Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо. - Лигостов Вильям (бесплатные полные книги .txt) 📗
Після сповіді Кацо важко засопів і пірнув у прозорі хвилі Егейського моря.
Довго мовчали приголомшені аргонавти. Та й хто міг би спокійно вислухати таку сповідь? Галасун то зиркав на хвилі, очікуючи, чи випірне Кацо, то м’яв у руках наполовину заповнені бланки. Купчик махнув рукою — пропав, мовляв, дармовий штурман. Він у глибині душі співчував дельфінові. А може, то було не співчуття, а жаль, егоїстичний жаль — тепер доведеться самому прокладати курс. А попереду ж іще — дай боже…
Галасун плюнув спересердя за борт:
— Ну, й дідько з ним! Раціо? Раціо! Попався б він мені в іншому місці, показав би, як байдики бити! Космополіт! Авантюрист! Це ж, певно, немалі гроші загилили за нього американці, а він філософію розвів і втік з роботи. Літун паршивий! Як би нам через нього не пришили справи. Сприяння при втечі… Це знаєш, чим пахне?!
— Та не переживайте, товаришу капітан, під хвіст йому наше сприяння… Він і без нас…
- І от що обидно: документи не заповнила, бестія! Щось тут не чисто. Ой, не чисто.
Купчик геть осмілів:
— Та кому вони, товаришу капітан, потрібні і що вони дадуть — ці бомажки?
- Но, .но! — озвався баском Галасун. — Не балакай лишнього! Зразу видно, ніколи ти й не нюхав керівної роботи. Бомажка в керівному ділі — перве діло! А! Що тобі розказувати… — Але розказувати нікому було, і Галасун сів на лавку, засунув папірці в портфель, притис його до живота і повів далі: — У сорок дев’ятому, пам’ятаю, завідував маслобойнею… Тіко ж ти нікому-нікому! Час сутужний був, і як не той, так той районний товариш, натурально, підсовується: “Чи не можна було б, товаришу Галасун, бідончик олійки?” А чого ж, кажу, можна, присилайте жінку чи кого з дітей, тіко записочку черкніть, бо я ж, самі понімаєте, всіх відповідальних жінок і діток на ліцо не пам’ятаю… Ну, приходить, там хто з бідончиком і з записочкою. Так і.так, пишуть, товаришу Галасун, відпустіть подателю сєго обіцяне. З товпривєтом, мовляв, такий-то… Ну, я олійку — в бідон, а товпривєт удома на гвіздок! Скільки на мене суплік писано було усяким відсталим аліментом, а я чхав на ті анонімки. Знаю: ніхто мене не зачепить, бо я записочку начальству під ніс і — з товпривєтом! От! І завсігди так! Де б не служив, за які б государственні ценності не відповідав… Якщо вже ніззя по закону, по квитанції, то, натурально, записочка щоб була. Чи то на кавунчики, чи на сіно, чи на що б не було. Бо мені на самі ценності плювать. Вони не мої і нічиї, а общі. Бомажка була б, а ценностів на наш вік ще стане. Тіко раз в жизні сплохував. Коли ж це було, дай боже пам’ять? Ну, неважно. Тіко ж ти нікому-нікому! Це коли колгоспи зміцнювали городськими образованими кадрами. Так я теж піднімав одне відстале хазяйство…
— А ви хіба і по сільському господарству спец, товаришу капітан? — перебив Купчик.
— Я по всьому, Семйон, спец. Жизнь научить. А по сільському ділу — що ж там особливого розбиратися? Сам на селі виріс, жито з пшеницею не сплутаю. Ну, і всякі народні прикмети, натурально, знаю. К примєру, сонце червоне заходить — жди непогоди. Раціо? Раціо! От у тебе звичка хренова, Семйон. Перебаньчаєш. Про що ж це я хотів?
— Про бомажку.
