснювалася не лише війною, на яку рушили лівобережні полки. Тільки зачувши, що пропонується протистояти лиховісному відьмакові, старі козаки відводили очі від цидул з отамановою печаткою. Ветерани невпевнено чухали чуби і казали Міщенковим посланцям: «Таж ми як що, то поможемо, але ж аж так, щоби за ним ганяти…»

Коли ж Чорний сховався у лісі, йти за ним туди відмовилися навіть ті відважні, які записалися до рушення. Жродлівський ліс із давніх-давен мав серед місцевих недобру славу, а у часи Руїни лісове зло й зовсім осатаніло. Худоба і люди почали щезати за кілька верст від Проклятого болота. Про короткий шлях через ліс забули, об'їжджаючи хащі кружними гостинцями. Старші козаки запевняли молодших, що у тому лісі Чорний теж стане здобиччю Війґа. «Сице [89] зло злом пожреться!» — поважно примовляв вакацьовий Мандра, і дехто з Міщенкового рушення зазбирався додому.

Такий поворот справи стривожив Саву. Від отамана він мав чіткий наказ привезти до отаманової ставки або самого Чорного, або ж такі докази його загибелі, які б у Віщого Сірка не викликали найменших сумнівів. Осавул поликав до себе Мандру і пригрозив батогами за його ворохобні промови. Свій загін Міщенко розділив на пікети, якими оточив зі сходу і півдня Прокляте болото. Сам осавул із двома джурами постійно перебував у Ковалині, де молода вдова Горленчиха не відмовляла героєві у його земних бажаннях. Уночі проти 28 червня до Горленчихової хати прибіг отрок з місцевих і повідомив, що один із південних пікетів впіймав Чорного.

Міщенко перехрестився на образи, дав отрокові срібляка. Потім з джурами і псами поскакав на південь. За три версти козаки в'їхали в лісові нетрі. Їхали клусом [90], пси бігли попереду. Раптом вони завили і позадкували. Козаки вийняли зброю, спішилися і загасили смолоскипи. За кілька кроків вони побачили те, що залишилося від пікету. У трьох вартових були перерізані шиї, ще один притулився до дерева, розрубаний майже навпіл. Навіть побіжного погляду було досить, щоби зрозуміти: їх заскочили зненацька, ніхто з пікетників не встиг застосувати зброї.

Міщенко відчув пастку і згадав, що вигляд в отрока, що приніс звістку про уполонення Чорного, був трохи дивним. Той жодного разу не подивився на осавула, та й шепотів якось завчено. Ця доречна згадка була останньою в житті небожа Яготинського сотника. Метальні ножі майже одночасно вкоротили життя йому й обидвом псам. Джури встигли застрибнути на коней, але теж впали, поцілені кулями. Один із джур, вражений кулею в живіт, залишився помирати біля свого начального. Другий, падаючи, зачепився острогою за стремено, і схарапуджений кінь ще довго, блукаючи лісовими стежинами, тягнув за собою його мертве тіло.

З-за дерев тим часом вийшли Майстер Зброї і брат Янгель. Майстер запалив смолоскип, повитягував ножі з убитих і вийняв з правиці мертвого осавула коштовну полковницьку шаблю. Він уважно розглянув її лезо.

— Бачите, брате, оце візерунчасте «павутиння» на клинку? — спитав майстер, повертаючи лезо під світло. — Воно виникає через правильне і ретельне проковування сплетених пластин твердого і м'якого заліза. Славна шабля! Її робив добрий коваль. Тут є його клейма, але я такі бачу вперше…

Майстер різко махнув шаблею. Хижо свиснуло пружне залізо. Потім воно свиснуло ще раз. Скрикнув і відійшов до предків прострелений джура. Янгель тим часом дивився на труп осавула.

— Він, певно, був місцевим аристократом, — припустив яснобаченник. — Молодим, недалекоглядним і самовпевненим… Ви, месіре, мали рацію.

— Так, — погодився Майстер. — Якщо б він не спішив сюди безоглядно, а уважно подивився на підпаска, то зрозумів би, що в того відібрана власна воля. Навіювання [91] ніколи не вдається сховати безслідно. На жаль.

— Але нам, месіре, страшенно пощастило, що перший зустрічний хлопчик виявився придатним для глибокого навіювання.

— Пощастило? Я, брате, так не вважаю. Більшість людей піддається навіюванню. Найчастіше зустрічаються такі серед селян і челядників. Вони ж звикли підкорятися… Як би там не було, але люди Сіркуса поки що залишилися без начільного. Тепер вони не зможуть нас переслідувати.

— Якщо зранку не виберуть собі нового командира. Він може виявитися розумнішим і досвідченішим за цього жевжика.

— На це треба час, брате. Багато часу… Поки той новий здобуде авторитет серед воїнів, поки виробить план дій, поки домовиться з лантвійтами… Я думаю, що ми встигнемо відірватися від погоні.

— Але, месіре, чи встигнемо ми перехопити відьмачку? Вона вже недалеко від південних курганів.