Срібне молоко - Шевчук Валерий Александрович (читаем книги онлайн txt) 📗
– То, може, Насте, і я біля тебе приліг би? – цілком пристойно, навіть солодкорічно промовив дяк і знову противно, сам цього не помітив, захихотів. – Дай мені, Насте, бо я від тебе давно хворий!
Тоді Настя раптом зірвалася на ноги, і він почув, що ті чортові сороки, які налітають на це кляте село, заскрекотали, мов навіжені, хоч насправді то верещала сама Настя. А ще кинулася до істика, схопила й почала бідного дяка лупити. І він кинувся з хати геть, а вона зловила його в сінях і била, аж ледве вивалився надвір. А в сусідніх дворах уже стояло чинно по сусідці: з лівого боку Теслиха Гладка, а з правого Іваниха Чорненька, які страшенно подобали до тих двох сорок, котрі недавнечко стрибали по тину. І вони заскрекотали, власне, Теслиха Гладка, яка й справді була гладка:
– Що, Насте, у тебе приключилося? Mo', щось украв?
А Іваниха Чорненька спитала трохи розважливіше:
– Чого ти сказилася, Насте? І за що б'єш чоловіка?
Але Настя не вгавала, б'ючи істиком дяка й женучи з двору, а коли той, наче птах, а радше півень, котрий недавно осідлував курку, перелетів через перелаза, зупинилася й сповістила сусідкам цілком незахмеленим голосом:
– То я його не б'ю, а даю! Ще він у мене не таке дістане, бо поставлю в суд.
І помчав тоді дяк Григорій Комарницький через левади, перестрибуючи, наче заєць, канави, і цілий день по тих левадах, а, власне, в очереті, переховувався, а коли смеркло, то заскочив до школи, схопив торбу і хотів дати з того села стрекача, але в темені помітив якусь чорну постать, і та постать ступнула до нього рішуче та й сказала жіночим голосом:
– Стривай, дяче, не тікай, хочу тобі щось від Насті сказати.
Виявилося, що то Іваниха Чорненька, і вона скрекотливо запропонувала дякові від імені тієї-таки Насті Гноїхи, щоб він не тікав, бо його все одно спіймають, бо довкола села вже розставлено чати, а коли йому Настя Гноїха так приглянулася, то хай сміливо йде до її хати, бо вона його, дяка, там і чекає.
– Але чого маю йти до її хати? – переполохано спитав дяк.
– Щоб узяти, сказала Настя, те, чого ви просили, пане дяче, – незворушно змовила Іваниха Чорненька. – А завтра зможете з Настею й повінчатися чи, принаймні, записати про свій шлюб в уряді, а з вінчанням можна, сказала тобі Настя, трохи й почекати.
Дяк Григорій Комарницький од тих слів відчув, що проковтнув якусь їдку коляку чи кияку, і стояв оторопіло, тільки очима помигував, а Іваниха Чорненька стриміла перед ним чорною тінню і якнайлюб'язніше ошкірювала тонкі та гострі, майже пацючі, зубенята.
– Але ж… але, – пробелькотів дяк.
– Ніяких але ж, – сказала Іваниха Чорненька. – Ти ж Вдовиху Настю вподобав?
– Та начебто вподобав, – пробелькотів Комарницький.
– А вона вподобала тебе, інакше чого б і гнала істиком? А коли так, то поженіться, і все буде, як у добрих людей.
І тут дяк Григорій Комарницький змушений був озирнутися, бо здалося йому: сутінки, чи вже й темрява, дивно заворушилися, ніби були наповнені пташиними крильми, і він анітрохи не сумнівався, що ті птахи – сороки, і що всі жінки й чоловіки цього села – сороки, до речі, більшість людей і справді мали таке прізвище, і що ці сороки й справді розставили довкола села чати, бо через сорочий свій норов вельми дбають про чеснотливість не так власну, як сусідську, а через те і власну, отож йому тут не відкрутитися, бо, сповістила Іваниха Чорненька, судді в їхньому краю надто суворі і за те, що він, дяк, із Настею Гноїхою хотів учинити, можуть і життя його позбавити. Тож дяк зітхнув, почухмарив потилицю, тоді вийняв люльку, закушпелив і вперше пустив дим не тільки ротом, а й вухами та очима, а вчинив так не через лихого зачина, а через те, що, схвильований бувши, переплутав способи випускання із себе диму, а коли це сталося, то дим зайшов до його мізківні й трохи прочистив від туману, котрий на якийсь час там запанував.
– Гаразд, – героїчно сказав дяк. – Ходімо!
