Молоко з кров'ю - Дашвар Люко (онлайн книга без .TXT) 📗

Григор'єв вів далі. Льошка п'яно захитав головою і зупинив його.

— Сьома, скажу тобі як другу… Всі ті балачки, що у незайманих обов'язково кров повинна бути, — повна дурня. Може, й інакше бути.

Григор'єв подивився на Льошку, як суворий професор дивиться на нерозумного учня, і категорично заявив:

— Ні, друже. Інакше бути не може. Це я тобі як лікар кажу.

— Який ти лікар? — обурився Льошка. — Економіст. Як і я. Бухгалтер!

— Та-ак! Вибирай слова! Я — керівник! Я відповідаю за кожне своє слово.

Льошка раптом почервонів і запитав Григор'єва з сумнівом:

— Думаєш, інакше бути не може?

— Однозначно, друже. А що? У когось проблема? — п'яно посміхнувся. — Тоді вставай, побігли виручати людину з біди! Все одно через гада Чараташвілі тут скнію. Хоч розважимося. Чуєш… Жінка Важі тепер на «хімію» йому листи любовні пише. І він ій. А я через них коровам хвости кручу! І де справедливість?!

Справедливості не було. Хоч як не намагався Льошка на пару з Сьомкою Григор'євим напитися до безпам'ятства, щоби жодний сумнів не гриз душу, та лихі питання наче насміхалися: невже Льошка такий наївний — повірив на слово своїй красуні Марусі й оце досі вірить, що буває інакше?!

Льошка повернувся в Рокитне, занурився у роботу, як у марево, та сумніви не відступали. Якось спробу вав заговорити з Марусею про ту першу ніч, та жінка якось дивно знизала плечима і відповіла майже словами Сьомки Григор'єва:

— Що? У когось проблеми? Так біжи, виручай! Ти ж голова, тобі чужих справ у Рокитному немає.

Чужих справ?! Льошці — скіпка у серце. Зі своїми б розібратися! Ні, досить. Досить терпіти Марусині примхи. Жорсткіше треба бути. Чоловіча рука. Слово — закон. Не подобається — йди під три чорти! Раз навіть зачинився у конторі та спробував накидати план:

1. Прийти додому не пізніше від восьмої вечора. Вимагати, щоби їсти було. З собою всадовити, і хай сидить, поки він вечерятиме.

2. Після вечері Марусю на диван всадовити і хай телевізора дивиться. Чи з малим книжки читає.

3. Юрка спати вкласти.

4. До спальні Марусю затягти і так викрутити, щоб кохала його до нестями.

Подумав хвилинку, дописав: «І так — кожен день!»

Прочитав і виматюкався.

— Оце б Попереку так жити! Я не зможу.

План на шмаття розірвав, та усе частіше став навідуватися до хати несподівано серед дня.

— А чого не зателефонував з контори, що ідеш? — дивувалася Маруся. — А то — сміх. Установив телефони, а сам лякаєш мене.

— А чого тобі лякатися? — скаже. — Чесній жінці лякатися нема чого.

Глянула на чоловіка з-під лоба.

— Та кажи уже, що тебе гризе? Бачу ж — крутишся, як лихий серед добрих.

І якось Льошка не втримався.

— Маю аргументи, Марусю, що ти мені вже використаною дісталася… — сказав і сам вразився, як паску дно звучало те «використана». І ще більше розлютився.

— Якою?! — Маруся червоними плямами вкрилася. — Ану повтори.

— Та був у тебе хтось до мене, — крикнув. — Чого дивишся?! Давай уже! Признавайся!

Маруся пропекла Льошку чорними очима, стисла губи і повернулася до дзеркала. Дивиться на себе, намисто червоне коралове пальцями гладить, і Льошка по очах її читає — зараз! Зараз Маруся з думками збереться… Зараз! Не змовчить, відповість.

Льошка чекав чого завгодно — і що впаде перед ним на коліна і благатиме, щоби простив, і що, навпаки, розмахнеться і спробує дати йому дзвінкого ляпаса, та він її руку перехопить і все одно вимагатиме правди. Та Маруся вкотре роздивилася своє відображення і сказала через плече, навіть не обернувшись до чоловіка:

— Пішов геть з моєї хати!

— Що?! — не повірив Льошка.

Маруся поправила намисто на грудях і пішла до дверей.

— Як з сільпо повернуся, щоби і духу твого тут не було!

— Ах ти ж… — підскочив, за руку Марусю вхопив. — Кажи! Кажи правду, бо зничтожу!

— Треба було під хрестом на правду заприсягатися, а не у сільраді підписи ставити! — вирвалася.

— Ти мені на те дурне вінчання розмови не переводь! Я тебе за інше питаю!

— А за інше я перед Богом відповідатиму, а не перед тобою! — двері відчинила і пішла.

Льошка за нею, а біля хвіртки уже директор рокитнянської школи товчеться.

— Олексію батьковичу! А як з книжками? Дасть колгосп на книжки грошей?

— Вам що, у бібліотеці книжок не вистачає? — гримнув.

— Не вистачає! Як не вірите — самі перевірте. — І дає Льошці папірця. — Ось список необхідної літератури.

Того ж дня Льошка зателефонував до рокитнянської бібліотеки і, чисто як колись Поперек, сказав бібліотекарці неоднозначне:

— Тетяно? Щоби на місці була! Йду до тебе з перевіркою.

У порожній бібліотеці зависла курява, наче Тетянка спеціально поперекладала книжки і ті обурилися, що потурбували їх дарма, зашаруділи сторінками, здійняли пилюку.

— Оце, виходить, твоє господарство, — обдивився Льошка.

За всі роки свого рокитнянського життя він жодного разу тут не був. А нащо? Додому газети виписував — «Правду», «Радянський спорт». І журнал — «Тваринництво». Бухгалтерка як до родичів у Молдавію моталася, так обов'язково звідти книжки привозила. Вже ціла книжкова шафа у новій хан заповнена, тільки читати нема коли. Нічого… Юркові будуть Марк Твен із Достоєвським.

— Оце, виходить, твоє господарство, — повторив і поклав перед бібліотекаркою на стіл папірець з переліком літератури, необхідної для школи.

— Ану, глянь, Тетяно! — наказав. — Є такі книжки?

Тетянка пробігла очима список.

— І заглядати не буду, так знаю. Нема, — відповіла.

— А що тоді тут є? — роздратувався. — Дивлюся, людей повно… Всі аж рвуться книжки читати.

— Та чого… Заходять іноді.

— І що читають? — Для годиться спитав, бо уже все з'ясував і зрозумів — доведеться з колгоспної каси дітям на книжки грошики виймати.

Тетянка зрозуміла своє — про бібліотеку більше не йтиметься, тож з теплого місця її поки що ніхто не турне. очима у вікно стрільнула — хай би нікого до бібліотеки не принесло.

— Знаєш, голово, — сказала, — а в нас із тобою одна біда на двох.

Льошка на бібліотекарку зверхньо зиркнув, всміхнувся пихато — що ти мелеш, жінко?! Яка у голови з бібліотекаркою спільна біда може бути?

— То, може, вирішиш її за нас обох?! — навіть не поцікавився, про що мова. І вже до дверей, геть з пилюки бібліотечної.

— Стьопка мій… Німець. До твоєї Маруськи бігає, — встигла випалити.

Льошка як взявся за дверну ручку, так і закляк біля неї. До бібліотекарки обернувся, та думала — от зараз голова гнівом зійде, усе чисто в неї розпитає і таку карусель румунці з німцем влаштує, що все Рокитне здивується.

Льошка обернувся та як розрегочеться.

— Німець?! До моєї Марусі?! Та ти забери у Стьопки окуляри, на носа свого горбатого начепи і роздивися свого німця! На нього і баба Чудиха не гляне, не те що моя Маруся. Оце тільки тебе чорт поплутав. Теж мені! Знайшла Казанову в Рокитному!

— Щоб я здохла! — відчайдушно вигукнула ображена Тетянка.

— Та живи… — відповів, на Тетянку зневажливо глянув. — Тобі б діло якесь, а то німець твій і з дітьми вошкається, і по господарству, і на бригаду встигає А ти отут сидиш цілими днями та пилюку на спідницю збираєш.

І пішов. Тетянка почервоніла од гніву, за головою на поріг бібліотеки вискочила.

— Під бузок біля двору глянь.

— А що там? — Льошку вже не смішили Тетянчині вигадки — дратували якого біса причепилася?

— «Пегаси» одні. От ти, голово, що куриш?

— «Родопи».

— А німець — тільки «Пегаси». Ти піди, піди! Глянь під той кущ! І цукерки їй носить. «Кара-кум»! Платить, виходить, за те, що дозволяє…

— Ану цить! — гримнув Льошка. — Стули писок, жінко! Ще раз почую… — убив її поглядом. — Сама побачиш…

Увесь день Льошка підганяв час. Нараду з тваринниками закінчив, на годинник глянув — рано. З бухгалтером три години баланс зводив, на годинник глянув — рано. З директором рокитнянської школи перелік літератури трохи скорегував у бік зменшення, на годинник глянув — рано. Ще рано!