Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович (первая книга .txt) 📗
І він поїхав до нього.
Михайло вилежувався на канапі голічерева з польським детективом у руках. Він здебільшого й працює лежачи — читає, править коректуру і навіть пише наукові статті. Михайло Гнатович — чоловік тонкий і спостережливий, він одразу помітив, що в Марченка щось сталося. Хоч той, здавалося, нічим не виявив цього. Він мовчки одкинув кришку торшер — бару, налив велику пузату чарку «Старки», ляпаючи капцями, збігав на кухню й приніс хліба та порізаного тонкими шматочками мерзлого сала.
— Вибачай, я хазяйную сам, — сказав він.
— Та що ти… Мені зовсім не хочеться їсти. Але, випивши чарку, собі на подив з таким апетитом ум'яв хліб і сало, що Михайлу Гнатовичу довелося бігти на кухню ще раз. Михайло й сам трошки випив за компанію. Він свідомо уникав чарки, не довіряв собі. Він не вмів триматися — не вмів і не хотів, і коли котився — то під саму гору. Так було колись, коли він нічого не мав, тепер би він не покотився, принаймні з великої гори, з маленьких горбків ще міг, але запевняв усіх, що може загриміти й з найвищої гори. І всі ходили околясом, оберігали Візира. То була гра, у якій і Марченко залюбки кидав фішки. Михайло поставив на стіл чарку, підморгнув хитро й значуще.
— Що, знов твій Борозна одкопав якийсь журнал? Дмитро Іванович покрутив головою, прожовуючи хліб.
— Одкопає. Неодмінно одкопає. Не французький, так целебеський. З п'ятого пальця Целебеса. Отого, що підгинається під четвертий, великий. Я цю породу знаю. Він з тих, що лобом провалюють мур і пролазять у пролом. Ну, ти, звичайно, ліберал. Ти не потягнеш його назад за штани. Або потягнеш, коли вже буде пізно. Штани залишаться в твоїх руках, а він голий проскочить за стіну. Й звідти фугоне в тебе цеглиною.
Михайло Гнатович усміхнувся й підморгнув знову. Він давно помітив по очах Дмитра Івановича, що тому такі розмови подобаються. Правда, Марченко в тому ніколи не зізнавався. Навпаки, сам казав про Борозну тільки гарне. Але Візирові натяки приймав, не стільки натяки, як інформацію, яку Михайло Гнатович подавав про того (Борозна починав працювати в одному інституті з Візиром, звідти і знав його). Михайло говорив обережно, ніби між іншим, якби він почав казати щось вкрай несправедливе, Марченко неодмінно зупинив би його. Сьогодні Візир і справді повів мову в такому ключі, й Дмитрові Івановичу неначе спала з очей полуда, він ураз побачив себе збоку, сторонніми очима. Йому стало бридко й неприємно. А ще він здивувався такому збігові — Михайло одверто нападав на Борозну саме після того, як Дмитро Іванович запідозрив його в найбільшій підлоті. Однак тепер йому не захотілося виказувати своєї підозри.
— Борозна тут ні до чого, — закурив Марченко сигарету. — Але дожився я до чогось гидкого. Хтось написав на мене анонімку.
І він розповів усе Візирові.
— «Людина — добра. Треба казати — вона добра. Ну ж бо закричимо всі — ми звірі, що з того вийде!»
Ці слова Дмитро Іванович якось Сказав Візиру, і тепер той цитував їх, кепкуючи.
— Якби хоч раз показав пазури, якби знали, що в тобі живе отой звір, дідька лисого зважилися б підкопуватися. Скажу тобі правду: розпустив ти свою братію. І не заперечуй — розпустив. А людям треба шори. Вони поважають тільки тих, кого бояться.
— Брехня, — не стримався Марченко.
— Чого брехня? Ну, поважають і розумних. Але так, скептично поважають. Не до кінця.
— Ти не вмієш себе поставити. Ти запобігаєш перед підлеглими. І думаєш, що так можна керувати. Люди… вони не вміють стояти поруч. Вони або на твоїх плечах, або біля твоїх ніг.
— Єн така порода, — сказав Дмитро Іванович. — Сидячи на плечах, вони можуть далі накинути оком. Плазуючи біля землі, краще бачать харч. Але ж не всі такі.
— Ну, не всі.
— Я керувався іншим, — не погоджуючись і не заперечуючи, мовив Марченко. — То більше, працюючи серед людей культурних, які… ну, нехай це й високо, стоять на передньому рубежі цивілізації.
