Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
А по-друге?
А по-друге, я з певного моменту — як наслідок одного зальоту у вартівні, був тимчасово знятий з начкара і переведений телефоністом на комутатор. Довго це не потривало, бо у вартівні без мене почався ще більший бардак і мене знову туди повернули, але якісь два тижні передиху я мав. На комутаторі я почав з нудьги писати оповідання. Ті самі, що згодом вийшли у «Прапорі», через п’ять років якихось. Сім оповідань, так званих армійських. Ні, трохи не так: одне з них я написав ще у шпиталі, «Свято активного споглядання». А кілька нових — на комутаторі. Спершу написалися два коротші — «Як ми вбили Пятраса» і «Невеличка пригода з демобілізованим». Це мені так сподобалося, що я взявся за третє — «Окей, Саламандра!». З великим кайфом написав перші дві сторінки, при цьому зшаржував як міг усе, що бачив навколо. І — необачно залишив під столом після зміни. А потім уже не зміг відшукати. Було прикро: так добре писалося, такий текст виходив! Куди я їх, курва, міг подіти, ті дві сторінки? Минуло з місяць і той самий секретний прапорщик чомусь на розводі ні сіло ні впало каже до всіх: «Поводьте себе пристойно. Серед нас тут є один Антон Чехов — про всіх нас сатиру написав. Колись це надрукують, і хтось навіть себе впізнає. Буде вельми незручно перед нащадками». Так я зрозумів, чому не можу ніде знайти ті дві сторінки. Але я не подав вигляду. Він також. «Окей, Саламандра!» я потім написав ще раз. Тобто відновив з пам’яті початок і продовжив.
У твоїх розповідях уже не вперше виникає Микола Рябчук.
І не востаннє, сподіваюся.
Можеш про це більше?
Не тільки можу, але й мушу. Микола Рябчук став для мене моїм другим життям. Я щохвилини пам’ятав про два зв’язки, заради яких повинен вижити. Перший — Ніна з Софійкою. Другий — він. Цей хлопець, напевно, й посьогодні не здогадується, яка місія на нього впала у ті роки! Жартую. Ні, коли серйозно, він сильно рятував мене своїми листами ще в учебці. Я цього ніколи йому не забуду — уяви собі, всі ці, курва, знущання, кошмар дійсності, дурна біганина, ненависть, приниження їдлом, смородом, інстинктами. І на цьому тлі ти отримуєш докладні й довгі листи про життя, яке все-таки десь існує. Приміром, як вони в Києві, на повитому виноградом балконі, попивають вино і читають уголос мої вірші. До того ж він завжди надсилав мені всілякі вирізки з поетичних часописів. Обов’язково з якимись найновішими публікаціями. Тобто він залучав до мого рятування ще й багатьох інших — Римарука, Геру, Наталку, Юрка Буряка. Вони всі були зі мною, навіть про те не здогадуючись — у моїх нагрудних кишенях, де я їх переховував. Абсолютною сенсацією став лист від самого Валерія Шевчука, так само переданий Миколою. Уявляєш — мій улюблений український письменник тих років! Це так, наче ти сидиш у в’язниці, а до тебе пише який-небудь Петер Гандке! І він пише, що йому так нічого, а навіть цілком може бути та моя львівська проза, отримана знову ж таки від Миколи. «Дещо Вам справді вдається, — писав він. — Але тільки дещо». Я був на сьомому небі. Миколине посередництво тривало увесь час, поки я служив. Улітку 84-го сталося чергове поштове потрясіння: мені написав Віктор Неборак власною персоною. На той час ми зналися лише з текстів, що їх нам обапільно підсовував усе той же Микола.
Передісторія Бу-Ба-Бу?
Правдива історія Бу-Ба-Бу, задокументована й переосмислена. Я пишу про цей епізод на самому початку «Аве, Крайслер!», але ти навряд чи знаєш цю річ.
Навряд чи знаю.
Так от — ми почали обмінюватися листами. З Вікторових випливало, що він викладає — увага! — українську мову на Донбасі. It was something! Також він повідомляв мене про те, що пише тексти пісень для певної львівської рок-групи. Я не міг йому не заздрити: це ж було мрією моїх мрій — писати для рок-групи. Хоч назву та група мала досить гівняну — «Жайвір». Вікторові листи — чи не єдиний спогад із того літа. Нічого іншого я фактично не пам’ятаю. Дуже дивно. Чому я не пам’ятаю того літа? Пам’ятаю пізню весну і як ми фотографувалися на тлі складів і сховищ. Або над ракетними шахтами. Ха, цілком забув згадати про те, що нашу лісову шарагу свого часу розташували на місці ракетників. Там базувалися радянські ракети середньої далечини — ті, котрі були наведені саме на Європу. Себто тактичного призначення. Але згодом їх перенесли кудись подалі, бо такі об’єкти не повинні довго засиджуватися на одному місці, щоб їх випадково не розсекретили. Ніде й ніколи більше я так не любив фотографуватися, як під час служби у війську. Це важко пояснити чимось іншим, крім зіткнення несвободи з молодістю. Я про це пишу в передмові до фотоальбому Бертієн ван Манен — ти, здається, читав.
Це досить поетично написано.
Так, бо це й була поезія. Маю на увазі наші блукання лісом, відшукування закинутих шахт, проникання всередину. Ми спускалися в їхні надра, знаходили там сліди ракетницького існування: якісь поламані пульти, електронні бебехи, безліч різнокольорового дроту, вельми придатного для дембельських еполетів, пам’ятаю теж, який захват викликали порожні пляшки з-під пива і дві пари напівзітлілих жіночих панчіх. Е, та тут у них були дєвочки, нічого ж собі ракетники!
Як узагалі стояли справи з еротикою?
Помірно. Вадя Кузін, щоправда, приводив кілька разів до себе на комутатор якихось практиканток з містечка. Так собі.
Ти на той час уже оклигав від бромової інтервенції?
Звісно. Але чому я не пам’ятаю того літа? Я ж усе літо і носа з лісу не висунув. З казарми у вартівню й назад. Це, напевно, тому, що не було подій. Аж поки не гахнуло, але то вже десь так швидше у вересні. Чи все-таки ще влітку? Пам’ятаю його в шинелі. Хоч це ні про що не свідчить — у нас багато хто і влітку шинелі не скидав, особливо вночі на посту.
Що трапилося?
Жах. Було саме пополудні, а з вечора я зі своїм відділенням повинен був заступати на варту в якийсь там 101-й раз. Навесні (чи вже влітку?) в нас відбулися карколомні зміни складу. Велика група бійців пішла на волю — обидва киргизи, Алишев, Егікян, Сізов, Іван Яворський на прізвисько Курвамама, ціле покоління затятих прєступніків. Замість них підігнали свіжак, новонабране салабонство. Чомусь так вийшло, що всі були з сусідніх країв, українці, та ще й центральні, якийсь такий подільсько-поліський континґент. Знаєш, у радянській армії солдати-українці були для начальників за щастя — слухняні, старанні, переважно неконфліктні, з нахилом до вислужування. Приблизно, як і білоруси.
А росіяни?
Тупуватіші. І значно лінивіші. Менше з тим. У зв’язку з тими змінами наш тато Кочержук зметикував переформувати піхотні відділення таким чином, щоб в одному з них — моєму — були виключно дєди, бо і я вже став дєдом з отакими-во вусищами. А в іншому — виключно салабони з молодим сержантом на чолі. Його прислали теж на початку літа і з тої самої Садгірської учебки, що й мене. От, розсудив собі хитрий психолог Кочержук, таким чином ми принаймні у вартівні уникнемо дєдовщини. Ізолюємо одних від інших — і гаплик. Ну от. Того дня наша варта, дєдівська, мала змінити їхню, салабонську. По обіді ми зі старечим кряхтінням повкладалися спати. Це було святе — година пообіднього бойового сну перед виходом на бойову варту. Освячена статутом година вільних сновидінь. Тож я саме відштовхнувся пальцями ніг від землі і запірнув у густезні зелені води якоїсь фантастично південної водойми, коли раптом десь угорі, на березі, гахнуло. Ми попрокидалися і не встаючи з ліжок, стали розважливо обмінюватися думками на тему, що б воно означало, цей одиничний автоматний постріл, хто це хуйнею мається? Хвилин через десять у казарму вбігає черговий прапорщик і командує нам падйом. А що таке, питаю з ліжка, бо ми вже й не дуже підривалися на всякі там накази — дєдам якось не випадало. Та, каже той кусок, така хуйня, блядь, що молодий на другому посту застрелився. Треба міняти варту, ти зі своїми заступаєш. Коли ми прийшли всю ту зашугану команду змінювати, їхній начкар ще трусився і нічого не міг сказати. На інших пацанів теж було шкода дивитися. Але найбільше на мертвого. Він усе ще лежав на території поста. Його ж не чіпали, поки там усякі експерти під’їдуть ітеде. За півгодини примчав Полкач — волосся дибом, скляне око так і вилазить з орбіти. Я виставив на пост бійця, то він ходив поруч з тим тілом ще дві години. Котрий це з них, питаю. Казьмук, відповідає мій вартовий. Казьмук — той, що від початку такий припижджений ходив. Той Казьмук мав якусь трохи завелику голову і невідомо, що в ній діялося. У кожному разі завжди від решти своїх відставав, у всьому відставав і стабільно ганяв депресняки. Був період, коли він з чимось там потрапив до шпиталю, потім його ще довго ніяк на варту не ставили, а все на кухню або днювальним. Це була його перша варта. Уперше з автоматом. При цьому він уже відстояв дві найтяжчі в житті зміни — дві перші нічні зміни, і третю, ранкову, відстояв. Якого хріна він пустив собі кулю під час четвертої? Минуло пару днів і хтось із салабонів зізнався, що Казьмук начебто не раз проганяв таку тєлєгу, що от він відразу ж на першій же варті і застрелиться. Хай йому тільки автомат дадуть. А вони всі з нього за це лахали. Бо вони взагалі з нього тільки й лахали. Він вистрелив знизу собі в обличчя, у свою завелику голову, отвір дула був десь на висоті підборіддя. Йому спалило півобличчя і з продірявленого черепа вихлюпнуло мозок. Пошматовану пілотку занесло на кущі за пару сот метрів. Він був майже альбіносом і лежачи міг нагадувати великого білого пса, але чомусь убитого. Така історія.
