Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
— Вертаємось до Генуї й звідти пливемо на Мальту! — вирішив він. — Нехай веде нас і через нас виповнюється незбагненна Божа воля!
— Ось і дійшли, — констатував Олександр Петрович, зупиняючись перед брунатною скелею, ребрами якої стікала лінива підземна волога.
— Прикольне місце, — озирнувся навколо себе молодший. — Дивися, он та скеля — чистий тобі гоблін. З квадратною головою. Це місце має назву?
— Має. Відьминим лазом називають.
— А чому так?
— Старі люди кажуть, що за давніх часів тут молодим відьмам влаштовували випробування. Обмазували з ніг до голови вовчою кров'ю і вони при повному місяці бігли до Несамовитого озера ту кров змивати. А потім назад, до цього от камінчика, — старший поплескав скелю долонею. — Яку із тих молодок не з'їдали хижі звіри і не забирала до себе озерна нечисть, ту приймали до відьомського трудового колективу.
— І далеко те озеро?
— Тобі — години три йти. А відьми, думаю, добігали швидше.
— Вірю, — кивнув головою Павло. — Голою в горах не дуже комфортно.
Його уява намалювала прадавні Карпати: дикі, порослі могутнім лісом — і чорноволосу чаклунку, котра біжить до гиблого озера — страшна і прекрасна, збуджена священними напоями і смертельною небезпекою. А змішана з її потом кров молодої вовчиці стікає зі струнких стегон, як вода скелею, обкрапуючи корені правічних дубів і буків.
— Давай бутерброди, братело, обідати будемо, — старший відірвав його від еротичних фантазій.
— Ти ж казав, що ми вже дійшли.
— Дійшли.
— Так давай спочатку справу зробимо.
— Зачекай, не спіши.
— Чого чекати?
— Розумієш, — Олександр Петрович примружився, оглядаючи навколишні, порослі соснами і високими кущами, гори. — Не дає мені спокою той хрускіт. Посидимо, поїмо. А за одним разом подивимося і послухаємо. Раптом хтось з'явиться.
— Навіть так… — молодший також прикипів очима до залісовілого гірського пасма, з якого Відьмин лаз можна було роздивитися, як на долоні. — Навіщо ж тоді ми це місце попалили? Тупо якось.
— Нічого ми не попалили. Поки що. Місце це відоме, туристів сюди водять. Але тут можна місяць ходити й не знайти тайника.
— Бункер якийсь?
— Крутіше, братело, крутіше! — розсміявся «карпатський есквайр», розстелюючи на пласкій брилі церату. — Ти поки що розслабляйся. Зараз пива вип'ємо, закусимо, нехай вороги — якщо вони десь тут шлиндають — упевняться, що ми модно і правильно відпочиваємо.
— А хто ті «вороги», як думаєш?
— Хто, питаєш, — старший відкоркував пляшку, щиро, зі смаком, ковтнув холодного пива. — В мене наразі є дві версії. Перша — хтось із моїх сусідів сильно зацікавився нашим походом у гори. Так зацікавився, що йде, сарака, за нами аж від самого Яремчого. Є тут, серед місцевих, такі, прости Господи, природжені пінкертони, що їх іноді вбити хочеться… — він вдруге приклався до пляшки. — Смачне пивко! Скуштуй, Павляне, віднови свій водяно-сольовий баланс… Смачне? Я ж казав!.. Так-от, є ще й друга версія. Вона, скажу тобі, стрьомніша. Не виключено, що ті бандюки, які пришили професора, могли тебе зацинкувати і приїхати за тобою сюди. Якщо так, то у нас, братело, проблеми.
Деякий час вони обідали мовчки, прислухаючись до навколишніх звуків. Над нагрітим очіллям скелі дзижчала важка серпнева комашня, сірі білки зістрибували з кривої сосни і з безпечної відстані уважно спостерігали за трапезою братів Вигилярних.
— Я от що, Павляне, хотів тебе запитати, — перервав мовчанку старший. — Ти мені поясни, яке відношення мають оті всі цацки, — він скосив оком на рюкзаки, — до Сковороди. Я людина далека від історії, літератури. Може, чогось не розумію. Напевне не розумію. Про Сковороду я у школі вчив, пам'ятаю, що жив колись такий, дуже розумний, любив мандри, ненавидів багатіїв та зажерливих попів. Написав вірш «Кожному городу нрав і права». Ми його напам'ять вчили. Про те, що кожного гонить свій біс. Вчителька Анна Петрівна казала нам, що він був сильно не від світу сього, відповідно, потерпав за правду-матку від різних кривдників. Що до своєї хати і до сім'ї так і не доробився, все життя бомжував Україною. А тут бачу: срібло, гравюра, та ще й ідолище це дерев'яне… Щось воно між собою не в'яжеться. Він що, язичником був?
— Ні, православним.
— Так поясни мені, темному, яким це боком усі ці речі пов'язані зі Сковородою.
— Не знаю.
— Отакої… — старший акуратно поскладав сміття до пластикового пакету. — А я думав, що ти у темі.
— Я вже міркував над цим. Ну, скажімо, з гравюрою більш-менш ясно. Вона перемальована, можливо навіть рукою самого Григорія Савича, зі збірки містичних емблем. На ній, наскільки я розумію, зображено одне із наріжних понять алхімії — Андрогіна, з'єднання ртуті і сірки, як основу для подальшого виробництва філософського каменю.
— Алхімія — антинаукове вчення.
— Це тобі також Анна Петрівна розповідала?
— Ні, Валентина Сергіївна. Вона у нашій школі хімію викладала. Сувора була жінка. Мені за бензольні кільця двійку поставила.
— Ця сувора жінка виклала тобі спотворене поняття про алхімію. За часів Сковороди алхімія давно вже втратила ознаки вчення про властивості речовин. У вісімнадцятому столітті вона була вже чимось середнім між самобутньою філософією і символічним викладом метафізики. Її переплели з кабалою, Таро та іншими окультними системами.
— От і виходить, братело, що нічого Валентина Сергіївна не спотворила. Кабала, Таро… Антинаукова маячня.
— Філософія, Сашо.
— Філософія — предмет темний, — «карпатський есквайр» відкинувся на спину і заклав руки за голову. — Філософи не перевіряють своїх висновків експериментами. Відповідно, не можна зрозуміти, хто з тих філософів правий, а хто бреше. Все заплутане. Немає ясності. А там, де немає ясності, там немає і практичного застосування.
— А як вони можуть перевірити експериментом свої висновки, якщо філософія оперує такими предметами, як «суще», «буття», «час», «простір»? Як можна експериментувати з буттям або часом?
— Тоді нехай визнають свою філософію не науковою дисципліною. Наука, якщо ти ще пам'ятаєш, передбачає обов'язкову перевірку припущення експериментом. Той шлях пізнання, котрий не містить у собі стадії експерименту, не є наукою. А я, братело, інженер за освітою, звик вірити науці і відкидати усяку маячню. Наука досягла інших планет, створила телебачення, комп'ютери, мобільний зв'язок. А чого досягли філософи? Вічно гундосять: «я знаю, що нічого не знаю». Не поважаю.
— Телебачення і сотові телефони не зробили людей щасливими.
— Так вважають невдахи, — пирхнув Олександр Петрович. — Чому не зробили? Полегшили життя, розваг стало більше. Людям для щастя потрібні не філософські сумніви, а прості речі. Комфорт, розваги. Щоби добре працювати, треба добре розслаблятися. А ще ясно бачити що й до чого, де яка тема. Інакше, як людина зможе себе реалізувати? От я, до прикладу, щаслива людина, реалізована людина. Я спираюсь на науку, а не на якусь там темну кабалу. Я твердо стою на ногах і ясно бачу, що є головним, а що другорядним.
— Сковорода практикував інший різновид реалізації. Через інакшу ясність.
— Значить, теж був невдахою. Лузером. Ходив як бомж, хоча, як бачимо, сидів на цінностях. До речі, а що ти там хотів додати нового до вивчення Сковороди? З точки зору науки там і так все ясно як Божий день.
— Не все ясно, далеко не все… Але це, Сашо, не для цього місця дискусія. Якщо чесно, то я спочатку хотів написати порівняльні біографії Сковороди і Казанови…
— Казанови? Того самого, про якого фільм зняли?
— Того самого.
— Здурів чи що? — щиро здивувався старший. — Що спільного між Сковородою і тим фраєром? Над тобою довго сміялися?
— Ти не правий. Між ними багато спільного. Народилися і померли майже одночасно, все життя провели у мандрах і пошуках. Обидва мали добрий мистецький смак. Обох офіційна церква підозрювала у симпатії до єретичних вчень, і небезпідставно. Вони не створили сімей. Вправлялися у літературі. І ще багато спільних позицій. А щодо того, що сміялися… На моїй кафедрі принаймні ніхто не сміявся. Щоправда, мене й не підтримали…
