Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (мир бесплатных книг txt) 📗

Мені здалося, що на мене впало небо! Коли стемніло, я наважилася повитягати газети зі скриньок навіть у сусідів: преса ж там деколи лежала по місяцю, поки листоноша не починала сваритися з господарями, що нові газети вже нікуди класти, або запихала їх у паркан поміж штахети. Підписувалися селяни на періодику примусово, використовували її здебільшого, щоб загорнути оселедець чи кусень хліба. Або й рвали і цілими клаптями настромлювали на цвях для потреб виходку. Цілу ніч я не спала, боялася йти до школи, адже знала, що хтось-таки бодай один та, на моє лихо, знайдеться, що прочитає ту статтю, здогадається, про кого мова (бо ж наше прізвище — одне на все село), — і з мене буде реготати уся школа!

Уже дорослою, опрацьовуючи в обласному архіві потрібну мені для документальної книги місцеву пресу, я вирішила знайти злощасну критичну статтю. Нічого страшного в ній не було! Стаття як стаття: типові газетні штампи, відповідне ідеологічне скерування. Але почала листати пожовклу підшивку — і наткнулася ще й на знимку, де на тлі засніженого поля веселі трактористи, про щось буйно жестикулюючи, розмовляли біля новенького гусеничного трактора з плугами. У підписі під фотографією хтось витер до дірки одну літеру, тож мені згадалася одіозна історія, яку пошепки, проте з неодмінним гучним реготом, згадували в журналістських колах щонайменше років десять.

Починали тоді й оранку, і посівну кампанію переважно за вказівкою згори. Деколи голови прикарпатських колгоспів, почувши, що на Одещині вже сіють, гнали й своїх колгоспників у поле, щоб і самим якнайшвидше відзвітувати. Тож про одну таку алярмову оранку написали хвалебну статтю й у місцевій пресі, та ще й знимку вліпили із підписом: «Трактористи такого-то колгоспу вже вийшли в поле орати». Та у слові «орати» у друкарський набір замість букви «о» потрапила літера «с». Помилки не помітили ні коректор, ні літредактор, ні черговий, ні головний, що підписував номер. Коли ж газета вийшла друком із такою фривольною [49] фразою, головного редактора викликали в райком партії «на килим» і всипали добрячого перцю. Тож бідолаха вирішив подати в наступному номері вибачення такого змісту: «Шановні читачі! У такому-то номері нашої газети на такій-то сторінці під фотографією вкралася прикра помилка. Просимо вибачення за недогляд». Друкарський чортик — а такий потаємно мешкає у кожній топографії! — потер руки і ще раз підло пожартував: замість букви «к» у слово «вкралася» якимось чином знову влізла та сама злощасна літера «с»! І цього разу теж ніхто помилки вчасно не побачив — і ще один номер газети із таким «пікантним» словечком успішно дійшов до читачів. Головного редактора, звісно, не розстріляли й навіть не посадили: часи вже були не ті, — але з посади таки зняли.

Коли ж я припленталася вранці до школи, на порозі нашого класу мене зустріла Стара Карга, яка знову вийшла на заміну, бо Марія Степанівна поїхала на відкритий урок до колеги. Із нашим класом Карга вже провела «розвідувальну роботу», й ровесники здали мене з бебехами.

— Діти, встаньте й зустріньте бурхливими оплесками нашу принцесу-поетесу! — урочисто мовила Карга.

Я почервоніла, напевно, від тім’ячка до п’ят. Звідки я тоді могла знати, що обмовка, за Фройдом, завжди підтверджує дійсний стан справ? Хіба могла подумати, що я ще стану справжньою поетесою? Хіба сміла припустити, що в моїй ДНК таки є гени блакитної крові польських вінценосців?

На перерві однокласники навперебій дражнили мене Принцесою-Поетесою. Лише товстенька Марійка мовчки сиділа за партою, понура і, здається, навіть заплакана.

— Тобі ще добре! — чомусь дуже оптимістично оцінила вона моє незавидне становище.

— Мені — добре?!

— Добре, бо ти будеш жити! А я скоро помру! — і з Марійчиних круглих очей, обрамлених прозоро-білими віями, потекли два потічки. — Мені лишилося жити день-два, не більше, — і всім класом прийдете до мене на похорон!..

— Що з тобою? — я перелякалася не на жарт.

— Мовчи, Карга йде до нашої парти! Я тобі покажу на перерві…

Коли ж задзвонив дзвінок, Марійка вхопила мене за руку й потягла до шкільного саду. Ми запхалися в густі кущі, сполохавши хмари комарів.