— Ото й лихо, що вони стоять на передньому рубежі цивілізації. Усе вміють, все знають, до всього пристосувалися. І до брехні також. Збреше й оком не кліпне. А вже так тонко…
— Ну… ти наговорюєш на нас усіх, — трохи аж обурився Дмитро Іванович. — Людство виробило такі високі категорії, які… проти яких дуже замале все те, що ти кажеш.
— Які це такі категорії? — скептично посміхнувся Михайло Гнатович.
— Скажімо, народна мораль.
— А що воно таке «народна мораль»? — Уже відверто глузував Візир. — Це те, що думає Гапка?
— Ти майже вгадав. І вгадав подвійно. Мою матір звали Гапкою. Горпиною.
— Пробач…
— Не в тому суть. Вона ніколи не збрехала ні мені, ні батькові, тобто своєму чоловікові, — нікому.
— А Борозна і оком не змигне — збреше. І Хорол. І Бабенко. А вони хіба не народ? Так що ти побиваєш сам себе. І я, коли доведеться туго… теж, того…
— Не треба… — сказав Дмитро Іванович, і на мить вони засоромились обидва.
— Думаю, не збреше… хоч не просто це й для Борозни, — підвів голову Дмитро Іванович.
— Е, брате, ти таки прикидаєшся оптимістом, — накинув на плечі сорочку і почав застібати ґудзики Михайло.
— Але я знаю напевне, що працюю з людьми чесними, відданими науці.
— Ну, все одно. Ти ототожнюєш оту свою мораль з технічними відкриттями, які рухають вперед так званий прогрес, але не людину. А цей прогрес привчає людину думати машинно, корисливо. Ми можемо й забути щось погане один про одного, щось простити, а машина — ні. Поволі й ми самі починаємо мислити машинно. — Він казав усе це так, немов самовиправдовувався, немов намагався перекласти щось із себе на когось.
Дмитро Іванович ходив по кімнаті, слухав товариша, який говорив з певністю й переконливістю, і мимоволі зіставляв теперішнього Михайла з колишнім. Мабуть, думав він, усе це було в Михайла й колись. Тільки тепер воно мовби розпросталося, пішло в ріст, вичитані із журналів істини він повертав у інший бік і прорікав як свої власні.
— От ти кажеш — моральність, розум… — почісував волохатого живота Візир, і Марченко зауважив, що в Михайла черевце, що в нього конституція така, що здається він хлопчиком, та ще маленьке і вельми жваве обличчя.
— Наукові досягнення… Космос. Газети, радіо, телевізор — усе нібито за неї. Прямо чи опосередковано. А можеш ти стверджувати, що вона виросла? Можеш сказати, що осягання інформації, поглиблене наукове шукання роблять глибшою і її? От, винайшов чоловік атомну бомбу. Вагався, карався, а таки винайшов. Інший же й вагатися не буде. І взагалі сам винахід стає таким, що він уже мовби й не підвладний нікому й нічому. А оте, що спалюємо кисень, який ти, спасибі тобі (маленька іронія), хочеш нам вернути, чи забруднюємо океан…
Михайло осідлав свого коника. Він любив говорити про те, куди доскочить людство в своєму поступі. Випалить кисень, забруднить біосферу, знищить себе бомбою чи подолає все це. Щодалі звикатиме до раціонального життя, втрачатиме одні втіхи й винаходитиме інші. Він — бо жив старими втіхами. Він любив полювати, розпалювати вночі біля річки багаття й збирати гриби. І разом з тим він любив нагнітати страхи. Вони виправдовували його несправжній скептицизм, його вміння легко, не вгрузаючи глибоко душею, обкрутитися, де треба, де пройти, а де й пробігти.
Дмитро Іванович повільно повернувся, повільно підійшов до Михайла Гнатовича й сказав:
— Ти знаєш, мені здається, ти все це сповідуєш не для себе.
У Михайлових очах стрибнули білі вогники, й він засміявся неприродним сміхом:
— Ха — ха — ха! Ти що — здурів? А для кого ж? Хочу свідомо розбестити тебе? І хіба таке буває — підносячи комусь склянку з аміаком, самому вдихати «Елладу»?
— Я не кажу, що свідомо, — мовив Дмитро Іванович жорстко. — І, прошу тебе, ніколи не наговорюй на всіх суспіль. Не приписуй людям того, чого вони не мають. Навіть коли… з якихось причин тобі хочеться приписати.
На Михайловому обличчі закам'янів вираз розгубленості. Він не сподівався, що Марченко запустить руку так глибоко. Йому стало прикро, він відчув щось схоже на образу. Хоч до деякої міри й почував правоту друга.
