Гойдалка дихання - Мюллер Герта (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Інша гора білих шлаків була заввишки у людський зріст і лежала біля вапняної ями. Вона ще не затверділа, по боках росла трава. Коли починався сильний дощ, який заставав нас за розвантажуванням вугілля, ми ховалися там. Ми рили нори у білій горі, вона осипалася за нами слідом і запаковувала нас у себе всередині. Взимку на ній випаровувався сніг, а ми грілися у наших норах і були тричі схованими: у снігову ковдру, у шлакову і у свою фуфайку. Знайомо пахло сіркою, пара просочувалася крізь усе. Ми по шию сиділи у норах, наші носи стирчали із землі, як завчасу пророслі квіткові цибулини, а у роті танув сніг. Коли ми вилазили з гори, наш одяг був скрізь продірявлений гарячими уламками, з дірок стирчала вата.
Я знаю, як виглядає темно-червона розмелена шлакова порода з металургійного розплаву. Вона не має нічого спільного з білими шлаками і складається з червоно-брунатного пилу, який після кожного змаху лопатою розлітається у повітрі, а потім повільно опускається на землю, ніби складка одягу. Оскільки вона суха, як найспекотніше літо, і абсолютно стерильна, темно-червона шлакова порода з металургійного розплаву не асоціюється з тугою за домом.
Існує і брунатно-зелена шлакова порода, яка застигає на зеленій галявині на пустирищі за фабрикою. Вона лежала під бур'янами, схожа на обсмоктаний шматок солі. У нас із нею не було нічого спільного, вона дозволила мені пройти повз і не викликала у мене жодних роздумів.
Але моїм початком і кінцем, моєю щоденною шлаковою породою, породою денних і нічних змін була шлакова порода з парового котла, з вугільної печі, гарячі і холодні шлаки під землею. Самі печі стояли у наземному світі, п'ять, одна біля одної, високі, як кількаповерхові будинки. Печі обігрівали п'ять котлів, продукували пару для цілої фабрики, а для нас, у підвалі, виробляли гарячі і холодні шлаки. А також виконували всю супровідну роботу, гарячу і холодну фази кожної зміни.
Холодний шлак утворюється з гарячого, він є лише холодним пилом гарячого шлаку. Холодний шлак треба розвантажувати раз на зміну, а гарячий — постійно. Його треба скидати у численні вагонетки, встигати робити це у ритмі пічки, треба насипати гірку за гіркою, а в кінці рельсів висипати на велику гору.
Гарячий шлак може бути щодня іншим. Він залежить від того, як було змішано вугілля. Можна говорити про хороші і погані суміші. Якщо суміш якісна, то з кожної партії виходять гарячі плити товщиною приблизно чотири-п'ять сантиметрів. Вони вже віддали своє тепло, стали сухими і ламаються на шматки, які випадають з печі легко, ніби підсмажений хліб із тостера. Янгол голоду дивується, бо навіть якщо ти слабнеш під час копання, вагонетка все одно наповнюється дуже швидко. Але якщо суміш неякісна, то шлаки виходять щільними, ніби магма, вони тліють білими вогниками і липнуть до рук.
Такі плити не вивалюються з печі самостійно, а затримуються і нагромаджуються по дорозі. Доводиться палицею виколупувати застряглі грудки, які тягнуться, немов тісто. Тоді дуже важко спорожнити піч і наповнити вагонетку. Це виснажлива робота, яка забирає дуже багато часу.
А коли суміш узагалі катастрофічна, то у печі починається справжній пронос. Проносні шлаки не чекають, поки відчиниться ляда печі, вони напирають і просочуються крізь напіввідчинену ляду, так першими вистрілюють назовні неперетравлені кукурудзяні зернята у калі. Такий шлак червоний і тліє білими вогниками, але на нього не хочеться дивитися. Він небезпечний, бо може затекти під одяг через найменшу дірочку. Оскільки цей шлак неможливо зупинити, то вагонетка переповнюється і тоне у потоці шлаку. Доводиться якимись неймовірними зусиллями зачиняти ляду, паралельно намагаючись вберегти від затоплення гарячими шлаками калоші й онучі, погасити вогники водою зі шланга, розкопати засипану вагонетку, витягнути її нагору, а потім прибрати місце аварії. І все це слід робити одночасно. Це суцільна катастрофа, особливо якщо трапляється незадовго до кінця зміни. Втрачається багато часу, а інші печі теж не стоять, їх давно слід спорожнити. Ритм праці неймовірно прискорюється, перед очима все пливе, руки рухаються самі собою, ноги підгинаються. Я досі ненавиджу проносні шлаки.
