Дерева на дахах - Вільчинський Олександр (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
— Яцеку, радій! В Україні таке дешеве пиво! — ще від трапа, коли його вели до воронка, на прощання встиг мені гукнути Міхал.
До кручеників, борщу і тих котлет на вокзалі я наливав собі соточку «до» і соточку «після», й мені було вже, чесно кажучи, пофіг в’юга куди їхати! Але, як не дивно, опинився все ж у Тернополі. Правда, у лінійному відділенні міліції, та то вже несуттєві деталі. А потім це тривало ще тижнів зо три — я просто не міг наїстися. Після ніякої, хоч і збалансованої по калоріях та вітамінах, але на смак наче силікатної німецької їжі я не міг натішитися нашими нехай і холестериновими, і важкими для шлунка, але божевільно смачними наїдками, не кажучи вже про бухло.
Шкодую й досі, що не дзенькнув тоді до Ярка. Може, якби я тоді до нього заїхав, то все пішло б інакше. І не було б ні клятої Праги, ні всього іншого… «Або хто його знає?» — як каже мій тернопільський приятель, колишній балерун Ігорчик. І згадував я не лише Ярка, а й бідаку Міхала, з яким ото звела доля у німецькій тюрмі. Його разом зі мною доправили під конвоєм з Німеччини до Львова, але не для того, щоб випхати на всі чотири, як мене, а з тюрми в тюрму, бо ж тут за ним ще більше, ніж там, і німці його просто передали нашим.
Міхал обрав собі небезпечний бізнес: він був підривником вітрин… У вільний від розпивання спиртних напоїв, швендяння по джаз–барах та знайомств із дівчатами час цей веселун і майстер з тату, як виявилося, ще деколи висаджував у повітря вітрини ювелірних крамниць, і це його, врешті–решт, привело туди, куди й мало привести… У «бундесі» він підірвав лиш одну, а в нас, ще у 90–х, йому вдалися три чи чотири спроби у Львові та Дрогобичі, і тут йому світило сісти надовго і без бананів.
Хоча, наприклад, сам я, відколи ото в мене сталося з головою, на банани вже просто дивитися не можу. Але був час після німецької тюрми, коли ще за інерцією щодня з’їдав мінімум три штуки. Зранку, в обід і після вечері, якщо не забував. Ще навіть зараз часом шпортаюся на тому місці у центрі на Йосифа Сліпого, де поруч з газетною розкладкою повновида молодичка торгувала бананами. Ну, не тільки бананами, але й ними теж… Я називав це тоді банановою дієтою, хоча й сала з цибулею також не цурався. Закусувати все ж краще салом, хоча й бананом кльово. Це, до речі, також від Міхала, його рецептура.
— Коли будеш на волі, — каже, — спробуй бананової горілки. Шматочок банана в рот, розжував і ковтнув, тоді горілка, а тоді знову банан — розжував і ковтнув, от і виходить бананова горілка, — щоразу веселився Міхал.
Дещо тупувато, але йому було весело. І мені з ним також. Я й досі його згадую, особливо за сніданком чи обідом, бо у тюремній їдальні ми сиділи поряд за одним столом, але де він тепер і що з ним, не знаю. Тату розпластаної ящірки на карку — його автограф і єдине, що у мене від нього залишилось…
І Міхал, і Ярко, й усі інші, з ким мене зводила доля, я часто всіх їх перебираю у пам’яті. Я згадую всіх, і, може, й про мене хтось із них часом згадує незлим тихим, і, може, саме це й тримає нас на світі, коли ми ще маємо бажання щось згадувати. Це як медитація, майже як обов’язковий післяобідній ритуал за кавою у «Пінгвіні». Тоді, після «бундесу», я тільки й робив, що їв, п’ять разів на день. Їв і ніяк не міг наїстися. Пиріжки, пончики, булочки з повидлом і без. Я їх жував безперестанку.
А якщо мав гроші, то лазив снідати у «Нашу кухню» на Руській. Це недалеко від студії, яку ми орендували на пару з Орком у «Пензі–Роксолані» (за совєтів — будинок побуту «Пенза», за незалежності перейменували у «Роксолану») і де я, повернувшись у місто, й оселився. У «Нашій кухні» я замовляв котлету по–домашньому на перше, голубці на друге, а яєчню з беконом на десерт, запиваючи все це великою гальбою пива… Але через годину знову хотів їсти.