— Ага! Кажу, один раз осічку дав. Приїхав, значить, піднімаю хазяйство, а тут якраз почали в моду входити ці… як їх? Комсомольські свайби! Ну, до мене підкочується секретар з комсомольського райкому. Так і так, треба організувать показову комсомольську свайбу, та таку, натурально, щоб у всіх районах аж луснули від заздрості, щоб на всю республіку шум. Ну, лічно я, що касаїця передового, прогресивного, завсігди — як штик! Чого ж, кажу, це нам не впєрвой, щоб на всю республіку. Організуємо! Тіко ви пару, кажу, організуйте, бо це, натурально, діло молодьожне. Раціо? Раціо! Ну, десь через тижнів два винюхали вони таку пару, що от-от для загсу созріе, бо молода вже на третьому місяці. Приводять у правління. Точно, питаю, все по закону, по бомажці буде? Кажуть, що так, збираються розписуватися. Ну, тут уже я розвернувся. Половину київських журналістів запросив на свайбу. А інших керівних товаришів — з району, з області… Тьма! Не село, а ярмарок. Що касаїця пропаганди передового, я завсігди — як штик! І нічого не пожалію. Од серця одірву! От! Раціо? Раціо! Виписую молодятам в подарунок корову з телям. Свиню, себто кабанчика. Раціо? Раціо! Грошову премію в размєрі… Забув. Раціо? Раціо! По годиннику їм по золотому. Раціо? Раціо! І він на фермі, і вона. Щоб уставали вчасно. І це ще не все, кажу молодятам. Я вам, кажу, з сільмагу — гарнітурчик. Заграничний! Але це вже тіко на временне пользування, на свайбу. Для комплекту. А після свайби, натурально, повернете, бо я його в сільмазі по домовленості візьму — тіко на свайбу. Ну, свайба була! Птахарню і свинарню, натурально, переполовинили, а на випивку з каси пішло! Умовив членів правління — передове треба завсігди поширювать і зачинателем буть. Два тижні село гуло. А по радіо, а в газетах — так уже розписали нашу свайбу! На всю республіку шум! Ну, відгуляли, роз’їхалися… Викликаю молодого. Так і так, мовляв, щасливої сімейної жизні, а гарнітурчик не забудь же повернути… А він на мене, як баран на нові ворота. Який, питає, гарнітурчик? Я його на правління викликаю, а він каже, що ніякої такої домовленості не було. Я кулаком — об стіл, я кричу, а йому хоч би що. Де, каже, доказатільства? Раціо? Раціо! Виводжу його в коридор. Ах ти ж такий-сякий, кажу, молодьож передова називається, чи не в Сірка очі позичив? А він мені: а це вам, товаришу голова, наука, щоб не займалися цим, значить, ну… окозамилюванням. Раціо? Раціо! Ну, пішов шум тут такий по селу, а потім в район, а потім — в Київ. Шуму було, натурально, більше, ніж на свайбі. Правда, про це вже не писали і по радіо не передавали. А ти кажеш — бомажка! Була б у мене розписочка — я б з товпріветом і — будь здоров! На слово, Семйон, нікому не можна вірити. Нікому-нікому!
— Так це вас за свайбу, товаришу капітан, і зняли? — перепитав Купчик.
— Но-но! — насупився Галасун. — Не балакай лишнього. Мене ніколи не знімали, бо я завсігди за передове і прогресивне. Мене завсігди переводили, переводили на відповідальнішу ділянку, де якраз треба піднімать, уперед рухать діло. Раціо? Раціо! — Галасун піднявся з лавки і гордовито повів плечима: — Я їм ще покажу! Такі кадри, що в огонь і воду готові і за все передове, завсігди згодяться. Тіко ж ти нікому-нікому!
Зайняті балачками, аргонавти і не помітили, коли ущух вітер. Ковдра-вітрило давно вже обвисло. Тільки тепер капітан побачив, що судно в дрейфі.
— От ти завжди, Семйон, брехні всілякі розводиш, а про діло забуваєш. Згортай ці онучі та заводь мотор.
Юнга згорнув вітрило, обв’язав його разом з дрючком мотузкою і заходився поратися біля мотора. Мотор, при всіх своїх перевагах, мав одну ваду. Хазяїн так поставив його в човні, що корбу вже не було як прилаштувати. Заводити доводилося досить примітивним способом — намотуй пасок на маховик і смикай. Купчик розперезався, намотав на маховик пояс. Смик! Глухе чах-чах… Смик! Чах-чах…
Минуло півгодини. Хазяїн-дідок не брехав: головне завести, а там піде — не зупиниш. З Купчика вже третій піт
зійшов, а моторяка тільки сопе та кахикає, як його колишній господар. Семен Михайлович знесилено присів на лавку.
— Може, ви, товаришу капітан, розпережетесь. У вас пояс довший, бо мій розгону не дає.
Галасун з готовністю розперезався і простягнув реміняку юнзі.
— Хе! Хе… Ні, ви вже самі, товаришу капітан, спробуйте. У вас руки таки довші, бо мої розгону не дають. Віддихаюся трохи.
Галасун набурмосився, але заявив бадьоро:
— Ми його, звірюку, з ходу зараз! Раціо? Раціо! — Він, крекчучи, зігнувся над мотором.
Смик! Кахи-кахи… Смик! Кахи-кахи…
Минуло ще півгодини. Аргонавти сиділи на лавці, витирали мокрими тільниками лоби. Саме цієї миті над бортом показалася голова Кацо:
— Як — діла — морячки?
Морячки тільки сопли.
— От що! — подумавши, мовив Галасун. — До кожного діла раціоналізацію треба прикласти, передове щоб, натурально, прогресивне. Раціо? Раціо! Неси, Семйон, шнур.
