Дерева на дахах - Вільчинський Олександр (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
У перші дні і тижні це нагадувало дивну мозаїку з того, що можна було помацати і відчути на дотик, запах та смак, і водночас якісь уривки розмов, клапті снів або й просто інтуїтивних поштовхів і метань… Орко каже, що й він пережив щось схоже, коли після служби в армії повернувся у зовсім інше місто. Начеб і те саме, але зовсім інше. У мене ж узагалі були хіба лише якісь фрагменти міста: озерне плесо серед міста, наприклад, а чи «Сніжинка», і «Стара Піцерія», де на касі сиділа одна моя однокласниця, і ще, можливо, старий трудяга «Герой Танцоров», який, втім, ще й досі на плаву… А ще — гострий запах квітучої бузини на якійсь крутій вуличці і ті кам’яні, рожевуватого відтінку, приємні для ока плити на бульварі. Ці плити пам’ятали підошви і мого тата, і мами, і мої з Інкою, звичайно, також.
Інколи ще виринав сачок для метеликів, і струмінь із фонтана, що його можна було затуляти рукою, і центральний універмаг напроти, і кафе «Космос», де мама під час подорожі від однієї бабці до іншої (з Горині на Збруч) зазвичай годувала нас із сестрою котлетами.
Вже пізніше Тернопіль став для мене містом двох вокзалів. Спочатку — частіше автобусного, згодом — залізничного, коли я встигав між двома поїздами принаймні двічі обійти весь центр по периметру, скуштувати місцевого «Микулинецького», а одного разу навіть дати телеграму Яркові у Львів, що я, мовляв, лише за якихось дві години від нього і від усвідомлення цього мені на душі тепліше… Як не дивно, але Ярко її навіть отримав, і навіть швидше, ніж я приїхав.
Якщо вірити мамі, а підстав їй не вірити у мене нема, у пологовому будинку над цим озером я й народився, до того ж на очах у цілої групи студентів на чолі з професором місцевого медінституту, що якраз у цей момент проводили у пологовому свої заняття. Це сталося за два дні до католицького Різдва, а могло бути і раніше, оскільки я був дещо «переношений». А коли настав час їхати до пологового, тато попросив у колгоспі машину, і мама, ставши перед вибором — у район чи в область, обрала область.
Отже, моє повернення у це місто можна назвати ще й поверненням до витоків. Пам’ятаю, у ті весняні дні було багато сонця, пташиного щебету, багато нових облич, безконечних розмов, змісту яких уже й не пригадати, і, звичайно, багато пива. І пива, і горілки, і болгарського бренді, і ще албанського коньяку, приємного на смак і недорогого. Хоча, здається, той коньяк з’явився роком пізніше, вже перед самим розпадом Союзу, коли у Тернополі знімали «Івана і кобилу», а ми із новоспеченим шваґером, через одного його знайомого з кіногрупи, по приколу отримали ролі в масовці і записали по два дублі в епізоді з реквізитним пивом.
Але міста ще й тоді не було. А потім, у якийсь момент, непомітно для мене самого, воно мене просто схавало. Проковтнуло не пережовуючи, і я опинився у його шлунку на самому дні, серед інших неперетравлених решток. Серед тих решток, які, якщо з часом остаточно не перетравлюються, то просто розпилюються з газами…
З мого заґратованого вікна на першому поверсі гуртожитку комбайнового заводу було видно лише шматок газону перед входом у бар «Нива». Над тим баром я і жив. Чарка на столі, небо на руках — це був тоді найпопулярніший мій мотив, і найпаскудніше з усіх можливих відчуттів того періоду — це коли знову починаєш тверезіти… Я тоді фотографував лише весілля й випускні, та зрідка — котів. І якби не випадкова участь у випадковій виставці і знайомство з Кі, яка невідомо звідки взялася там, то все це саме так і закінчилося б. Кі поселилася в готелі «Україна», і я проводжав її під дощем. Ми ступали старою рожевуватою кам’яною плиткою, яка, намокнувши, набула ще більш приємного гранатового відтінку, і вона тоді вперше взяла мене під свою парасолю.
А недавно плитку на бульварі почали зривати й міняти на нову, більш сучасну. Це несподівано викликало у мене бурю емоцій, і ми з Орком мали про що півдня говорити під «Пінгвіном», а потім ще й із Вікєю у редакції. Ностальгія за старою тротуарною плиткою — це можна назвати ще й так. Я й Джонові розповів про цю плитку і про те, що, мовляв, полюбив це місто, лише коли звідси поїхав, на що Джон відповів, що у кожного свій бзік. Він у ті дні хотів говорити лише про кіно. Його новим культом тоді був Міша Чорний, якого Джон мірив на головну роль.