— А що, у класі не можна було показати? — дивувалася я.

— Не можна, — тихенько відповіла Марійка тремтячими губами й навіщось почала знімати свої трусики.

Я глянула — і сполотніла: на Марійчиній білизні розпливлася велика червона пляма.

— Що це? — зойкнула я з несподіванки.

— Кров! Учора була маленька плямка, а сьогодні — бачиш, скільки? З мене зійде вся кров, і я помру!..

— Може, ти порізалася чи ногу дряпнула? Може, тебе пес укусив?

— Ні, то тече зсередини!

— Ти мамі казала?

— Моя мама після операції, її не можна хвилювати.

— Що будеш робити?

Марійка знизала плечима.

— Може, кров ще зупиниться? — припустила я невпевнено.

— Навряд! Коли мамі в січкарні руку відрубало, то навіть у лікарні не скоро кровотечу вгамували.

— Ходімо у медпункт!

— Ні, не піду! Ти що? Це ж так встидно! Ти нікому-нікому не кажи, бо з мене будуть сміятися ще більше, ніж із твоїх віршів! Не скажеш?

— Добре, не скажу, — пообіцяла я.

На наступному уроці моя голова відключилася зовсім. Я дивилася в книжку — й не могла в ній нічого прочитати, слухала, що розповідає вчителька, — й не розуміла ані слова. Та раптом Стара Карга викликала Марійку до дошки. Я глянула на те місце, де вона щойно сиділа, — й посіріла більше, аніж наша лавка: на сидінні шкільної парти блищала велика й аж масна червона пляма!

Криваву пляму водночас зі мною помітила й Стара Карга.

— Що ти наробила? — накинулася вона на Марійку. — Що це таке, я тебе питаю?

І вона вхопила дівчинку за її довгу й грубу косу, намотала волосся собі на руку, нагнула школярку над лавкою і — Господи Боже! — наказала злизувати ту пляму язиком.

У цей момент я відчула, що крики вчительки чомусь віддаляються, що в мої вуха наче хтось напихає вати — і я стрімко лечу згори вниз, падаю глибоко-глибоко в якийсь мох, чи сіно, чи пісок, чи в бабину перину…

Отямилася, коли шкільна медсестра бризкала мені в обличчя водою:

— Ти чого, дурненька? Чого злякалася? У Марійки просто місячка! У тебе таке теж колись буде.

Почувши ці слова, я знепритомніла вдруге.

З того нещасливого дня мою сусідку у класі ніяк по-іншому й не звали, як лиш Місячка. Те кляте прізвисько приклеїлося до неї намертво. Марійкою-Місячкою вона й померла від раку грудей у сорок один рік.

Господи, та що це в мене за асоціації такі? Навіщо, для чого — оце перестрибування, забігання наперед? Хіба не можна розповідати у хронологічному порядку, зрозуміло, без нікому не потрібних відступів?..

… А Марійчина донька — викапана мама. Невже і в неї статеве дозрівання почалося так рано? Мені стає страшно, коли подумаю: що ж має відчувати десятирічна дитина, фізіологічний годинник якої поспішає щонайменше на п’ять-шість років?

Але краще вже про наш третій клас! Марія Степанівна попрощалася з нами, попередивши, що наступного року нас учитимуть різні вчителі — й маємо бути дуже сумлінними учнями, щоб її не осоромити. Але надворі стояло літо, і про навчання ніхто з нас не думав. Худоба, молодші брати й сестри, городи, кролі, кури, гуси, качки існували і в часі, й у просторі значно ближче від першого вересня. У бабиному саду того року рясно вродила смородина.

Вона була велика-велика, як вишні-шпанки, але відколи бабуся жила в нас, сад заріс кропивою, яка чомусь особливо любила розкошувати якраз посередині смородинових кущів і тепер нас із мамою жалила, як навіжена. Мої руки аж до ліктів і ноги від п’ят до колін від тієї кропиви стали червоні, як варені раки, — але я тішилася, що працюю разом з мамою, що вона мене зовсім не лає, а навпаки, дуже приязно говорить, розповідає, чому після школи нікуди не пішла вчитися. Щоб бабуся її не сварила, що даремно закінчила десятирічку, пішла на усний екзамен, але здала його за свою шкільну подругу, котра вчилася абияк. Вступне випробування пройшла успішно, але з’являтися вдруге перед вимогливі очі тієї ж самої приймальної комісії, щоб відповідати вже за себе, злякалася. Тепер колишня подруга — велике цабе в Районному Центрі, а вона з нами й з городами та худобою мучиться, як проклята.