Мої Дікамерони - Логвин Юрий (онлайн книга без .txt) 📗
Горби, груди й пагорби тут крутими хвилями здіймаються й опадають. Земля трипільська тепла, жива, де заросла травичкою та полином, де засіяна медовою гречкою, де чагарниками закучерявилася на схилах. І я гасав цілими днями з горба на пагорб, з однієї долини в другу.
Отож, я вискочив на високу гору. На її вершку – чепурна хата. Побілена свіжо, призьба підведена рудою глиною. Стріха рівно підрізана.
Біля хати старий дід – борода сива, шовкова, із глибоких зморщок засмаглого обличчя визирають добрі сірі очі.
Я не міг пропустити таку натуру та швидко вмовив старого посидіти, поки я зроблю його портрет.
Відійшли ми трохи від хати. І посеред картопляних кущів я посадовив діда на одну табуретку, а на другій сам примостився.
Як тільки почала на папері вимальовуватися схожість, можна було трохи розслабитися. Ну ми й почали з дідом світську бесіду.
Хто я, звідкіля, для чого малюю? Тихо, благодатно. Тільки чути, як унизу під горбом гупають огірки у відро. То їх визбирує дідова донька, стара зморена жінка.
І раптом, далі там, ще нижче, за вербами наполохано закудкудакали кури й загавкотів песик.
Потім почулись і жіночі голоси. Усе гучніше та гучніше, а далі навіть скажено ревли. Обзивали одна одну брудними лайками, поки, після невеликої паузи, раптом один голос почав аж захлинатись, повторюючи: «Людоїдка, людоїдка, людоїдка, людоїдка!..» Жінка замовкла, певно, щоб хапонути повітря, перевести дух. І тут же, миттю, у відповідь високий і дзвінкий голос: «Шкода, що тебе не ззіли!!!»
Знову заревів перший голос, та все матюками, та все прокльонами. Аж захлинався голос, аж харчав…
– Я не штунда! – Дід хитає срібною бородою. – Але хіба личить отако гнути матюки?
– А чого це вони?
– Та їй курка подзьобала огірки… От вона й завелась… – відповідає дідова дочка.
Вона нечутно піднялася на пагорб із повним відром огірків. Утирає рясний піт із чола.
– Це в мене ще з Німеччини, коли на роботу погнали. Отака слабкість через ангіну. З того часу я горлом і мучаюсь… Візьміть огірочків, гарні вродились. Покуштуйте…
Та я відмовився, бо мінялось освітлення й треба було справді поспішати. Дочка старого пішла до хати. А з долини до нас, на пагорб, досі долітали хрипкі матюки.
– Чого це вона назвала її людоїдкою?
– Бо її батько й мати – людоїди. Я це діло добре знаю, бо я тоді був ісполнітілєм у сільраді. У мене, бач, руку покалічено. Я й у царську війну не служив через руку. І в гражданську війну не взяли… Тих, у кого коні були, тих хапали в їздові. І красні гнали, і денікінці гнали… Та я, бач, Бог милував, у яру переховався. З конем, возом і жінкою… Раз ото пішов подивитися, що там на кутку робиться… І якраз, як я визирнув із тернини, до мого двору під’їхав красноармієць і під стріху – пих! – вогником, а тоді – пих! – вогником під браму. Вогонь, як ласка, побіг по паркану. Я й не зчувся, як по всій вулиці полум’я зафуркотіло. Тоді вони поїхали на другу вулицю палити… Поки знову строївся, ох і важко було… У колгосп, значить, як загнали, то мене ісполнітілєм призначили. Бо в мене рука калічна. А ноги були добрі – швидше всіх дійду, куди треба. Отож мені, бо я був ісполнітілєм, довелось того недоїденого чоловіка поховати… Він був із села Долина. Був одягнений у кирею з відлогою. Із Києва ніс торбинку борошна. Чи виміняв, чи купив, я вже не знаю. Вечір його якраз у Щербанівці застав. Та ще й дощ ішов, коли він до села додибав. Йому б ще трохи пройти, хіба тут далеко? І він би був удома. А він почав проситись до людей переночувати. Його, звісно, ніхто не пустив. Тільки от людоїди й впустили. Вони його в комірчині поклали спати. Уночі чоловік узяв сокиру і вони удвох із жінкою впорали того перехожого. Хоча вони й зішкрябували і зливали кров, та не змогли скрити слідів. Бо з того кров била так, що навіть на стелі в комірчині були бризки крові.
Може, ніхто б і не взнав, якби якогось дня не прийшла з долини його жінка. Почала питати в людей, чи хто не бачив чоловіка в киреї з відлогою. Ніхто не озвався. Тільки одна жінка сказала, що до неї той чоловік просився. А того, що живе вона одна з дітьми, то вона боялася пустити його до хати. І направила до сусідів, бо в них є хазяїн… Тоді долинянська жінка побігла до сільради… І вже гуртом, і уполномочений з ними, пішли й упіймали їх на гарячому. Знайшли й кирею з відлогою, і торбинку від борошна. І поруч дерев’яні ночовки з рубленою печінкою та кришеною цибулею.
