Зворотня сторона Демонології - Соколян Марина (читать книги онлайн полностью без сокращений .txt) 📗

Скільки часу минуло, скільки води витекло в піняві каналізаційних потоків, та я, як і тоді, продовжую дивуватися міцності чоловічої нервової системи. Чи, інакше кажучи, їх черствості, холоднокровності і байдужості. Спала я дуже погано і прокинулася з першими променями сонця. “Щось у лісі здохло” — зробила я висновок і аж тоді тільки, грішна, почала усвідомлювати, де це я прокинулася. Що робить суккуб зранку? Одягається і йде додому. Від великого до смішного — один крок, жорстоко, але факт. Тут мені ще довелося вирішувати проблему з визволенням власних кінцівок з якоїсь такої анатомічної плутанини, так що я встигла пожалкувати про пропущені мною лекції, де викладалася наука будови людського тіла. Гаелові, яко гостинному господареві, здблось би прокинутися, метнутися кабанчиком і влаштувати мені показовий варіант церемонії поєння дівчини кавою в ліжку за принципом “не миттьом, так катанням”. Так же ж ні. Коли я з шумом, скрипом і голосним матом вибиралася з ліжка, Гаел, чисто випадково, розплющив праве око.

— Ти куди?

— Чаю собі зроблю.

— Тільки будинок не спали, добре?

— Подивимося.

Я почалапала на кухню з чітко означеною посмішкою піромана. На жаль, по-справжньому великі задуми приречені на героїчну загибель у зародку, і цими жалюгідними залишками мостять дорогу на Єлисейські поля.

Так, ну чаю я заварила чотири літри. А шоб було. Потім ізжерла всі цукерки, які лишилися звідучора: буду товста і огидна, ворогам на зло, на радість мамі. Наступним етапом, я розвела у чаї півтори літри коньяку — я завжди знала, що головне призначення коктейлю — приємна несподіванка. Я подумувала було зробити на кухні фундаментальну перестановку, а то якось тут усе було до жаху банально: і сіль у сільничці, і посуд у шухляді, і сміття в смітнику. Підшукати б якесь оригінальне дизайнерське рішення… так тут, як тут, явився господар, застукавши мене за метанням ножичків у вікно.

— Ти ч-чого робиш?

— У мене вранішня гімнастика. Треную концентрацію. Не заважай.

— Е, зачекай.! Я так скоро зовсім без посуду лишуся і буду жерти руками, як дикий звір.

— Чи й не велике цабе.

— Ну, змилуйся, кидай хоча б картоплю!

— Ага, і тухлі яйця, і гнилі помідори. Давай! У мене було тяжке дитинство. І пригнися.

— Ну що таке за таке?

Він підійшов ближче і подарував дорогоцінний ранковий поцілунок. Я миттєво змінила гнів на милість, припинила метати ножички і вирішила проявити материнську турботу.

— Хочеш чаю? Тут ще є, гаряченький.

Гаел був у захваті, а спробувавши мого фірмового напою, взагалі розвеселився так, що ледве не вдавився, бідолага.

— Подобається? — зраділа я, — тут іще цілий баняк.

Його вдячність не знала меж. Я ж зібрала манатки і, виконавши фінальний уклін зі збиванням на підлогу шафи з одягом, залишила сцену. На зойки “біс! біс!” не відгукувалася.

Дорогу додому я подолала з завзяттям призового скакуна — де тільки та сила взялася? Зустрічним я усміхалася щиро, як затятим ворогам; добре, що у цьому районі у мене була мала ймовірність зустріти кого знайомого. Мала, не мала, аж от іноді щастить! Пан Теодор, власною персоною, обличчя бліде, очі червоні. Немов вампіряка, якого голод підняв з могили холодної ночі при поривчастому північному вітрі. При вигляді моєї сонцесяйної особи, пан Бішоп різко припинив свій поступальний рух, та так, що невблаганна сила інерції жбурнула його в мої палкі обійми.

— Аделін! Оце так! Ти все-таки повернулася!

— А вам що до того? Руки геть від блудної вівці!

— Значить ти з ним не переспала, — зворушено заусміхався він, — а як тобі вдалося?

Тоді пан Бішоп був всього за один крок від страшної смерті через тяжкі тілесні пошкодження. Та, видно, у нього був щасливий день.

— Як? Звичайно, я навколішках благала його залишити мені мою цноту, пропонуючи задовільнити його будь-яким іншим чином, включаючи постійні знижки при відвіданні борделю Мадам Мадлен.

— Ого, та я розумію, що сталося. Він же просто не був достатньо настійливим, щоб позбавити тебе відповідальності. І це у тебе зараз — Дикий ГоН, тобто синдром Гормонального Невдоволення, суто жіночий розлад.

— Ага, жіночий. А як розуміти те, що ви регулярно усамітнюєтеся у ванній, чи то в клозеті? Це так, назло всьому жіночому населенню світу? Суто чоловіча помста.

Тут Бішопа шляк і трафив — його очі на видоху зробили спробу полізти на волю. Я непристойно зареготала. Однак це мені задарма не минулося. Сміх мій перейшов у хрипких кашель, в очах почалися сутінки. Зовсім стало кепсько, та ж не падати в пилюку на очах у опонента! На щастя, прибула допомога. Дві сильні руки притримали мене за плечі, і, піднявши голову, я зустріла поглядом блідо-блакитні з темним обідком, холодні очі. Медді, моя дбайлива бабуся.

— Теодоре, — мовила вона, — ти ставишся до неї, як до жінки. Але ж вона не людина. А ти, мало того, що людина, та ще й повний ідіот.

Здавалося, Медді була серйозно стурбована станом мого здоров’я. Мені навіть перепало халявних стограм від пана Аврелія. Я відхекувалася після збройної сутички з демонологом, алкоголь дбайливо заколисував мою здичавілу нервову систему, а Медді перевіряла мені колінний рефлекс і реакцію зіниці на світло.

— М-да. Фігово, — було винесено діагноз, — чом же ти, вар’ятка, не сказала, куди йдеш?

— А що? Я живу у вільній державі. Кожна людина має право на вільний і всебічний розвиток своєї особистості. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте життя чи бути підданим медичним, науковим чи іншим дослідам…

— Е, все набагато гірше, ніж я думала. У тебе ж починається марення, засноване на збої в логічній структурі. Який вільний розвиток? Іще б сказала, що людина має право на своєчасне одержання винагороди за працю — і вже можна викликати санітарів з гамівною сорочкою. Ану гайда в ліжко! Кілька годин здорового сну повернуть тобі критичне ставлення до дійсності.

Ну, хто я така, щоб сперечатися з авторитетом бордельної справи? Спати, так спати.