Молоко з кров'ю - Дашвар Люко (онлайн книга без .TXT) 📗
— Та хай. — шепотів. — Може, втомилася чи ще щось… Цукерку покладу та піду…
Сніг рипів під ногами, гола вишня під Марусиним вікном тряслася. Стьопка став під вікном, витяг з кишені цукерку і поклав на підвіконня.
— Чуєш, Марусю… — прошепотів у зачинене вікно. — Уже сьогодні був поклав тобі цукерку, це вдруге… Вибачай… Піду.
У темному вікні промайнула чорна тінь. Стьопка напружився, поправив окуляри, вдивився у вікно.
— Не спиш? — прошепотів.
У відповідь — ані звуку, ні руху. Завмерло все. Мотнув головою мовляв, та добре, піду, не тривожитиму… Крок зробив і закляк: за спиною з тихим рипінням відчинилося вікно.
Стьопка обернувся і чогось перелякався. Та що це Маруся?! Вікно відчинила і наче пішла кудись. Тихо, чорно… Зняв окуляри, протер скло. Знов начепив на носа — нікого біля вікна.
— Щось не те. — перелякався ще більше.
Ближче підійшов, зазирнув… Край вікна стояла нерухома темна постать, і в непевному місячному світлі німець побачив головне — важке червоне коралове намисто на шиї.
— Марусю — всміхнувся.
Темна постать рвонулася до вікна, нахилилася до німця, вхопила його за грудки і втягнула в кімнату. Від неймовірної швидкості цього ривка Стьопка інстинктивно заплющив очі, серце втекло у п'яти. Хтось сильний та дужий поставив його на ноги посеред Марусиної кімнати, трусонув за грудки.
Німець розплющив очі і жахнувся — перед ним стояв Льошка. Голий. У самих трусах і кирзових чоботах. А на шиї… намисто коралове.
— Ось я… Твоя Маруся… — прошепотів, а німцю — грім у вуха.
Найперша проста думка, що виникла у Стьопчиній голові, — Маруся мертва. Нема Марусі…
— Де вона? — крикнув. Рвонувся. Льошка не зміг утримати. — Де вона? — вчепився у Льошчину шию та так і повис.
Льошка заревів по звірячому, легко відірвав від себе Стьопку, одним ударом збив з ніг, впав поруч на коліна і почав молотити кулаками, аж поки дихалку не забило. Захитався, встав, вхопив недвижного німця за воріт кожуха і потяг у кухню.
— Зараз… Зараз… — белькотів скажено. — Зараз н вас і повінчаю…
Стьопчина голова билася об підлогу, окуляри злетіли, ще коли Льошка втягав його до кімнати, ліве око набрякло, у роті — ропа.
Льошка затяг німця у кухню, кинув на підлогу, і сліпій Стьопка, як у тумані, бачив лише Льошчині ноги у звичайних кирзових чоботях. Ось один чобіт відірвався від підлоги, наче намірився забити гол, і обвалився на Стьопку. Німець виставив руку, захищаючись, та чобіт спочатку зламав Стьопчину руку і тільки потім вгруз у його живіт.
Німець харкнув кров'ю, та свідомості не втратив. Він бачив… Бачив… Ось важкі кирзові чоботи презирливо штовхонули його, наче якусь дохлятину, і зникли. Німець підвів тремтячу від болю голову… Куди? Наче відповідаючи на німе Стьопчине запитання, чоботи зупинилися, і німець побачив, як Льошка присів навпочіпки біля закривавленої Марусі.
— І оце ти мене… мене!..Проміняла на це бидло?!
Окуляри — зайві. І без окулярів німець бачив — Маруся не відповідає чоловікові не тому, що примха у неї така. І без окулярів бачив, як страшно німа Маруся привалилася до стіни, дивиться кудись крізь Льошку і всміхається недвижними скривавленими вустами, наче мертва. Біля неї на підлозі валялася дровиняка, бозна-навіщо обмотана великою скривавленою ганчіркою.
Німець спробував спертися на руку, але зламана рука теліпалася, як у дурної ляльки. Він упав на підлогу, поплазував убік, притискаючи до грудей зламану руку, вислизнув з важкого кожуха і, спираючись здоровою рукою на стіну, звівся на ноги.
Льошка облишив Марусю, обернувся до Стьопки.
— Що?! Готовий вінчатися? То добре… Добре… — Взяв з підлоги дровиняку і рушив на німця.
Стьопка не чув Льошку. Він витягував шию і силкувався роздивитися, чи жива ще Маруся. На мить йому здалося, що Маруся ледь здригнулася, підвела очі, і німець скоріше відчув, ніж побачив, ясну печаль, що лилася з чорних очей Марусиних.