Чоловіка й жінку забрала міліція. І більше їх ніхто не бачив і ніхто в селі про них нічого не чув… Ну а їхні діти в селі лишились… Мені голова сільради наказав, бо я ж ісполнітєль, зібрати все й закопати на цвинтарі. Я взяв у них із хати велику хустку, згорнув туди і голову обсмалену, і печінку порубану, зав’язав у вузлик і поніс отуди на цвинтар…
Дід все розповідав спокійно, неквапно, але коли сказав: «Отуди на цвинтар…», – раптом підвівся й показав кривою рукою на далекі пагорби.
Здається, після дідової оповіді ми обоє мовчали. Але коли несли табуретки до хати, дід виголосив:
– Спасибі, що зайшов та поговорив по-людськи. А то цілий день сидиш і немає з ким і погомоніти. Бо тільки троє нас одногодків лишилось. Один геть здитинів і нічого не тямить. А другий – ще краще – став штундою і весь час під гітару руські пісні править. Господи, як то страшно, коли ні з ким побалакати про те життя, що було в молодості…
Як прийшов увечері додому й показав своїй господині малюнок, вона вигукнула:
– О! Дід Клочок. Дуже старий дід…
Коли потім я повернувся до Києва, то зробив з портрета діда Клочка (на свій сором, я так і не взнав його імені та прізвища) один пристойний офорт: «Дід мій, дударику». Не малювати ж мені його з обсмаленою людською головою в покалічених руках. Тоді б мені за такі малюнки голову відірвали!.. Ну а зараз?..
Форшмак із сельодки
Хочу розпочати цю історію якомога точніше. Але в усьому тому є для мене якщо не загадка, то питання, на які я не зможу відповісти. Не зможу дати точної відповіді. А за мамою та бабусею Мінною давно вже земля закрилася, і я не спитаю вже їх: «Де воно все сталося?» Хоча, власне, перше питання: «А це, а те, коли це сталося?» Після довгих (справді!), а часом і дурних розмірковувань можу тільки сказати, що все було пізньої осені сорок третього чи ранньої весни сорок четвертого… Сидів я на залізному ліжку в присмерковій кімнаті з низькою-низькою стелею. На ліжку сидів не тому, що хворів, а тому, що для гулянок на подвір’ї не було взуття, а в тісняві хати заважав би.
Ще до обіду прибігла мама (раніше такого ніколи-ніколи не траплялося) і сказала, щоб бабуся й дівчата все-все приготували. Бо цього разу, без сумнівів, їй передали, ну точно, точнісінько, що в госпіталі об’явились двоє ходячих, які справді, без брехні, бачили нашого «папу Грішу». І сьогодні ввечері вони до нас прийдуть у гості і все-все розкажуть… І на додаток мама розкрила старий подряпаний портфелик і витягла з нього паперовий згорток із розплилими жовтими плямами. Поклала згорток на край столу і сказала, щоб бабуся Мінна зробила «форшмак із сельодки». Та й мерщій побігла на роботу. (Якби я міг пригадати, яка в мами тоді була робота, то відповів би: «А де все це воно відбувалося?»)
Дівчата кинулися до згортка, тільки за мамою хряснули двері. Ті дівчата, які для мене були дорослими тітками, жили в тому самому будинку, що й ми, точніше – квартирували. Але завжди тиха й неспішна бабуся вихопила в них просто з рук заплямований папір і почала його розгортати, по одному жмаканому листочку відкладаючи набік. В останньому, найбруднішому, сховався справжній оселедець. Темна, сіро-синя спинка, сріблясто-сірі боки, біле черевце з вохристо-золотистими смужками присохлих плавців. Голова з лискучими перламутровими зябрами й запалими очима під рудуватою плівкою. І дух від оселедця йшов густий та сильний. І хоч я оце і бачив оселедця, і чув його пахощі вперше, мені аж закрутило в шлунку й почала напливати слина – так ураз закортіло скуштувати дивний наїдок. Та бабуся знов загорнула оселедця в масні листочки й поклала посеред столу. Що бабуся сказала дівчатам, не пам’ятаю. Тільки вони одразу вшилися з кімнати. Бабуся налила води з цебра, що стояло між дверима й плитою, у чавунний казанок. Поставила на конфорку. Запхала в плиту цурпалки. Певно, що в плиті під золою ще були жаринки, бо скоро крізь тоненькі щілини між казанком і чавунними кільцями конфорки пробилися тонюсінькі-претонюсінькі цівки блакитного диму. Та одразу ж і розвіялись. Бабуся вкинула до казанка дві великі морквини. Поки бабуся Мінна мила картоплю в різанці й закладала її в казанок та підкладала полінця до печі, у сінях раз по раз тупотіли, хряскали дверима, скрикували й хихотіли дівки.