Зате я люблю шлак, який трапляється лише раз на зміну, — холодний шлак. Він поводиться з тобою пристойно, терпляче і передбачувано. Ми з Альбертом Ґіоном були потрібні один одному тільки для гарячих шлаків. Холодний шлак кожен хотів мати лише для себе самого. Холодний шлак приручений і слухняний, до нього майже хочеться доторкнутися — фіолетовий пісочний пил, з яким можна бути сам на сам, і ніхто тобі в цьому не перешкодить. Цей шлак був у задній частині шахти, у нього були своя власна ляда і власна вагонетка з бляшаним пузом і без ґрат.
Янгол голоду знав, як охоче я залишався наодинці з холодним шлаком. І що він зовсім не був холодним, а радше літеплим, ледь чутно пахнув бузком або гірськими персиками з пушком на шкірці і пізніми абрикосами. Але найбільше запах холодних шлаків нагадував аромат вечірніх годин після завершення праці, бо протягом наступної чвертьгодини на тебе чекав лише кінець зміни і жодна катастрофа вже не була можливою. Холодні шлаки пахли дорогою з підземелля додому, зупою у їдальні і відпочинком. Навіть трохи пахли звичайним, цивільним світом, і це додавало мені неймовірної мужності. Я уявляв собі, що йду не з шахти у барак, вбраний у ватник, а прогулююся в елегантному капелюсі та пальті з верблюжої вовни і у шовковому шалику кольору червоного вина десь у Бухаресті чи Відні до кав'ярні, а там сідаю за мармуровий столик. Холодний шлак був вільним і давав тобі ілюзію, що ти зможеш знову опинитися на волі, у звичайному житті. Отруєний випарами, завдяки холодному шлакові ти міг почуватися щасливим, щасливим з гарантією приреченого на смерть.
Тур Прікуліч недаремно сподівався, що я скаржитимуся. Саме тому він кожні кілька днів питав мене у кімнаті перукаря:
— І як вам там, у шахті?
— Що там поробляє шахта?
— Все гаразд там, під землею?
Або тільки:
— І що шахта?
А оскільки я хотів позбавити його приємності, то відповідав завжди те саме:
— Кожна зміна — це витвір мистецтва.
Якби він мав хоча б найменше уявлення про суміш голоду з вугільними випарами, він мусив би запитати мене, де саме я перебуваю більшість робочого часу під землею. Тоді я міг би сказати, що біля летючого попелу. Бо летючий попіл — це теж різновид шлаку, він літає всюди і залишає сліди у кожному куточку підземелля. Летючий попіл теж може ощасливити. У ньому немає отрути, і він висить у повітрі. Він мишачо-сірого кольору, оксамитовий і позбавлений запаху, складається з пластівців, крихітних, мов лупа. Він перебуває у постійному русі і чіпляється на все підряд, ніби краплі ранкової роси. Він укриває собою будь-яку поверхню. На світлі летючий попіл перетворює дроти жарівки на арену цирку, клітку, повну вошей, плюскв, бліх і термітів. У школі мене вчили, що у термітів на час парування з'являються крила. А ще мене вчили, що терміти живуть колоніями. У них є король, королева і солдати. У солдат великі голови. Серед солдат вирізняють щелепних, носових і залозних. І всі вони годуються роботою. А королева у тридцять разів більша за робітників. Мені здається, що саме у цьому і полягає різниця між янголом голоду і мною, чи Беа Цакель і мною. Чи Туром Прікулічем і мною.
Якщо летючий попіл вступає в реакцію з водою, то тече сам летючий попіл, бо він випиває воду. Він надимається до розмірів велетенських, просяклих вологою каменюк або ще більше, до розмірів бетонних дітей, які їдять сірі яблука. У сполученні з водою летючий попіл уміє чарувати.
Без світла і води він помирає. На стінах підземелля він скидається на справжнє хутро, а на ватниках — на хутро штучне, у ніздрях він створює відчуття, ніби тобі заткнули ніс ґумовими корками. Обличчя Альберта Ґіона, чорного, як саме підземелля, не видно, тільки білки очей і зуби блищать у темряві. З Альбертом Ґіоном я ніколи не певен, чи він просто замкнутий, чи засмучений чимось. Коли я питаю його, він каже:
