Письменники про футбол - Андрухович Юрий Игоревич (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— В танкє горєл? — питає прапор незлостиво.
— В мікрохвильовці… — буркаю я. — Дєвушка одна ледь було не спалила.
— Ізмєнял єй?
— Нє, — кажу чесно, — накурена була.
Сказав і зрозумів, що капець…
За двадцять хвилин виходжу з каптьорки з сосисками й зошитами. Ну, і з обгорілим паспортом, ясна річ. Тільки що без грошей… «Блядська страна»…
— Хорош, хорош пинать, синку, — каже чорний батько своєму чорному Пітерові, що футболить м’яча на подвір’ї за будинком, під палючим сонцем Уганди. — Тобі вже шістнадцять, поїдеш, як двоюрідний брат, учитись у Карків на хірурга.
— Куди-куди? — пита Пітер.
— У Карків, це Україна.
— А де вона, ця Україна? — пита Пітер.
— Далеко, — відповідає батько, — і там холодно.
І ось сім’я починає ладнати Пітера в дорогу. Місцевий пастор качає з нету англо-український розмовник, батьки готують документи, переказують в один з українських банків п’ятнадцять косарів зелені, насилу розживаються на армійську «аляску», щоб дитя не відморозило бува свій чорний зад. Пастор два місяці вчить з Пітером українську.
2 червня. Пітер сходить по трапу літака в Борисполі. Температура +34 за Цельсієм. Пітер, звісна річ, в «алясці».
— Це точно Україна? — питає він на митному контролі.
— Точно, а що? — цікавиться знуджений гладкий митник.
— Я думав, — каже Пітер, — що тут холодно.
— Так літо ж, абізяна, — буркає незлостиво митник і ставить штамп.
— Дякую, — відповідає Пітер.
Потому він трясеться бусом у Харків, дивуючись, що пастор вчив його вимовляти «Карків», а місто насправді називається «Харькафф». Діставшись сірого мегаполіса й поселившись у готелі «International», він наступного ж дня валить до медичного, але тут про його двоюрідного брата ніхто й не чув.
Пітер виходить із відділу кадрів, сумно сідає на біле підвіконня й думає, що брат таки мудак, що йому не варто було довіряти ще відтоді, як він повіз його до Кампали й там загубив. А після цього, не парячись, повернувся до рідного містечка.
— Агов, — чує він збоку на рідному суахілі, — чого похнюпився?
Чує і бачить дівчину років двадцяти, таку само, як і він, угандійку.
— Та от, — каже Пітер, — приїхав до брата, він тут ніби мав учитися, а про нього й чути не чули.
— Ясно, — відповідає дівчина. — Він сто пудів на Барабашово. Це вже мені повір. Як його прізвище?
— Мукванга. А що таке Барабашово?
— Поїхали, покажу. Заразом знайдемо й твого брата… До речі, у тебе гроші є?..
Пітеру й справді щастить знайти брата. Звісно, довелося купити дівчині джинси, але то таке — головне, що брат знайшовся.
— О, — каже брат, поправляючи адідасівський костюм, — і ти тут!
— А ти що, не вчишся на хірурга?
— Ну, я почав був, — каже брат, — але це дуже дорога країна. Спробуй, здай тут сесію цим білим. Словом, кинув.
— І що ж ти робиш?
— У мене, брате, бізнес. Торгую барахлом і, як бачиш, непогано почуваюсь. Беру барахло в жовтих, продаю білим, — ірже він.
— Ясно. А батькам чого не пишеш?
— Я ж кажу — дорога країна, і пошта тут дорога… Усе дороге.
— Ладно, — зітхає Пітер. — Можна в тебе перекантуватись до іспитів?
— Яких іспитів? — не розуміє брат. — Ти мені це кинь. Гроші є?
— Є, — ствердно киває Пітер.
— Скільки?
— П’ятнадцять.
— Значить так, — каже брат. — Я тобі продам контейнер і вагон барахла. Він уже на Основі — це тут поруч. Тільки розвантажити й перевезти. Так що не парся. А оскільки ти мій брат, то я тобі дам ще й двох в’єтнамців. Безкоштовно. Вони в тебе торгуватимуть.
— Як це даси? Вони в тебе раби чи що?
— Ні. Вони живуть у моєму контейнері, тому й працюють на мене.
— І що, платити їм не треба?
— Не треба. Все просто. От я кажу їм — ці спортивки коштують тридцять. І мені все одно, за скільки вони їх провалять. Головне, щоб віддали мені тридцять, січеш?
