Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (книги без сокращений .TXT) 📗
А Розка все хотіла маргаритки білі намалювати, але не знала як, молоком, може? Але хто ж його дасть на дитячі забаганки. Втім, спробувала одного разу – покарали. Замкнули у цоколі. Погано там, лячно, сонечка не бачиш, співів сестри не чути, голосу «ск’їбки», – то й не віриш, що живий.
«Тебе мати любить?» – питалася Лілька в Марго. «А що то таке любов?» – запитувала мала. «Не знаю, – обізвалася перша. – Коли я чую, як ти на скрипці граєш, або бачу, як Розка всміхається, мені тепло в пузі стає, наче запеченої в горщечку каші з’їла». Ось така вона любов у Лільки. «А мати твоя ходить, наче завжди голодна, і дивиться на тебе як на корову, що молока не дає, бо всохла».
А раз прибиралася Лілька у вітальній кімнаті, мову вже дуже добре розуміла, але не показувала того. Та й нікому ці покази були не потрібні. Можеш зрозуміти, де прибратися, що купувати. Відповідаєш «так, пані» чи «ні, пані», «гаразд, пані» та «зараз буде зроблено, пані» – цілком для служки достатньо. До Суворої Пані завітала родичка її, ванільний крем смакували, говорили про Марго. Так і дізналася Лілька, що нагуляв її батько, чоловік Суворої Пані. Не Сувора Пані її народжувала, а інша жінка. Бідося ця травилася і дитинку в пузі травила, сама померла, а Марго вижила. «Оце пам’ятаєш, люба, як бабуся розповідала, що у ХVІІ сторіччі в наших краях нищили маргаритки ці отруйні, а вони – вижили. Рясно квітнуть і дотепер. Бо відьмацьке зілля. Пелюстки, як колода гральних карт, ворожать на цій квітці на любов. Так матір її звали. Так і дітисько це відмацьке чіпляється корінцями за життя, влучно ми її назвали».
Лілька не помітила, як стала Марго Риткою звати та сестрою.
Аж згодом Сувора Пані зібрала валізи та десь зникла. Димом стало смердіти, як там, на Батьківщині, що померла та розбіглася, і з’явилися трійко сіро-зелених істот. Увірвалися в дім. Звернулися до Лільки, бо найстарша. Вона мову ніяк не могла зрозуміти, аж поки не збагнула: рідна це. Та саме рідна, що тільки у співах залишилася, що до Бога линуть. Одна з істот питає, хто ви такі? Розка відразу голос втратила, впала та стишилася на килимі. «Сестри ми», – каже Лілька, а голосу свого впізнати не може. Відзвичаївся голос від рідних слів, співати їх хочеться, вимовляти – ні. «Наймички. Рита, Роза, Ліля Манюки. Сироти ми». Недовірливо ті на дівчат подивилися, особливо на чепурненьку Ритку. Підняла тоді Лілька Розку, поставила, притягнула до себе ближче Риту. І завела:
А дівчата підхопили. Ритка ручки склала – як янгол небесний.
Дядьки в сльози. Дорослі, брудні, кремезні, говорять басом – як бухикають чи гарчать, а щось чисте всередині залишилося, щось росами вмите. Душа, може? Не образили дітей. Злобу виплакали.
Війна не така страшна для діток. Не встигли вони до мирного життя звикнути, кістки зламані швидше зростаються, і душа зростеться. Ніхто не знає, як у майбутньому то озветься-позначиться, але поки грати можна в м’яча, вінки плести та порцелянові ляльки годинами розглядати. Залишили їх у спокої, продуктові картки видали. Ніхто й не думав, що з сестер – одна німкеня, одна єврейка та ще українка. «Бідні сирітки з Радянщини».
Так і зростали. В Лільки завжди клопітне життя було. Доросла змалку. Будинок на ній, сестри на ній. Усе тримається як на таці. Чоловіків до себе не пускали. Не бачили вони захисту від чоловіків, тільки джерело небезпеки. Лільці часу не було залицяння помічати. Рита трималася за старшу сестру, як за тичку на болоті. Кроку без неї ступити не могла, навіть спали часто в одному ліжку, бо могло Риті наснитися, що вона падає кудись, летить у провалля. А ще вбила собі у голову, що прокляття на її роді лежить по жіночій лінії, як буде народжувати – помре. Розка діловита стала – хто б знав? Цукерня в неї своя, перукарня своя. Вже не Роза Манюк вона, а Розамунда Манн. Ох, побачила візитки Лілька, злостилася як скажена, хатою кола намотувала. Але ж Розка така – всміхнеться, крутнеться, ладненька, гарненька, тож все їй і пробачиш.