Здавалося, що мій шлунок тоді почав перетравлювати все за якоюсь дуже скороченою програмою. І ще одна моя тогочасна аномалія — хоч як я напихався за сніданком, обідом і вечерею, вже не кажучи за улюблене сало з цибулькою перед сном, але ваги не набирав. Може, тому, що багато рухався, а ще, може, через горілку. А Орко ще підцикував, що в мене, як у бузька, одна пряма кишка.
Після кави у «Пінгвіні» я зазвичай брав курс на «Анастасю», де ставив на піднос борщ із пампушками та часником або солянку, і це я називав ланчем. До речі, такої убойної солянки, як в «Анастасії», я давно ніде не зустрічав. Але до неї я ще доставляв два пластикових коритця — з холодцем і хроном та із салатом з капусти. Могли бути й інші варіанти. Відтак після двох обідів на вечерю я вже падав на хвіст Оркові, і ми йшли у його улюблену «Пиріжкову» на бульварі, де брали по порції вареників. А звідти знову попід каштанами повз «Пінгвін», де до того часу вже назбирувалося трохи більше народу, і тоді, власне, й починалося те, що ми називали «фестом», і вже настільки, наскільки вистачало бабла і здоров’я. Нерідко й до ранку. Тоді це вже стало майже звичкою, а зараз краще не згадувати про той тупий рік!.. Скільки бабла було просцяно.
Я почав тоді жити з однією заочницею. Вона мала гарні великі груди і була не проти мені позувати, тільки лице закривала, щоб чоловік колись випадково та не впізнав. Але вона забагато бухала. Принаймні одне з нас точно мало би бухати менше. Інакше ми б не забули закрутити воду у вмивальнику і не затопили б нашої студії й сусідів–взуттьовиків піді мною також. Скандал, смердьож, якого давно не було! Тоді й проблеми з орендою почалися, що я мусив урешті–решт урити на чехи, в ту пензлювату Прагу.
Ця цицьката мені тоді дорого обійшлася. Зопалу я стер усі її фотки, а під гарячу руку й кілька інших файлів, серед яких були й особливо дорогі мені рибальські роботи, за деякими й досі шкодую…
Ну, а вже після того, як минулої зими мене привезли із Праги з тріщиною в черепі, а моя рідна сестра Інка до того часу вже встигла вернутися з Італії та купити собі не лише стоматкабінет, а й квартиру на Новому Світі у двох рівнях, то вона взяла мене до себе. Все, що можна було на той час зіпсувати у своєму житті, я вже зіпсував, і в мене просто не було іншого виходу, ніж упасти на милість сестри.
Тієї зими я взагалі не хотів нікого бачити, навіть Орка. З обпатраною «під нуль» головою і шрамом до потилиці, то вже тепер все прикрила грива, а найсумніше — з відчаєм та нудотою на душі. А коли зрідка й виходив у місто, то брав «Нікона» й просто вештався по набережній чи парком «Топільче». І якось, коли з мосту фотографував диких качок (там, де за шлюзом вода не замерзає, їх просто тьма), то за поворотом ріки, коли йти від центру до «Маяка», мені раптом відкрився купол нового собору. Дивно, але раніше я його просто не помічав. Можливо, з того часу я й почав потрохи одужувати. Тоді я ще цього не знав, це тепер я так думаю.
Цей овальний купол із крилатим архангелом на маківці, що тримає хреста, начеб висів у повітрі над парком, над старими вербами вздовж бетонованого незамерзаючого русла і взагалі над усією долиною Серету. А що може бути краще, коли церква серед старих дерев? Це, можливо, взагалі найкраще з усього коли–небудь мною баченого поєднання. Стара дерев’яна церква в оточенні двохсотлітніх лип і берестів, як колись було у нашому селі, поки їх не спиляли. Лише одна липа залишилася, і я ще тоді подумав, що давно вже її не провідував. І ще вирішив колись при нагоді обов’язково наблизитися до того нового собору за рікою з архангелом на куполі… Втім, ця нагода так не трапилася й досі.
Спочатку я навіть не уявляв, як житиму далі. Тим більше, після травми у мене різко пропав апетит, і часом я просто–таки змушував себе проковтнути шматок. Проте в мого племінника й похресника, а Інчиного сина Івана Івановича (Джона–молодшого) апетит був за двох. Нічого дивного, хлопчина розвивався, починав не на жарт цікавитися дівчатами, і, з одного боку, це навіювало на мене оптимізм, а з іншого — мені було шкода дивитися на його напівголодне існування. З Інки куховарка ніяка, і хоч–не–хоч, а до цієї справи довелося взятися мені самому. А для кухаря відсутність власного апетиту річ навіть корисна. Ось так, крок за кроком, тієї довгої зими я поступово повертався до самого себе.
