Знак Саваофа - Ульяненко Олесь (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
Але минуле блювотною слизотою пробиралося крiзь шпарини, що їх життя пробило у затишку Iлони. Траплялося все, як вона передчувала, i вона вже перестала даватися диву. Її тривозi, її захопленню не було меж, як тодi, коли вперше почула з уст мешканцiв Соснiвки, що вона проблядь; Iлону вразило зовсiм не те, що вона проблядь, а саме слово, зi смаком вимовлене огрядною жiнкою в засмальцьованому халатi, тринадцятилiтня донька якої кожного разу пiсля промислiв на трасi з водiями сходила рiками кровi пiсля чергового аборту. Ми бачили, як вона захиталася, побiлiла, але не так, як блiднуть вiд ляку чи сорому, зачувши у вуха правду, вона начебто захопилася, саме так, вона захопилася, навiть у невiдомому поривi пiдняла свої пещенi руки i нагадувала красиву птаху; вiд неї приємно розходилися запахи, дорогi густi запахи, а ми все дивувалися: що їй заманулося тiєї осенi шукати по засцяних магазинах Соснiвки, де навiть хлiб смердiв сциклинням, Звичне дiло для ублюдкiв, яких поналазило з лiсiв та навколишнiх мiстечок, а для неї це звучало так само, як органна фуга Баха. I тодi вона зрозумiла, просвiтлiвши вся, зiгнавши блiдавiсть, наливаючись силою, що щось таке непередбачуване, але прочуте, прожите нею, чекало десь недалеко. Знак долi. Вона не вiрила, i не принципово, скiльки їй вже у дорослому вiцi не талдичили про Бога, вона сприймала це не бiльше, як слова; вона навiть не намагалася проникнути в саме розумiння вiри, бо воно у неї було вiдсутнє в дитинствi, юностi, iнтелiгентськi балачки вона приймала на рiвнi розмов за склянкою гарного вина. Вона дослухалася до своїх передчуттiв. Вона переконувалася, що свiт уперто схиляється в її бiк, i якщо не капiтулює, то лише тому, що так треба. Далi Iлона вiдмахувалася вiд пропеченої пустки: їй згадувався, вiрнiше, вона ловила вiдлуння того настрою, коли ковтала упаковками транквiлiзатори, поглинала шоколад, слухала сльозливi романси, перелистуючи по десять раз на день домашнiй, тобто сiмейний альбом. Цього вона теж не хотiла: анi м'яких капцiв, анi чоловiка з водянистими очима та зачiскою «полубокс». Вона була впевнена, що народжена для iншого, i це невiдоме iнше тримає в своїх руках, до часу мандруючи чужими стежками.
I те, що вiдбулося в той день, захопило її вже не так несподiванкою, як додало впевненостi у своїй вибраностi. Хтось iз сiм'ї запросив дизайнера, але не вона. Iлона не хотiла, щоб у її свiт влазила чиясь рука, напевне, страшачись, що це злякає її гостей з нового минулого. Але так трапилося, що гостi з минулого, теперiшнього її майбутнього, прийшли без виклику.
Люди не люблять складних комбiнацiй — це вона знала. Та коли до просторого холу, що нагадував мiнiатюрний женевський вокзал, зайшла Єва, вона мимоволi повторила той жест, що i в задрипаному соснiвському унiвермазi; цього разу вона не так швидко прийшла до тями, дивлячись своїм нерухомим яшмовим поглядом, як, купаючись у теплому листопадовому сонцi, що медовими потоками лилося крiзь склянi вiтражi, поволi, погойдуючи зовсiм вульгарно для красивого наче вилiпленого тiла, йшла та, на яку вона, Iлона, чекала. Люди передбачають простоту подiй, але життя вибудовує надто складну схему в їхнiх головах, доки вона не випрямиться, не загуде однiєю натягнутою струною, що недавно була пружиною; i ця срiбна, тремтяча струна прошиє їхнє життя, змiнить на краще, — так видається в дуростi оманливого людського кошмару, маячнi, а насправдi все так просто. Вона йшла, та, на яку чекали: каштанове до мiдi волосся, завите вiд природи у тугi кiльця, а потiм невидимою рукою розпущене, тремтiло тугими джгутами, билося об плечi, затягнутi у модний светр; вся постава, наче умисне злiплена: тонка талiя, пропорцiйний округлий зад у бiлих штанях, пiдкочених до колiн. Правильний овал обличчя, велетенськi синi очi з темними вiями, широкими, мов крильця метелика. Округлiсть грудей, невеликих i не малих, плавно ховалася пiд вовною, але вгадувалася чiтка лiпка, чiткий малюнок; ця дiвчина несла якийсь невiдомий свiтлий празник. Вона до болю жiноча… принаймнi з першого