Аж тут прийшла якось з чоловіком. Не з офіцерів, вчений, лікар. На ім’я Дітер Веттель. Лілька руки в боки. «Прокляну!» Ритка зблідла, коли це слово від сестри почула. «Та як ти можеш таке казати, ми ж сестри, ти ж моє життя, ти ж моя подруга, ти хіба щастя мені не хочеш?» – «Вийдеш заміж – ти для мене померла». – «І що спілкуватися зі мною не будеш?» – «З небіжчиками не спілкуються. Квіти носити буду. Ружі. Раз на рік». Все одно Розка перемогла. І заміж вийшла, і трималася за сестер, як у хороводі, все життя. Пробачила Лілька.
Я її онука. Лілія Манюк. Сиджу, тримаю гербарій та співаю про Наталчину косу. Обираю дату для сестер. І чекаю на близнят. Кажуть, що будуть дівчатка. З іменами я вже визначилася».
Я сиділа в сльозах. Я пробувала наспівувати мелодію цієї пісні, адже слова мені не давалися, але й музика билася витягнутою рибою в моїх долонях. Музиці або мені не вистачало кисню. Катарина мовчала. «Я не вмію плакати.
Треба більше пити води, як радять лікарі. В мене внутрішнє влаштування не земне. Не пам’ятаєш, скільки на Землі води й суходолу?» Катарина хотіла мене відволікти, я це розуміла. Мозок, незалежно від мене, сам розпочав пошук потрібних файлів, навіть в епоху, коли унікальність енциклопедичних знань повністю витіснена універсальністю пошукових систем, ми ще на щось здатні. Ми пам’ятаємо. «Більше 70% – води». – «Значить, я Венера. Венера без мужика. Всохла». Ми помовчали.
Потім Катарина зникла на кухні, щоб принести ще чаю. Цього разу в двох великих чашках. «Лілька тобі може дати адреси тих, з ким листувалася її бабця». Я подякувала, в мене незабаром накопичиться бозна-скільки адрес незнайомих мені людей. Так дивно, це не моє життя.
«А як тобі листи діда? Наташа трохи сказала мені про листи. Я не наважуюся просити в тебе почитати, але не можу приховати свою цікавість. Якщо я її буду постійно ховати, то все інше доведеться до неї підховувати, а це не всім моїм вадам до вподоби». Я всміхнулася. «Листи. Навіть не знаю, що сказати. Наче переглядаєш стрічку, і коли щоразу відчуваєш ніжність до героя-негідника, відразу пояснюєш це тільки тим, що він твій улюблений актор. Мені важко було це сприймати, Катарино». – «Ти щось дізналася про нього? Він, певне, був хлопчиськом». – «Якби я не знала про його вік – ніколи б не подумала, що це листи від хлопчиська. Знаєш, чим він до сказу довів мене. Освіченістю. Обізнаністю. Тонким та уважним ставленням до слів. І я тому не можу збагнути, як… при цьому всьому можна було чинити те, що він чинив. Я не хочу виправдовувати його, я просто хочу збагнути, як було насправді. Що я ношу в собі». – «Ти носиш?» – «Так. Замість дитини. Завагітніла моя найближча подруга. Ханне. І я збагнула, що поки не розберуся з дідом, не зможу завагітніти. Він займає місце мого маляти. Мене часто нудить, я постійно плачу, мене починають вражати банальні речі, і кудись змивається почуття гумору, я вже не кажу про здоровий цинізм. Реакції загальмовуються, і в голові тільки мій стан і дід. Вважаєте мене ідіоткою?» – «Угу. До того ж дуже вразливою. Менше пий рідини, Марто. Менше пий рідини». Я пообіцяла.
«А що ще ти про нього зрозуміла?» – «Що він кохав бабусю. Так, як, певне, мене ніхто не кохав. Наче в романі. Банально. Але так сприймається». – «Дивно, що ця любов не врятувала його від ідеї». – «Але ж любов часто живить ідеї, хіба не так?» – «Так. А мені вже час іти. Тобі викликати таксі?» – «Ні, я пройдуся». – «Звичайно. Вагітним треба більше гуляти». Ми знову зареготали.