Німець заволав. Та так дико і так відчайдушно, що Льошка на мить розгубився. Стьопка протаранив рудою головою Льошчин живіт, повалив його на підлогу, впав зверху, бив здоровою рукою і кричав несамовито:
— Пилюка! Пилюка! Ти — пилюка проти неї! Ти — ніхто! Я к ти посмів… Як ти посмів її вдарити, падло! Я к ти посмів… Не забуду! До смерті не забуду! Закопаю, виродок проклятий…
Льошка заревів, кинув німця й оглушив дровинякою.
— А-а, німець! Пручаєшся! Не хочеш з Маруською вінчатися. А доведеться…
Льошка потягнувся до своєї шиї, стягнув з неї важке коралове намисто і нахилився до закривавленого німця.
— Вдихни глибше, Барбуляк… Будеш її з небес виглядати…
Розреготався, мов божевільний, намисто коралове німцю на худу шию накинув і ну душити.
— Благословляю тебе, падло паскудне… Благословляю… — Затягував сильніше.
Стьопка хрипів, безпорадно мотиляв руками, перед очима — мільйон вогнів. І жодної краплі повітря.
Маруся дивилася з кутка, як чоловік підім'яв під себе Стьопку, як навалився на нього всім тілом, як у повітрі майнуло червоне коралове намисто.
Маруся хитнулася вперед, упала на коліна і поповзла до чоловіків. Наштовхнулася на дровиняку, вчепилася, як у рятівну соломину, сперлася на неї, на ноги звелася — пливе усе перед очима і тільки страшний червоний зашморг, мов викарбуваний, на Стьопчиній шиї.
Маруся дивилася на червоні намистинки, і спина вигиналася, підборіддя — вище. вище… Гнів по жилах — гарячою рікою. Замахнулася і вдарила важкою дровинякою Льошці по потилиці. Льошка відпустив Стьопчину шию. Обернувся, наче здивувався. І упав поруч з німцем.
Маруся завмерла. Усе добре… Добре… Вгамувати б оте тремтіння, бо й кроку зробити не може. Тремтячою рукою провела по очах — червоне… І тут — червоне. Губи стисла — зможе. Крок… Іще…
Німець прилип до підлоги, наче до рідної матері. Хапав ротом повітря, дивився на Марусю… «Усе добре… Добре… Жива моя Маруся», — плакала душа. Маруся йшла до нього, німець навіть хотів всміхнутися, та не зміг.
Льошка лежав поруч із німцем. У голові гуло. Він спробувати ворухнути хоч пальцем, та тіло не слухалося. Льошка бачив, як Маруся, долаючи біль, зробила крок. Другий… «Чекай… Чекай… — плакала душа. — Зараз встану і вб'ю. Обох». Льошка навіть хотів був розсміятися у лице Марусі презирливо і гнівно, та не зміг.
Маруся підійшла до чоловіків. Нахилилася. Обережно стягла з німцевої шиї важке коралове намисто. Наділа на шию…
Льошка з німцем приголомшено дивилися на неї і не вірили очам. Німець був упевнений — Маруся скаже йому хоч одне обнадійливе слово. Льошка думав про те, що краще б померти, ніж почути, як Маруся скаже німцю щось обнадійливе. Та Маруся мовчки зняла з німця важке коралове намисто. Накинула на шию. Притисла його до грудей.
— Не чіпайте… мого… — ковзнула божевільним поглядом по захеканих закривавлених чоловіках, переступила через них і пішла з кухні.
Льошка з зусиллям повернув до німця голову і гірко прохрипів:
— Нагадай мені, німцю… За що ми боролися?
— Мені Марусиної любові не треба, я її й без того люблю, — так само гірко прошепотів німець у відповідь.
Льошка скреготнув зубами, переборюючи лють і розпач, сів на підлогу, штовхонув Стьопку чоботом.
— Йди з мого дому, поки я тебе не вбив.
— Вбивай… Аби Марусю не чіпав, — німець теж сів, скривився од болю, показав на зламану руку. — Як працювати?
Льошка махнув рукою, мовляв, знайшов, про що бідкатися, зіп'явся на ноги.
— Тікай уже…
— Не можу… Марусю..
Льошка схопив німця за комір, тицьнув йому кожуха.
— Забувай про Марусю… Ніколи більше не побачиш її. Клянуся…
— Все одно… — прошепотів німець. — Аби ти її не чіпав.
Льошка дотяг німця до дверей, виштовхнув на подвір'я…
— Як це? Я піду, а ти її вб'єш, — німець падав, підхоплювався, хитався, мов п'яний, знову падав і все ліз до порога.
Льошка розмахнувся і важким ударом чобота відкинув німця на середину подвір'я. Грюк — зачинилися двері. Кінець вистави?
