Вогненне око - Ульяненко Олесь (книги онлайн читать бесплатно txt) 📗
Лящ зупинився, підтримуючи заяложені поли пальта, риється в кишенях, дістає сотню і кидає в кольорову коробку.
Вони піднімаються східцями. Під кулінарією метушаться дрібні чиновники, рекетири, – Лящ, на превеликий смуток, нікого не знаходить. Ще рано. Вітер самотньо лиже сірі плінтуси. Родик нишком бере купюру. За хвилину вони п'ють горілку, загризають шматками смаженого м'яса. Лящ говорить з набитим ротом: «Ти не уявляєш, яку біду нам принесло християнство? Ха? Не віриш. От вийде моя книга, тоді зрозумієш. Воно закликає до милосердя, а сам чоловік хто? Га? Мовчиш! Тоді що ми жремо? Ми жремо м'ясо. І не завдяки християнству. Да». – Лящ випиває одним духом півсклянки. Родик супиться. Лящ регоче, його маленькі свинячі очі зизять із-за довгого, як пташиний дзьоб, носа: «Глянь, усіх цих виблядків колись покликала революція! Усіх! Тебе, мене, їх, головне – їх, бо ми, старий, можемо дати раду нашому органу, тобто голові. Ха! Га!» Сонце розбризкує шматки паморозі; слина з рота Ляща бризнула на підборіддя, з підборіддя на стіл, потекла обрусами, по ніжці столика. Вони якось разом, не збалакуючись, глянули на липку калюжу під столиком. З того кутка сунув Мефістофель, кучерявий наглядач, такий же горбоносий, як і Лящ. Усе життя він мріяв стати полісменом, проте медкомісія дискваліфікувала його як слабкого на голову. Мефістофель носив форму та гумового кия. Зараз він ішов, сповнений пихи службового обов'язку, до їхнього столика: «Лящ! – випинаючи губу, різко говорить він. – Лящ, ти снова абасцался!» – «Та то не я, то цей… То…» – Гумовий кийок рипає Ляща по загривку. Родик встигає виставити лікоть. Кулінарка булькає голосами. Цікаві, зраділі, навперейми кинулись дивитися, як Мефістофель лупцює Ляща. Лящ верещить: «Ти кого, падліна, б'єш! Ти ще, сука, пожалієш…» Надворі знову сніг, знову морок. Родик піднімається, ковзаючись, іде повз консерваторію. За ним біжить, спотикаючись, чоловік в окулярах, щось лепече вслід. Родик зупиняється; втрата б'ється в нього разом із гіркотою пізнання світу. Чоловік зараз зігнутий, зелене обличчя – яскрава пляма проти снігу. Він розповідає йому як краще проїхати «на хату», нагадуючи, що вчора дав ключ. Родик думає: як люди можуть пам'ятати такі дрібниці, взагалі щось тримати в пам'яті? Простягнувши руку, він хоче віддати ключа, але чоловік просить грошей на сто грамів. Родик дивується – звідки вони знають про гроші? При нагоді треба подивитися на себе в дзеркало. В голові тяжко. Знову слизькі східці, прілота, гниття зубожілих під'їздів. Це як прозріння. Він ловить знайомий запах парфумів, він уже відчуває пружність шкіри; йому ввижається волога мигдалевих, трохи розкосих очей. Двері в синій безликій стіні наполовину прочинені. Дівчина сидить навпочіпки, склавши долоні кулачком, притиснувши до вуст; неживий погляд радше наштовхує на те, що вона збайдужіла до всього. Дихання в неї коротке, таке, як у людей, котрі поринають у сон або чекають на смерть. Це нудно нагадує вирішення всіх проблем; це повертає кудись назад, у далеке минуле, але, шугонувши туди, знаходиш порожнечу. Він прочиняє двері. Дівчина скидає на нього вишневі очі, повні подиву, страху, розпачу і радості – важко під зеленою кофтою піднімаються груди.
Усміх повзе її блідим загостреним обличчям. Крізь вікно, запалюючи пилюку, б'є сонце. Він сідає навпроти і простягає сумку. Дівчина щось шепоче; нарешті він добирає слова: «Ми поїдемо з цієї клятої країни. Тут, розумієш, тут одна смерть править. Тут нема щастя, тут нема…» – «Так…» – говорить він, прикусуючи губу, і, наче схаменувшись, кидає сумку на диван: «Перевдягайся». Він, дивуючись, як дівчина легко бере сумку, витягає гарними, з голубими прожилками, пальцями срібні пакуночки; він бачить у сонці це дійство рухів, шурхотіння скинутого одягу задихається, наче вперше перед ним оголене жіноче тіло, підрожевлене холодом і подихом чоловіка; рука, пробиваючи далеку відстань минулого, звідки обоє вирвалися, тягнеться, пучки пробігають, занурюючись звірятками в пружність шкіри, спиною, сідницею, затискають соски, а дівчина пересмикує худенькими плечима, ловить його каламутний погляд; крик шаленства застрягає в її горлі, вона подається назад, затуляючись сорочкою, і він ловить губами пасмо її волосся; під ногами лущить сміття, плутається одяг – вона, притиснута до стіни, закидає голову, сміх розриває її груди, чистий сміх, що хвилями здіймає перса, світить очі. Сорочка летить на підвіконня: пітьма крилом накриває їх на якусь мить. Веде дорогою безпам'ятства, путь щастя вистеляється в цій комірчині, безмежністю віри в щось більше, ніж знають люди за стінами, за вікнами. І вона, відкинута власним спротивом на диван, лежить горілиць, плаче, розмазуючи чорну туш на щоках, лишень рука піднімається і кличе його. Губи в неї солоні, присмак помади нагадує суниці. Шкіра, тіло зберегли запах сонця, води, зелені. І він жадібно ковтає її запахи, звуки з її грудей, б'ється безпомічно на її тілі. І вони лежать довгі години, причакловані легким голодом, сп'янілі, – небо очистилося після обіду. Синє, з розтріпаною бавовною хмар. Коли настає темрява, він іде до магазину, а вона дивиться на місяць. Він так уявляє і знає, що так воно і є. Він повертається швидко. Лягає. Вона поруч, сьорбає гірке пиво – гудуть промерзлі дороги, каламутніє зір під ранок, злипаються очі, руки, ноги од любощів. По кілька годин вони лежать нерухомо, мов білі зліпки, щасливі від цієї тиші. Крики людей за стінами насторожують тільки його. Родик ворушиться, звивається під теплою ковдрою: «Обіцяли комендантську годину». – «Не вигадуй». – «Треба йти звідси». – «Треба їхати з цієї країни…» – порожня бляшанка з-під пива торохкотить, кинута в куток. Він цілує їй очі, губи, груди. Дівчина лежить нерухомо, йому навіть не кортить запитати її ім'я. Думка настирливо крутиться на вулиці. Вперше за багато років у нього холоне серце. Він приніс телевізор, і вони днями продивлялися передачі. Синьо-зелені смуги мало цікавили його. Дівчина, підібгавши ноги, голосом сумним, мов осіннє, прибите іржею листя, коментувала події. Родик, надувшись, сідав до столу, писав листи до незнайомки, повні злості та відчаю. Він писав, що чує в повітрі подих крові, смерті, гнилоти запустіння; що він втомився, розчарований життям, і що та дівчина зовсім не та, кого він шукав усе життя, ну, принаймні роками. Йому обридло. На синьому телеекрані гарчать страйки, мітинги бовтнулися в невідомість історії. Що він іще хоче сказати? Як назвати її, котра загубила, стратила безглуздо його мрію… Сповнений ніжності, несподіваного щастя, Родик підходив до дівчини, занурював пальці у розкішне, вибухле каштановим дивом волосся, гладив ніжну шкіру, переконуючи сумління, котре проїдало червом думки, говорив: «Нам треба залишити це помешкання…» – «Так, намагатися з'являтися на люди…» Він сідав поруч, і вона годинами, без угаву, розповідала про своє життя. Про напівбожевільну матір-фанатичку, про сексуального збоченця Гільмедова, про його сестру, з якою той спав. Розповісти, що він витворяв із нею, коли їй було тринадцять років? Не треба? Чому не треба? Якщо вона не розкаже, то май певність – Гільмедов і інші одного дня повернуться; вона вже чує їхні подихи, їхні порухи розносять смердоту вологих од поту і сперми тіл, влазять у її сни; вона уриває розповідь, шепоче: «Боже великий! Які ми всі мізерні, страшні, божевільні до крові…» А ще їй снилася покійна баба. Вона не відчувала ні сорому, ні страху, бо все те, що трапилося з ними, не що інше, як Провидіння. І вона плакала. Чому воно так складно? Люди ж не такі, правда, вони не такі? Дві ілюзії людського життя схилялися над матіоловим вечором у поцілунку. Надворі зима без запаху, без суму – екран наїздив горбатими танками, доменні печі плавили для них кулі, снаряди, тисячі теслів майстрували труни, в крематоріях чистили попіл. Це так далеко, мов хмари дитинства, яких не зупинити ні на папері, ні в кіно, ні вві сні. Холод навколишнього пробуркував хіба що жеброту, котра настирно, мурашиним царством, продовжувала боротьбу за існування, вслухуючись здалеку у програвачі та приймачі. Місто, мов парша, роз'їдав страх. А вони збайдужіло тинялися маркетами, валютними магазинами, уквітчуючи свою кімнатку ліногравюрами, світлинами далеких островів, де барвисті птахи протинають непорушну кришталевість повітря. Чарівні замки кишма кишіли кумедними привидами, потойбічними тварюками, а сонце Африки гріло спини елефантам, що, граційно погойдуючись, пробивали шлях у джунглях. Вони скуповували атласи країн, карти міст далекої Мальти, Європи, Америки; вони дізнавалися про ціну квитків. Ще так ніколи, до тупості, не вивчалася географія, економіка, побут. Вони навперебій, доторкуючись лагідно одне до одного, розповідали почуту, вичитану, побачену новину з котроїсь країни. Спочатку то була Італія, але фантазія займалася, як солома на пожежі, – все далі, далі, далі одкидало їх від прілих закутів, просмерділих кухонь. Чарівність нового світу передавалася цьому місту, де вони жили, де рвалися їхні душі і серця.
