Молоко з кров'ю - Дашвар Люко (читать книги без сокращений .txt) 📗

Війна на своїх і чужих по-своєму поділила. Усіх рокитнянців вирівняла, усім роти позатикала. Хто від біди занімів, кого сира земля прийняла. Чоловіки на фронтах. Баби з малими та каліки зі старими по кутках виють. А відчайдухи у степу за балками у партизанський загін збилися. Орися як почула, так і гайнула в степ. Два дні по тому в Рокитне увійшли німці, і рокитнянці від чорного жаху найперше показали на її подвір'я — мовляв, господиня десь швендяє, а хата порожня, то ж німцям краще на вільному подвір'ї лаштуватися, а не живих людей тіснити… Горе, горе. Де ті живі нині? Де?.. Рокитнянці з німою ненавистю спостерігали, як по їхніх хатах нишпорять вороги — наскрізь, насправді й навіки чужі вояки, ріжуть їхніх курей та свиней, вкладаються на їхніх постелях. Вони мовчки чекали, поки ворог захропить, і клали Богові поклони, просячи для німця таких пекельних мук, яких ще не знав ніхто із живих. І мертвих…

У сорок третьому до німців у Рокитному приєдналися балакучі, завжди голодні й назавжди обморожені румуни. У сорок третьому на свій двір повернулася й Орися. На пальцях пояснила шістьом придунайським воякам, що оселилися в її хаті, що вона тут жила раніше, а тепер оце буде їм прислужувати. Якщо треба. По Рокитному поповзло…

— Ой-йой! Добре, що Параска померла і не бачить, як онука скурвилася… — одні.

— А рознесло ж її, паскуду, на румунському харчі! — інші.

— А може, то партизани Орисю до румунів направили, — треті.

— Хтозна! — четверті.

Орися — як німа. З неї правди і на краплю не вицідиш.

Та за кілька місяців правда стала помітною і без слів: Орися ледь совала ногами по подвір'ю, руками притримувала округлий живіт, у якому ховалося від злого ока нове життя. Вагітна?

— Овва! Люди гинуть тисячами, а вона принесе у подолі, — жахалися рокитнянці.

— Від румуна! — постановили, і ніхто не пішов до Орисі, коли вона волала від болю й сама-самісінька народжувала в холодному сараї за хатою. Та й не добігли б, навіть якби й хотіли — надто вже моторошні події відбувалися в Рокитному того дня, коли Орисі припало народжувати.

Малій Орисиній донечці Марусі виповнився тиждень, коли наші війська вибили з Рокитного румунів з німцями. У село повернулися партизани, а серед них і мовчазний, нікому до того не знайомий казах Айдар. Орися разом з усіма вийшла героїв зустрічати — немовля в благеньку ковдру загорнула, до грудей притисла… А на шиї — червоне коралове намисто гойдається.

— А, вирядилася, хвойда! Сорому ж — катма й шукати! — рокитнянські баби аж задихнулися од люті. — Сука! Підстилка румунська!

А казах Орисю обійняв, ковдру відкинув, на немовля глянув — засяяв:

— Донька…

— Що? Що він сказав? Ви чули? — загомоніли рокитнянці. І очі ховають — оце так халепа!

Невже партизан вірить, що то його дитина? Прискіпливі без зволікань взялися вираховувати, та фельдшер Матвій Старостенко, що в партизанів за командира був, усе чисто роз'яснив:

— Оце бомагу відправив. На самий верх! Щоб Орисі ордена вручили. Як героїчній партизанській зв'язковій.

Рокитнянці замовкли, але не повірили. Уже й війна позаду, уже й казах Айдар молодим помер від ран, уже й Орисиній Марусі шість рочків, а вони так чи сяк повертаються до нез'ясованого питання.

— Кажу, від румуна принесла! — б'є себе в груди Ганя Ординська, ніби свічку тримала.

— Так… На казашку не схожа, — погоджуються баби.

— І що ти крутишся, як та румунка бісова! — не втримався фельдшер Старостенко, коли якось Орися принесла до нього малу Марусю з набряклими гландами і фельдшер ніяк не міг змусити дівча роззявити рота, щоб тицьнути на обліплені мигдалини бавовняною ганчіркою, змоченою в гасі.

Отак і приклеїлося — румунка. 3 м'ясом не відірвати.

Маруся стягнула з шиї важке намисто, обережно поклала на стіл та — до вікна. Невже мама без неї до клубу піде? А потім — до татової могили на кладовище? Як же — без Марусі? Вона й героїчну пісню «Гренада» вивчила спеціально до Дня Перемоги й оце б дядьків-фронтовиків послухала про страхи та фриців.

На вулиці біля квітучого бузкового куща на Орисю з Марусею чекали дві молоді жінки. Обом — не більше тридцяти за паспортом, а на вигляд — усі сорок. Війна клята. Шкіру — зморшками, руки — мозолями, тільки очі світяться та серце тривожиться. А задля кого? Нема в Рокитному чоловіків нежонатих. Хіба що каліка Григорій Барбуляк. Вони й на нього заглядали, та Грицько на жінок тільки — тьху! Е-е-е-ех, судилося дівкам порожніми померти, тож. хоч і подумки, заздрили Орисі, аж дух забивало, — усе встигла: і покохатися, і Марусю народити, а від кого — румуна чи партизана — дівкам тепер все одно.

Перша на огорожу глянула, всміхнулася:

— Ох і дірка в паркані! Мабуть, коханець до Орисі бігає…

— Звідки йому в Рокитному взятися? — друга. Та надвір. — Орисю! Скільки вже на тебе чекати?

З дому — Орися. Сердита. Блискавки ледь утримує Малу Марусю за руку чимдуж тягне, а та впирається, наче її до фельдшера на розправу.

— Ану кинь мені оці коники! — Орися. І спересердя Марусю по спині — лясь!

Маруся надулася, за одвірок вчепилася. Не відірвати. Губи стисла, з очей сльози котяться. Орися доньчину руку відпустила, стала над нею.

— Ну що мені з тобою робити, теля вперте?

Мала мокрі очі на маму підвела, кліпає, а одвірок не відпускає.

Орися зітхнула, рукою махнула.

— Ну добре…

Ой-йой! І світ розквіт! Мала як підскочила, як гайнула до хати… Жінки з вулиці:

— А куди це твоя Маруська вшилася?

Орися знову рукою махнула, мовляв, хай їй грець, хвіртку відчинила, до хати обернулася й аж розсміялася.

— От обізяна мала!

Стоїть Маруся на порозі. Сяє, як той мідяк. А з шиї аж до пупа важке коралове намисто звисає.

— Ну, то йдемо вже, — Орися їй.

Маруся мамі киває, а сама й ступити боїться. Врешті руками в намисто вчепилася, дивиться на нього й до хвіртки обережно — крок, ще один, ще.

— Під ноги дивися, а не на намисто! — Орися їй. — Впадеш, носа розіб'єш, юшкою вмиєшся — і не буде тобі свята.

Маруся очі від намиста відвела, та рук не відняла. Так і йшла до Орисі, притримуючи важке намисто. А воно собі Марусю по животі — хльось, хльось, хльось!

Дев'ятого травня герой війни Матвій Іванович Старостенко геть забував, що він тепер велика шишка і головує у місцевому колгоспі. Міцно обіймав кожного рокитнянця біля клубу, наче власноруч перевіряв кількість односельчан, котрих не проковтнула війна, і коли клуб заповнювався схвильованими людьми, дерся на сцену і, чорніючи від спогадів, шепотів у несподівану тишу:

— Вічна слава героям, що поклали голови у боях проти клятого фрица! Їх спочатку пом'янімо! Ми ще наспіваємося, а вони…

Вічна слава! Орися з подругами й малою Марусею йшла вулицею до клубу і згадувала, як вперше зустріла казаха Айдара, як той попік руки кропивою, коли тягнувся зірвати для Орисі чудернацьку квітку, якої Орися відтоді більше ніколи у лісосмугах не бачила, як удвох лежали на копі сіна, дивилися у нічне небо, а з неба їм сяяла одна зірка.

Маруся тяглася за мамою, притримувала важке намисто і все оченятами по вулиці — стріль, стріль! Дивно… Чого це люди до клубу пнуться і ніхто на Марусю не дивиться? Чого це ніхто руками не сплесне, не зупиниться від подиву, не вигукне: «Та ви тільки гляньте на румунку Орисину! Та це ж така краса, що й очей не відведеш!»

Раптом зупинилася мама. Руками сплеснула:

— Отакої! А хустку я в хаті забула!

Жінки їй.

— Стиць, Орисю! Ми й так через твою малу запізнюємося!

Маруся біля мами стоїть і все головою крутить, аж бачить — на лавці біля своєї хати сидить Стьопка-німець. Окулярики поправляє і на Марусю дивиться.

Маруся крутнулася. До мами:

— Я збігаю… По хустку…

Орися всміхнулася, долонею — по чорних косах Марусиних:

— Біжи, доню… У шафці на нижній полиці. Знайдеш?

Маруся — а то! І пішла вулицею. На Стьопку — зирк:

ага, крутиться на лавці, як вуж на сковорідці, на Марусю щулиться, аж почервонів… Підборіддя скинула вгору — плечики розправилися. І намисто по животі — хльось! Наче підштовхує до Стьопки — ближче, ближче.