Гойдалка дихання - Мюллер Герта (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Я заперечив, що у нас вдома не може бути ніякого дитячого візка, бо коли я почав ходити, мій батько відразу ж переобладнав його на візок для закупів. Цитра-Ломмер запитав мене, чи переобладнаний візок для закупів був білим, і показав на дев'яту квасолину, яка свідчила про те, що у візку лежить немовля у голубенькій шапочці, найбільш імовірно — хлопчик. Я вбрав свою шапку назад на голову і запитав, що ще він бачить. Він сказав:

— Більше нічого.

У мене в кишені був шматок заощадженого хліба. Але він відмовився його взяти, сказавши, що перший раз безкоштовно. Та мені здається, що він просто побачив, наскільки я пригнічений, і вирішив нічого з мене не брати.

Я пішов назад до свого барака. Я нічого не довідався ні про Семигород, ні про Америку, ні про те, куди поділися люди. Не довідався і про себе самого. Я подумав собі, що шкода лише квасолин, які вже так понищилися від численних снів тут, у таборі. З них можна було б приготувати смачну зупу.

Я завжди переконую себе, що у мене дуже мало почуттів. Якщо я беру щось близько до серця, воно здебільшого зачіпає мене лише помірно. Я майже ніколи не плачу. Але я не сильніший за тих, у кого очі вічно на мокрому місці, а, навпаки, слабший. У них є сміливість. Коли ти перетворюєшся на шкіру і кістки, почуття стають слухняними. Мені більше подобається бути боягузом. Різниця мінімальна, я використовую всю свою силу, щоб тільки не заплакати. А коли я все ж таки дозволяю собі якесь почуття, то сиплю сіль на рану, яка стала наслідком самої лише туги за домом. Наприклад, запах каштанів, тобто все ж таки туга за домом. Але тоді це лише каштани Австро-Угорської імперії, про які мені розповідав мій дідусь і які пахнуть свіжою шкірою. Коли він був матросом у порту Пула, то чистив і їв каштани перед тим, як вирушити у кругосвітню подорож на вітрильнику «Дунай». Тож моя відсутність туги за домом — це розказана мені туга мого діда, за допомогою якої я приборкував власну тугу. Отже, коли у мене з'являється якесь відчуття, то це обов'язково запах. Словесний запах каштанів або матросів. З часом кожен словесний запах глухне, як квасолини Цитри-Ломмера. Якщо припинити плакати, можна перетворитися на монстра. Те, що мене досі стримує від такого перетворення, якщо взагалі стримує, це дуже небагато, максимум одне речення:

— Я знаю, ти повернешся.

Я давно навчив свою тугу за домом тримати очі сухими. А тепер я хотів би, щоб моя туга ще й позбулася господаря. Тоді вона не бачитиме мого тутешнього стану і не питатиме більше про тих, хто залишився вдома. Тоді і в моїй голові ніхто, крім предметів, більше не зможе почуватися, як удома. І тоді я буду совгати їх довкола рани, посипаної сіллю, туди-сюди, як ноги під час танцю. Предмети бувають маленькими або великими, деякі, мабуть, занадто важкими, але у них є розмір.

Якщо мені це вдасться, то моя туга за домом не буде більше вразливою для ностальгії. Тоді моя туга за домом стане лише голодом за місцем, де я колись раніше був ситим.

Два місяці у таборі я додатково до порції у їдальні отримував картоплю. Два місяці варена картопля суворо поділеними порціями, іноді як холодна закуска, іноді як основна страва, іноді як десерт.

Холодною закускою була зварена з сіллю і посипана диким кропом картопля без шкірки. Шкірки я залишав на потім, бо наступного дня, як правило, бувала основна страва з порізаної квадратами вареної картоплі з макаронами. Шкірки з учорашньої картоплі разом із свіжою картоплею були моїми макаронами. А на десерт третього дня була нечищена картопля, порізана скибками і печена на вогні. Зверху на неї посипалося трохи підсмажених зернят вівса і цукор.

Я позичив собі у Труді Пелікан півмірки цукру і півмірки солі. Як і всі ми, Труді після третьої річниці Перемоги думала, що незабаром нас відпустять додому. Широку шубу з красивими хутряними манжетами Беа Цакель поміняла їй на базарі на п'ять мірок солі і п'ять мірок цукру. Оборудка з жіночим пальтом пройшла успішніше за обмін мого шалика. Шалик Тур Прікуліч продовжував одягати на час переклички. Але вже не щодня. У літню спеку він узагалі його не носив, але восени вбирав раз на кілька днів. І я раз на кілька днів питав у Беа Цакель, коли я щось отримаю за це від неї або від Тура.