— А Мішка Чорний — хароший артіст, — сказав я йому тоді дослівно, словами старого Коцюлима.
— Пам’ятаєш Мішку?
— Ще б пак! Він колись у нас в театрі все переграв, що хотів: і Гамлета, і Калігулу…
— Розумієш, уся проблема в акторах! Наші актори занадто театральні, а в кіно треба трохи інших якостей. Мішка, по–моєму, зможе, — Джон зробив паузу на кшталт театральної. — Суть задуму яка?.. Наш герой — архіваріус, і щось там викопав у архіві про тернопільські підземелля… А сам живе у мансарді, майже на даху. Тут і містика, і реальність. Ус е переплелося. Середні віки і наш час. Два паралельних сюжети.
— То це для того ти говорив про дахи, щоб я познімав тобі міські дахи у центрі?
— Так, треба трохи свіжих фоток з натури, от я і подумав, щоб не посилати чужого. Та й тобі, напевне, бабки не завадять? — як завжди, не забував про мене Джон. — Це мають бути хороші кадри. Упіймай сюжет!.. Треба справити враження на спонсора.
— А ти там ким?..
— Я?.. — здавалося, Джон тільки й чекав цього запитання. — Помічник продюсера, скажемо так! Це має бути український серіал — обов’язкова умова, щоб україномовний, і такий, щоб усі ахнули! Легко і красиво!
— Щось у лісі здохло! Невже щось з того вийде?..
— Ми й тобі роль дамо, будеш у гримі. Будуть нічні зйомки, — ще раз нагадав мені Джон.
Та мені–то на фіга?.. Слухай, а якісь жіночі ролі там є?
— Я ж тобі кажу, головний герой обитає у мансарді з виходом на дах, там значна частина дії і відбувається, у нього є кохана жінка, яка його зрадила чи зраджує, і є антипод… І є середньовічний двійник. Час наче повертається… Нагадай, до речі, коли було засновано Тернопіль?
— У 1540–му…
— Точно?
— Та ніби так.
— Чуєш, а заснував місто хто, Тарнавський?.. У Тернополі ж є вулиця Тарнавського?
— Ні, Тарнавський — це трохи інше. Це генерал УГА — Мирон Тарнавський, український генерал… А той, що заснував, — Ян Тарновський, польський магнат.
— Ага, той — Тарнавський, а цей — Тарновський, ясно, — повторив Джон.
— Знаєш, я тут також придумав собі двійника. Я кажу на нього «Вікя». Яків, тільки навпаки, — перевів я тему на жарт.
— Ну, напевне, у кожного десь є свій двійник, — просто і по–філософськи розсудив Джон, мабуть, у цей момент йому було просто не до жартів.
— Та ти не зрозумів. Він ніякий не двійник.
— Я зрозумів, але зараз не про те. Ти мене чуєш?
— Чую.
— Слухай, мені тут для спонсорів треба цю тему розвинути. Про цього старого магната Тарнавського і про заснування міста…
— Тарновського, — поправив я.
— Так–так, Тарновського… Ти щось детальніше про це можеш знайти?
— А з чого ти вирішив, що він був старим?
— Ну, не знаю. Але, здається, краще, щоб він був старим… Щось би про нього детальніше?
— Ну, можна, звичайно. Але простіше зайти у нет…
— Віриш, не маю часу. Зроби це для мене і скинь на мій е–мейл! Ну, якщо неважко?
І я відповів йому, що неважко. То була наша остання розмова про кіно. Правда, була ще одна, але дуже вже коротка. Хоч по дахах я таки налазився, як дурний сучий син, убив на це цілих півдня і з нету також скачав для нього коротку довідку, з якої, до речі, і сам довідався дещо цікаве. Про Смиковецьке передмістя, зокрема. Бо якщо було передмістя, то було і село. Не думав, що це сільце при трасі, де Інка мріє купити дачу і куди часом виряджає мене по джерельну воду, настільки ж давнє, як і сам Тернопіль…
«Тернопіль — один із найзатишніших обласних центрів України — не може похвалитися великою кількістю архітектурних пам’яток. Він бере іншим — безліччю квітів, чистими вулицями, плесом величезного стогектарного ставу, що його міські жителі частіше називають озером і в якому віддзеркалюються стара Надставна церква і замок.
