Вічник - Дочинець Мирослав Іванович (книги серии онлайн .txt) 📗
Се підказала мені скала. Холодна впродовж дня, вона зігрівалася на ніч і скупо віддавала до ранку набране від сонця тепло. Я буду гріти камінь, а він буде гріти мене! І я почав стягувати пласкі плити і вимощувати з них при стіні широкий поміст із порожниною всередині. Туди я й пустив дим із печі, а знадвору відвів його в дерево-комин. Шпари між плитами замастив глиною з посіченим сіном. Посеред печі замурував чавунок. В ньому тепер всякчас була гаряча вода. Каміння нагрівалося якраз настільки, аби можна було на ньому спати без покривала. Мені пригадалася наша піч, на якій баба гріла свої «кости смиренні».
Страхи за зимову холоднечу відійшли. При стіні, що прогрівалася, приліпив я невеличку стайню для кози. Хоча до зими вона підготувалася ще раніше за мене – весело стріпувала густим прядивом шерсті.
Зародила тої осени щедро ліщина. Я набрав стільки орішків, що мусив у хижі відгородити для них засік. Із товчених горіхів, жолудів і грибів, приправлених диким часником, я випікав у попелі смачні хлібці. І їв їх із рибою чи з медом. Колоди з бджолами я теж утеплив снопами з ситника. А рибу на зиму солив у довбанках із липи, а також в'ялив над піччю. На гарячому кам'яному помості сушив ягоди й зілля. А зі сволоків звисали низанки грибів.
У лісі йшов повальний падолист. Вогні я не палив, боявся, щоб сухим сподом не кинулася пожежа. Займався звіроловством, зажиріла за літо живність втратила пильність і сторчголов лізла в пастки. Мав роботу з шкурами. Оббив ними двері, стелив на долівку.
Давно минули суховені. Ранками траву обтяжувала крижаниста роса. Одна за одною дальні вершини вбирали білі чепаки. Все частіше звідти залітав студений вітер, крутив листям, жбухав піском зі скал. Смереки здвигали мохнатими плечима, гуділи оголені дуби, сонливо поскрипували ясени. Чорний ліс посірів, посмутнів. Неначе видуло з нього рештки зеленої душі.
Я брів своєю просікою, аби набрати ще кошелю-другу торфу для своєї нивки. Набите на всякі мізерини око раптом ухопилося за синюватий стовбур бука. На нім чорніла стара зарубка. Так, то була не природна рана кори, а зарубка сокирою. Тобто лишила її людська рука. І то було раніше, бук устиг підрости. Я чомусь подивився в небо.
На чоло студеними пір'їнами впали важкі волохаті сніжинки.
Не марнуй часу, втискай у нього корисний і радісний труд. Чим більше праці ти ущільнив у своєму житті, чим більше пізнав і відкрив, тим воно довше – життя. Тому день нинішній цінуй більше, ніж завтрашній. І так щодня. Бо тільки те твоє, що дістав ти нині, в оцю хвилину.
... Румуни розчовпали про мої просвітницькі студії, головно про їх український дух. Се їх гризло. Оливу в жар підливали й місцеві докторчуки, від яких відбивалися пацієнти, вдоволені моїм ліком. Довірені людкове приносили тривожні вісті про пильний приціл до моєї персони. Я розумів, що мушу зніматися з насидженого місця. Благо, така нагода підступила сама.
Європу трясло. А з нею і мою Підкарпатську Русь, що в сум'ятті пеленала свою маленьку державку – Карпатську Україну. Мені судилося бути і на її барвистих хрестинах, і на чорній тризні.
Німець зайняв Австрію, стягував ланцем Чехословацьку Республіку, яка так і не дала моєму краєві жадану автономію. Жменька предковічної руської землі під Карпатами, але й ту роздирали свої*
жадібні персти – русини-автохтони, русофіли, полонофіли, мадярони, галицькі емігранти, жиди, усвідомлені українці. І от наприкінці 30-х усе тут забродило, підняло гущу політичного варива. Світ розгледів на мапі сіру цятку, яку хтось красно поіменував Срібною Землею. Сюди з Європи було заслано череду редакторів та агентів.
Плутані поголоски перелітали через Тису: республіка готова дати краєві відносну відрубність, а Німеччина заміряє навіть більше – утворити тут самостійну українську державу. Як можна пропустити таку пригідну хвилину, хвилювалися патріоти. Доктор Панькевич студіював говірки закарпатських українців і для зрівняння їх завіявся в Банат. Тут ми з ним зійшлися, я водив його межи людей, та й сам радо списував собі замашні народні приповістки. Народ , скаже – як зав'яже!
З наукової аналізи виходило, що як би нас не іменували – русини, руснаки, рутени, угрини – походимо з давнього і щирого київсько-руського кореня. І є ми добре школованою і боголюбною часткою народу. Бо ще в кінці XVIII століття, коли просвітництво досить низько стояло і в Галичині, і в Києві, і в Росії, закарпатські українці вже мали латинські школи, де добували освіту, рівну західноєвропейським землям. Ліпші їх вихідці розійшлися вчителями по слов'янському світу. Мій одноземець Іван Орлай – директор гімназії в Ніжині, Михайло Балудянський – ректор університету в Петербурзі, Петро Подій – професор Краківського університету, Іван Заманчик – професор Львівського університету, Юрій Венелін-Гуца – вчений Болгарії. Тож нашого цвіту розсіяно по світу немало...
«Як от ви, – підігрівав мене Панькевич, а ще більше його молодий приятель, що назвався підполковником Січі. – Ваше місце там, де зав'язується своя держава, якій суджено зачати велику соборну Україну. З неба нам упав чин самостійносте, а німці нам допоможуть. Треба братися за роботу повною парою, кожна світла голова на вагу золота. Навіть жиди з нами. Всіх чеських урядників – долі, своїх кладемо! Таких, як ви, там чекають з обіймами. Бо коли ви ще повстали проти чужинського режиму із зброєю в руках...»
Його рот клекотав готовими круглими фразами.
«Батьку мій солоденький, – ледве уклинився я. – Ні проти кого я не повставав. А іржавого кріса підняв на безпутника, що скривдив мою наречену. З того часу зброї в руках не мав».
«Ваша зброя – дух і ум. Се написано на вашому високому чолі».
«Не знаю, що там написано, а прописаних документів не маю ніяких. Як я промину границю?»
«А се вже жура наша», – радісно сповістив підполковник. Від нього пахло ромом і парфумом, а не порохом.
Важко слимака віддерти від череп'яної мушлі, до якої він прикипів. А що вже казати про чоловіка-безхатька, що бодай на чужині та збив собі поріжок. Та я знав, що мушу його полишити, аби ступити з вогню у полум'я.
«Вернешся? – храмовим шепотом допитувалася Юлина. – Чи навернешся ще колись?»
«Вернуся, – відказував я і сам не вірив своїм словам. – Лишаю на тебе і книги, і білу кобилицю, і хижчину. Сокоти їх».
Глупої ночі стояли ми під готаром. Від Тиси тягло рибою. Провідник-румун підійшов до сторожі, щось переказкував і махнув нам рукою. Сіра юрма таких же приблуд, як я, посунула у відхилену ворітницю. Нікому ми тут не хибіли. А там? Сього ще ми не знали.
Земля моя обітована майже не змінилася за роки мого бурлацтва. Ті ж рипучі вози, на них жони в чоловічих крисанях і з піпами в устах. Ті ж червоно шиті сорочки в дівчат. Ті ж пейсаті й носаті шпекуланти коло крамничок. Той же галаман торговиці. І ті ж вуличні ями, повні столітнього пилу. Гейби його надуло з руїн Хустського замку, що зубато сторожить зелений супокій Марамороша. Дві живі сині бинди – Тиса і Ріка – перехопили долину і під Замковою горою ув'язалися в один широкий пас – аж до Дунаю.
Колись Хуст заклали німці. По часі належав він Мадярщині, Семигороду, Туреччині, Чехословаччині. Тепер назву Хуст перекрутили на «Хвуст України». (Тут мовлять не хвіст, а «хвуст», не кінь, а «кунь», не віл, а «вул»). Метке людське око, гострий язичок. Тепер мені самому відкрилась незамутнена картина зав'язку нової держави в зукраїнізованому Хусті, відтятому від білого світу.
Нас шеренгували в строкаті ряди коло церкви. З балкона казали промови чільники уряду і сам прем'єр Августин Волошин, поважний, втомлений добродій, доктор теології. Його називали Батьком, і се йому справді парувало.
«Слава Україні!» – гойкали ми. Навіть якщо хтось промовляв суржиком і язичієм, ми вседно вітали його: «Слава Україні!» Спочатку несміло і врізнобій, а далі рівно і грізно. Аж вороння зривалося зі старих лип.
Забемкали дзвони на вечірню. А може, то дзвонило вже нам...