Після однієї з перекличок без шалика Тур Прікуліч викликав мене, мого напарника з шахти Альберта Ґіона й адвоката Пауля Ґаста до себе. Тур смердів самогоном із цукрового буряку. Тепер масними здавалися не лише його очі, а й рот. Він закреслював щось у своїх списках, переносив наші прізвища з однієї рубрики в іншу і пояснював, що Альберт Ґіон завтра вже не мусить іти до шахти, і я теж не мушу, а адвокат Пауль Ґаст не повинен іти на фабрику. Але у свої списки він записав щось цілковито інше. Ми всі були розгублені. Тур Прікуліч почав з початку і ще раз пояснив, що Альберт Ґіон мусить завтра йти до шахти, але не зі мною, а з адвокатом. Коли я запитав, чому не зі мною, він напівзаплющив повіки і сказав:

— Бо ти завтра вранці рівно о шостій підеш до колгоспу. Без речей, увечері повернешся.

Коли я запитав, як саме я туди піду, він відповів:

— Відомо як — пішки. Праворуч дороги будуть три терикони, їх і триматимешся. Ліворуч буде колгосп.

Я був переконаний, що це не обмежиться одним днем. У колгоспі люди помирали ще швидше, там жили у землянках, п'ять-шість сходинок нижче рівня землі, замість даху хмиз і трава. Дощ промочував цей дах наскрізь, а знизу ще й піднімалися ґрунтові води. На день видавали літр води для пиття і миття. Тут помирали не від голоду, а від спраги на спеці. Від бруду і паразитів на шкірі з'являлися роз'ятрені рани, інфіковані правцем. Кожен у таборі боявся колгоспу. Я був певен, що замість заплатити мені за шалик Тур посилає мене на смерть у колгосп, тоді він успадкує мій шалик.

Наступного дня о шостій я вирушив із пошивкою під ватником, на випадок, якби у колгоспі знайшлося що вкрасти. Над капустяними і буряковими полями свистів вітер, трава коливалася і забарвлювалася напомаранчево, на цих хвилях трави поблискувала роса. А посеред усього цього височіла полум'яна лобода. Вітер дув мені в обличчя, увесь степ намагався увійти в мене і зламати мене, бо я був виснажений, а степ ненаситний. За полем капусти і посадкою акацій з'явився перший терикон, потім шматок незасадженої землі, посеред якої була латка кукурудзи. Потім був другий терикон. Ховрахи, стоячи на задніх лапах, визирали з трави, було видно їхні брунатні хутряні спини і хвости завдовжки з палець, вицвілі животи. їхні голови кивали, передні лапи були складені, ніби людські руки під час молитви. їхні вуха теж росли з обох боків голови, як у людей. Ще мить, останній кивок голови, а потім над землянками захиталася порожня трава, але вже зовсім по-іншому, ніж од вітру.

Лише тепер я зауважив, що ховрахи відчувають, коли я один і без охорони йду степом. Ховрахи мають хороші інстинкти, вони моляться за втечу, — подумав я собі. Втеча була б зараз можливою, але куди. Можливо, вони хочуть попередити мене, що я давно вже перебуваю в бігах. Я озирнувся, чи за мною ніхто не йде. Далеко-далеко позаду йшли дві постаті, схожі на чоловіка з дитиною, вони несли в руках дві лопати з короткими держаками, але не мали зброї. Небо було натягнуте над землею, як синя сітка, і зрослося із землею без єдиного рубця.

У таборі вже було три спроби втечі. Усі троє були українцями з Карпат, земляками Тура Прікуліча. Вони добре володіли російською, але усіх трьох зловили і після страшних побоїв провели перед нашими очима під час переклички. Потім їх ніхто більше не бачив, мабуть, їх відіслали у спецтабір або відразу в могилу.

Я побачив ліворуч дерев'яну будку і вартового з пістолетом на поясі, худого юнака, на півголови нижчого за мене. Він чекав на мене і помахав мені рукою. Я навіть не зупинився біля нього, бо він поспішав, ми пішли далі, вздовж капустяного поля. Він лузав соняшникове насіння, кидаючи в рот відразу по два, потім його губи викривлювалися, з кутика вилітало порожнє лушпиння, а він сам у той момент уже готував наступну порцію, яка так само миттєво зникала у роті, і потім звідти вилітали порожні шкаралупи. Ми йшли так само швидко, як він гриз насіння. Я подумав, що він, можливо, німий. Він не говорив, не пітнів, акробатика його рота не збивалася з ритму. Він ішов так, ніби вітер тягнув його на коліщатках. Він мовчав і їв, ніби машинка для лущення зернят. Потім він потягнув мене за рукав, і ми зупинилися. По полю розійшлися зо два десятки жінок. У них не було інструментів, і вони голими руками вигрібали із землі картоплю. Вартовий промовив щось до мене. Сонце стояло посеред неба, як розплавлений шматок металу. Я гріб руками, земля була твердою. Шкіра тріскалася, а бруд пік у ранах. Коли я піднімав голову, перед очима у мене літали цілі стада блимаючих точок. У голові пульсувала кров. На полі цей юнак з пістолетом виконував усі можливі функції: був не лише вартовим, а й начальником, бригадиром, розподіляв роботу, а потім контролював виконання. Якщо він ловив жінок за розмовами, то бив їх картопляним бадиллям або запихав до рота гнилі картоплини. І він зовсім не був німим. Я не розумів, що саме він кричав при цьому. Це не були матюки, які звучали під час розвантажування вугілля, ані накази на будівництві і навіть не ті слова, які вживалися у шахті.