І він пішов у супроводі пильного сторожа на ім'я Іваниха Чорненька, а ще й сорока інших сторожів – сорок, які, щоправда, не скрекотали, а тільки ворушили крильми ніч. І коли переступив порога Насті Гноїхи, то побачив, що її покій густо залитий світлом великої кількости свічок, а стіл заставлений наїдками, а за столом сидять сорокоподібні жіночки, які на його появу радісно заскрекотали, а назустріч йому, як пава, виступила Настя Гноїха і розцілувалася з ним по-християнському, а тоді всі сіли за стола, на чолі якого побіч виструнчилися дяк із Настею, і Настя проголосила заручини, відтак усі почали галасливо їсти й пити, дяк не відставав від інших, а коли підпив, йому здалося, що і в його голосі почали з'являтися сорочі нотки і що ще трохи, він і сам осорочиться; через це, бувши наповнений наїдками й питвом, тихенько шепнув Насті, що хоче до вітру, на що вона, підпила бувши, легковажно згодилася, але своїм гноячим розумом не збагнула, що зрозуміла дякове слово «до вітру» зовсім не так, як він, отож дяк спокійно похилитався до ґанка, там постояв, очевидно, виглядаючи того вітру, а може, й закликаючи, а коли той і справді з'явився, дав із того села стрекача такого прудкого, що чати, які засіли довкола, не вкмітили його відходу чи, властиво, відльоту на вітрових крилах, а може, простісінько позасинали, також бувши на таку урочисту нагоду підхмелені. І дякові Григорію Комарницькому, якого виносила із того небезпечного села шуря-буря, цього разу цілком йому сприяючи, ще довго у вухах чувся сорочий скрекіт, хоча ніяких сорок довкола вже й не було.
Цю пригоду дяк згадувати не любив, але саме з неї й почався його хід від дійства до дійства, і вони творилися на слабкому ґрунті, і це тим більше дивно, бо загалом Комарницький великим жонолюбцем не був і, хоча й вабили його білі голови, але більше їх боявся, аніж прагнув змагати. Ота прикра історія в Сорочому поклала йому до голови дві істини: жінка, коли й хоче, то не так просто; а друга: не такі вони, жінки, малосильні та безпечні. Була ще й третя істина, яку сприйняв не без сумніву, через це не прикладав її до основних: жінці подобаються більше любовні ігриська, аніж злягання, а в чоловіка в цьому ділі навпаки. Тому, біжучи із того Сорочого і відчуваючи, що за плечима в нього повисли (хоч це йому тільки ввижалося), ніби розпростерті крила, дві зграї сорок, по двадцять з кожного боку, він більше подобав на сполоханого зайця, ніж нападника-комара, і, хоча в Сорочому сам з'явив любовну ініціативу, тепер у голові його тріпалися таки заячі думки, тож, добігаючи до села Воронина, де мав наміра зробити чергову зупинку (його, до речі, запрошували до двох цих сіл, але він вибрав спершу таки Сороче), він заклявся страшною заячою клятвою не наближатися до того капосного племені, поправляючи цим рішенням мудрість Торквадо Тассо: «Жінка веде до раю, а приводить до пекла». Коли ж утікав із села Воронина (історія про Педору, оповіджена попереду), то цю приказку змінив на ще одну варіяцію: «Жінка не завжди веде до раю, але завжди до пекла», – і на цьому рівні мислительних потуг він і перейшов до Синичого, де на кілька днів переповнився мізантропічними настроями й помислами і короткочасно зненавидів світ; саме в цей час він дорешти вдосконалив свою здатність випускати дим через вуха та очі.
Але в селі Синичому не сідав на ґанка і не видивлявся з нього жіночок, а коли яка й проходила повз нього, зблиснувши чи стріливши заклично очками, дяк знеохочено відводив погляда і деякий час і справді на білі голови не зважав, навіть причастився до шинку, де було гамірно й де він часом, коли не було чим заплатити за трунка, проголошував перед захмелілим людом орації, а ще й співав, а голоса мав чудового, через що ніколи не залишався без гощення – і орації, й пісні були переважно власного складання. Відтак шинкарка Хвенна стала до нього по-особливому ласкава, бо в шинку додаткового прибутка приносив не тільки собі, а також і їй, – люди, коли там витійствував дяк, засиджувалися чи приходили саме задля цього. Він же, проказуючи орації-вірші чи співаючи, натхненно стояв посеред шинку, закотивши очі під лоба й вимахуючи руками; вірші були смішні, а пісні чуттєві й ніжні, отож люди навпереміну реготалися або сльозу змахували, особливо тоді, коли високий дяковий голос скидався не так на комариний писк, як на козяче волання, коли ту козу роздирає вовчисько. Інколи приводив сюди і школярів-сиріт, і вони виставляли дійство з інтермедіями: дійство поважне, особливо на свята, а інтермедії комічні: про козаків, шляхтичів, попа-пияка, жида-здирника, циганів, німців, москалів, недотеп-селян. Хвенна після таких дякових вправлянь саджала його на визначнім місці, приносила горілки та страв; спершу він за те платив, а потім перестав, бо так захотіла шинкарка – дуже помічним він їй видався у шинкарському ремеслі. Інколи Хвенна сідала навпроти, коли бувала вільна, і дивилась із замилуванням, з яким спритом та жадобою він поглинає усе поставлене. А першого разу, коли так трапилося і коли дяк ще був у полоні мізантропи, між ними відбулася така коротка розмова:
