Стигма - Гужва Валерій Федорович (книга регистрации .txt) 📗
Засиділася тоді компанія добряче, вже, як сьогодні, зійшлися музиканти, лабухи, як тоді їх іменували, та й себе вони так називали, маючи цю свою ресторанну роботу за ніщо, за легкий спосіб заробити. Серед них були вправні музиканти, які сподівалися на ліпше майбутнє, але кирпу перед іншими ніхто не дер.
Про що вони тоді гомоніли у гурті, за двома приставленими один до одного столами, аби був простір, аби не штовхатись ліктями, наливаючи чарку чи полюючи виделкою за шматком сала? Молода мистецька фронда, сповнена потаємних творчих задумів, заохочена тимчасовою відлигою, приморожена поверненням в єдину ідеологічну колію, — вона шукала виходу з лабіринту, приміряла шапку-невидимку, випускала пару з перегрітого казана у подібних збіговиськах, не забуваючи пильнувати, аби до перевіреного товариства не прослизнув непевний персонаж з надто довгими вухами.
Вже збиралися йти, коли на естраді в кінці ресторанної зали заграв нарешті оркестрик з п'яти чи семи фігурантів. Наливали «на коня», коли раптом підвівся могутній Сашко Калаш, зачепивши багатообіцяючим черевом стільницю так, що ледве вберегли пляшки. Повне рожеве обличчя його зблідло. Він одсунув стільця і подався до естради.
Звуки якоїсь танцювальної мелодії замовкли, і аж сюди, метрів за тридцять від естради, долинав гнівний голос Сашка. За що він шпетив бідних лабухів?
Калаш ішов від естради, і голови всіх відвідувачів, що їх на цю пору прибуло, поверталися йому вслід.
— Покручі, бастарди, гниль паскудна! — чарка потонула в дебелій руці Сашка. — «Розамунда» їм до шмиги! Під цю «Розамунду» німці на розстріл наших вели, а вони, бач, не знали! Розжену паскудників, як іще раз почую!
Музиканти на повну котушку грали мелодію найпопулярнішої пісні Сашка — вибачались. Микола Сахно заспокоював його — він умів будь-кого перевести з рейок війни на спокійну магістраль, але Калаш іще довго не міг заспокоїтись.
Цікаво, чи зберіг свій вулканічний темперамент колишній Сашко, якого так уміло і не без вигоди для себе канонізувала колишня влада?
В Америці Михайло майже не дивився телевізор, хіба що Ванда ввімкне старий вестерн, чи коли говорили про якийсь скандал на всю країну. Нині він перебирав кнопки пульта, шукаючи новин, зупиняючись хвильку-другу на якомусь концерті, проминаючи голови, що говорили переважно російською, американські бойовики другого сорту та інший ефірний мотлох. Нарешті зупинився на першому національному каналі, де саме почалася програма новин. Прізвище президента лунало часто; його простецьке, невиразне, негарне обличчя рябіло в очах, не викликала ентузіазму й мова — хоч як президент старався, його українська звучала як погано засвоєна іноземна.
Михайло вимкнув телевізор. Що не кажи, а той, котрий був перед цим, з пещеним сановним обличчям і переконливішою мовою, мав солідніший вигляд, хоча — обоє рябоє, з одного інкубатора. Чого від них чекати — за великим рахунком? Суверенної держави? Побійтеся Бога, земляки. У них і шлунок старого зразка, і мозок закодований. Тільки риторика новочасна. І нещира.
Михайло вийшов під нічне небо, і сьогодні густо всипане зорями, пішов до криниці, витягнув води, набрав повний кухоль і пив дрібними ковтками холодну смачну воду, що аж заходила в зуби.
Вже по війні, зимою сорок сьомого, мати послизнулася тут на притрушеному снігом льоду, вдарилася головою і боком, довго потім одлежувалася, не хотіла лікарні і підвелася аж навесні. Батько тоді куховарив і сина привчав потроху. Мати бідкалася, що завдає їм клопоту, а батько, загалом не дуже багатослівний, не жалів для неї втішних слів: «Ти, Надю, на нас усе життя робиш, як наймичка, то полеж, відпочинь, твоє діло — одужувати, а ми з Мишком усе зробимо, командуй, хазяйко». З харчами тоді було сутужно, рятували пайки з батькової роботи, а для матері щодня було свіже молоко: на кутку тримали корів у двох дворах і за щоденний літр для Наді Джміль грошей не брали. Батько в боргу не лишився — віддячив сусідам черевиками для дітей.
Мати одужала, але ще довго потерпала від тієї пригоди: то несподівано запаморочиться голова, то біль у боці зігне у три погибелі. Потім це минулося, ще ж молода була — тільки за тридцять. Знову все горіло в її руках, навіть співала інколи — здебільшого як все попорає у дворі й хаті і сяде гаптувати вишиванку чоловікові. Вона й Михайлові вишила — білим по білому, де й узяла узір.
Тоді Михайло був вільний козак з дипломом, працювалося йому за виграшки, встигав кругом — і для журналів малював, був такий гріх — швидкі гроші, радісні акварелі і пейзажі старого Києва занотовував на прохання істориків, основне — експериментував у живопису, шукав сюжети і техніку, з якими не соромно було б вийти на люди. Виставок не бракувало, Михайло брав участь чи не в кожній.
На кутку ночувала тепла благодатна тиша, зорі були близькі, домашні. Ще ближчі — і більші, яскравіші — він бачив лише раз у житті, коли з чиєїсь доброї волі потрапив до Грузії, у Бакуріані, де відбувався один з модних тоді молодіжних мистецьких форумів. З Тбілісі до гірськолижного курорту автобуси тяглися довго, здавалося, кінця-краю не буде тій дорозі, засипаній снігом тим дужче, що вище вони піднімалися серпантином траси, прокладеної в горах. Часом їхали ніби в тунелі — сніг був вищий за дахи автобусів; перед ними йшла шляхова техніка, врізаючись у снігову ковдру і відкидаючи цілі брили ліворуч і праворуч. Зупинялися кілька разів, дехто вирішив, що й ночувати доведеться у сніговій пастці, але надвечір дісталися мети.
Михайло любив свою землю і вважав її найкращою, як дитина, звикла до свого дому, хвалить і любить його; хоч у яких би хоромах побувала і якої краси набачилася — нізащо не проміняє на те своє, рідне й тепле, де з кожного кутка дивляться і нечутно обіймають доброта і любов. Він малював у Закарпатті й на Донбасі, в Криму і на Дикому Полі, на Слобожанщині й Буковині, але те, що відкрилося очам тут, приголомшило.
Долина, засипана снігом, наполовину захована у густіючу тінь, наполовину — ще світла од сонця, що швидко тікало за гори, здавалася чимось нереальним, декорацією всесвітнього вертепу, на ширмі якого от-от з'явиться сам Усевишній і розпочне сакральне дійство.
Вночі Михайло вийшов з будиночка на відкриту веранду і довго-довго, чи не з годину, дивився на небо, на великі, ніби прикрашені мерехтливими віями, волохаті зірки. Прокинувся пізно — і не впізнав долину: сонце заливало сніги, видобувало мікроскопічні веселки з кришталиків-сніжинок, деревця встигли звільнитися від білого вбрання і сліпили очі вічною, молодою зеленню; з гір то там, то там спускалися лижники, вилітали в улоговину, розминаючись з кіньми й віслюками, запряженими у розмальовані сани; на терасах будиночків засмагали роздягнені до пояса юнаки і юнки — таким теплим, навіть гарячим було гірське сонце.
Три дні Михайло не розлучався з етюдником, запізнювався на заплановані зустрічі, часом і на обід — так шкода було відриватися від розкішної натури.
З ним заприятелював молодий абхазець. Він не мав стосунку до творчого товариства, відпочивав тут за путівкою, вчився стояти на лижах. Для чого було це йому, мешканцю Піцунди, було неясно. Аж поки він ламаною, поганою російською не пояснив: «Розумієш, у нас виноградники, мандарини, вівці, грошей повно, а дівати їх нікуди. От я і приїхав. А взагалі — не в цьому причина. Батько не хоче, щоб я одружувався. Каже, щоб подумав. А що тут думати? Я її люблю, вона — мене. Все одно одружусь. Ти одружений, Михайле?»
Наївний був хлопець, дитина, а йому йшов двадцять третій рік.
«То — одружений?» — «Так». — «Ти дружину любиш?» — «Так». — «А вона тебе?» — «Каже, що любить». — «Якщо каже — тоді так воно і є».
Михайло намагався пригадати ім'я того випадкового знайомого, але марно. А от обличчя, очі він пам'ятав досі, особливо очі, довірливі, великі, з довгими, як у дівчини, віями.
Молодий абхазець носив за Михайлом етюдник, сидів мовчки годинами, спостерігаючи за роботою, яку вважав священнодійством. Михайлу здавалося, що його Санчо щось хоче йому сказати, але не наважується. Так воно й було. Дізнавшися, що післязавтра Михайло їде, абхазець не втримався. «Михайле, у мене прохання. Виконаєш — братом станеш. Мій дім твоїм буде». — «Кажи». — «Намалюй мою дівчину». — «Як же я її намалюю, де вона?» — «У мене фотокартка». Такими очима дивився на нього цей простецький, закоханий, наївний хлопець, що несила було сказати: я такого не роблю, це не моє ремесло, звернися до вуличного рисувальщика. «А як вийде несхоже?» — »Такого не може бути. Ти — великий художник». Михайло засміявся: «Ну, так, Рафаель Санті. Давай своє фото».