погляду так видалося усiм, навiть Iлонi, що сидiла на плетеному китайському стiльцi пiд червоною стiною вiтража. Вона не встала, не йшла назустрiч, а продовжувала пропiкати вiдстань мiж собою i Євою нерухомим змiїним поглядом, легко, здавалося, безтурботно, трохи зацiкавлено ковтаючи розбавлене вiскi, щоб позбутися нудного настрою, легкого нежитю, надокучливої думки про дизайнера, якого запросила сiм'я. Здавалося, нiчого її бiльше не хвилює i не передвiщає чогось iншого. Вона напевне знала, що це дизайнер, але не подавала виду. Борис зiйшов з мармурових схiдцiв, трохи вiдсапуючись, пiтнiючи вiд вчорашнього, й Iлона помiтила жовтий похiтливий блиск у його очах. Напевне тому, що свiтло з вiтражiв переплутало всi предмети, Єва пiдiйшла до Бориса, який виповз з тiнi поважною бiлою комахою, обтираючи хусткою чоло. Вона назвала себе, не привiталася, а просто сказала:
- Єва! Я дизайнер… Чи правильно я знайшла дорогу? Правда, холодно вже! — усмiхнулася, утворивши ледь помiтнi ямки на щоках, що взагалi вибило Бориса, а Iлона роздратовано чомусь подумала, що так, як говорить вона, так, як Єва будує речення, роблять тiльки плебеї. I, напевне, не далека була вiд iстини, хоча правдою було те, що Iлона перелякалась Євиної вроди, злякалася власного сум'яття i того, що у неї мiж ногами зародився маленький вулкан. Той вулкан поволi перебирався до грудей, шугонув вогнем у голову, але за мить Iлона себе опанувала, пiдвелася, знову сiла, зрозумiвши, що не готова до такої зустрiчi, i, схрестивши на грудях руки, розвернулася обличчям до вiтража. Борис взяв делiкатно пiд лiкоть Єву i повiв нагору. Iлона, зачекавши, коли свiтла амбразура, квадрат дверей м'яко закриється за ними, з усiєї сили брязнула склянкою об пiдлогу, спостерiгаючи iз щирим захватом за тисячами маленьких осколкiв, що зiрочками розсипалися вiзерунковим рiзнокольоровим паркетом.
— Ти подивись на них, — тiльки i сказала. Бiльше того дня вона не бачила Єву.
Цiлу нiч вона не спала, простоявши бiля дзеркала, розглядаючи своє тiло: нiколи Iлона ще не вiдчувала себе такою старою, хоча їй виповнилося лише двадцять п'ять рокiв. На ранок вона викликала
до себе Вучєтiча, косметолога, пасивного гомосексуалiста. У Вучєтiча простодушне, але вродливе, майже жiноче обличчя. Голос хрипавий вiд курива та скажених доз кокаїну. Вiн упевнено голив їй лобок, пiд пахвами, розповiдаючи всi столичнi плiтки, а вона раз вiд разу, зазивно смiючись, щипала його за круглi сiдницi, обтягнутi червоними шовковими шароварами спортивного крою.
— Може, спробуємо?!
Вучєтiч вертiв задом, роздвоюючи половинки, закочував дурашливо очi, висолоплював довгого червоного язика.
— Якi можуть бути дiла у хар-о-ошого мальчика з двожопими крокодилами, — i вони разом засмiялися. Але напруга не спадала — це метким оком пригледiв Вучєтiч: шкiра на сiдницях Iлони раз по раз тремтiла, соски набухли, задерлися догори. Вона задоволено слухала його довгi монологи, зверненi невiдомо до кого, пiдтрунювала на рахунок переспати з жiнкою, а потiм геть змовкла, притуливши неземну свою яшму великими вiями, поринула у напiвсон, з якого вона завжди поверталась упевненою, наче пройшла велику вiдстань, вiдрiзок шляху.
— Хто вона буде цього разу, пуся?! А?!
— Нiчого особливого. Стандартний набiр. Пошук сексуального партнера. Але боюся, що можу вляпатися, Вуля. Надто багато перешкод на шляху.
— Тодi вiдiйди. Або не заходь далеко, якщо вона неосвiчена в таких справах. Для чого тобi зайвий клопiт i мiгрень на голову?! Ти ж не чиста… Тобто, ти майже натуралка, хоча я так тебе давно знаю, але так мало про тебе можна дiзнатися.
— Тодi чому в менi воно сидить?
— Якщо я скажу, то ти образишся, але пам'ятай, що людина, найгенiальнiша, теж знає, що таке унiтаз, срака, i теж помиляється… Хi-хi-хi.
— Валяй вже…
— Значить так: тобi немає чим забити голову. Друге: нещасливе кохання. Основне: великий прагматизм помножений на романтизм.
Отакий гiбрид нинi вигадав я. Але ще є останнє… Вiдсутнiсть вiри. Так, це найголовнiше. Людина середньовiчна навiть iм'я Бога боялася зайвий раз згадати, щоб не заглянути в смолянi чани приiсподнi. Хi-хi-хi-хi-хi.