«А що, — думає Пітер, — торгувати барахлом краще, ніж різати апендикси, тим паче брат, він поганого не порадить так далеко від батьківщини».
Потім вони їдуть у банк і знімають налом усе бабло, яке батьки Пітера переказали в Україну. Брат бере бабло, відповідає на дзвінок по мобілі, садовить Пітера в макдональдзі на Бекетова й каже, щоб той почекав із годинку, бо треба дещо розрулити. А тоді, мов, заберемо шмотки з готелю й повалимо до мене на хату. Пітер сидить у макдональдзі до десятої вечора, але брата нема. На другий день Пітер їде шукати його на Барабашово, але ті, хто знають брата, кажуть, що він не приходив. Іще за тиждень Пітер розуміє, що брат спродав свої контейнери й кудись зник. Лишив тільки двох в’єтнамців, які самі знайшли Пітера, називають його «начальником» і питають, де ж, у біса, контейнер, бо, мов, уже четвертий день ночують на смітнику.
Гроші, які вдалося провезти в Україну налом, закінчуються, тому Пітер наймається до співвітчизників-угандійців, щоб із найнижчого щабля розпочати підкорення цієї країни. Йому видають пачку пластикових станків для гоління, а також мішок із фломастерами. В’єтнамці працювати на Пітера не хочуть, пояснюючи жестами, що на цьому сильно не навариш, тим паче жити ніде.
Тому кланяються й розчиняються в нетрях Барабашово.
— Леза-хламастер-хламастер-леза, — марить щоночі Пітер уві сні на своїй брудній койці, яку винаймає разом із петеушниками в трикімнатній квартирі в жахливих єбєнях на Баварії.
У тебе 137 гривень. Мало бути 150, але по дорозі додому мама не втрималася й купила двушку жигулівського, а на додаток ще й пачку стружок із кальмара. Діставшись додому, вона жбурнула тобі бабки, обізвала спиногризом і сказала, щоб завтра сам їхав і купив собі щось взутися, бо сором, сором ходити в такому соромі. Мама дивно говорить. Вірніше, вона почала дивно говорити десь рік тому, після того, як обіперлася на незаземлений токарський станок у жеці і її лупонуло струмом. Вона каже, щоб купив щось нормальне, бо ходити в ньому, в нормальному, доведеться і восени, і взимку, і навесні, а в ненормальному скільки не виходиш. Мама повторює це двічі й відрубається під звуки якогось реаліті-шоу. Певно, там, у своїх снах, вона працює прибиральницею на пляжах Малібу, щопівгодини знаходячи в піску посіяні мільйонерами «Ролекси».
І от завтра настає. Незмінний пункт номер один порядку денного ти вже виконав, тобто показав Студентові, хто в хаті хазяїн, і майже без втрат ушився з поля бою. Щоправда, вдягатися довелось уже в ліфті, натиснувши стоп. Пункт номер два — купити нормальне взуття, в якому можна відходити до наступного літа, взуття за 137 гривень. Потім тренування на «Локо», а потім — друга зміна в школі.
Стас випадає на метро Барабашова й, затертий картатими торбами селюків, нагадує каченя, яке задрімало посеред стрьомної водойми, а прочумавшись, зрозуміло, що вода взялась кригою і його лапки вмерзли, от тільки крига ця чомусь картата й відгонить старими ЛАЗами й немитим тілом. Нагору Стаса виносять, і він миттю опиняється в стрімкому коловороті економічної дупи Харкова, де щороку обертається не один мільярд баксів. Течією його протягує кількадесят метрів, аж доки не викидає під якийсь із контейнерів, де можна перевести подих.
— Пацан, — чує він над собою тієї ж миті, — пацан, купи леза.
Стас повертається й бачить когось чорного-чорного, як квадрат Малевича.
— Мені одинадцять, — зі злістю каже Стас. — Ти в одинадцять голився?
— Ні, — відповідає негр. — А хламастер, хламастер тобі треба?
— Мені, — каже Стас, — треба бутси.
— О, — вигукує негр, — я знаю, де це, я тебе проведу, ходім!
І Стас, сам не розуміючи чому, починає пензлювати за ним контейнерними лабіринтами. Негр тим часом не припиняє причитати «леза-хламастер-леза-хламастер», а потім, обернувшись до хлопця, каже:
— Пітер, мене звати Пітер, я тут все знаю.
Хвилин за п’ять Пітер виводить Стаса до якогось контейнера.
— Ось, — каже він, — вибирай.
