Марія - Самчук Улас Олексійович (читать бесплатно полные книги txt) 📗

Мовчиш, Маріє?

Променистого вечора те сталося. Марія тягне з колодязя воду. Колодязь глибокий, двадцять п'ять сягів. Витягає відро за відром, наливає корита, бо прийде з паші худоба — треба пійла. Натягнула, поналивала і до хати. Затарабанив з гори драбинястий віз, і з-за саду виїхав Корній. Біліють зуби на загорілому лиці, розвівається вітром кучер. Коні прудко розігналися, а він стоячи їде, кашкет набакир, у руках віжки.

Властиво, Марія не потребує так одразу бігти до хати. їй же треба ще одно відро води. От, дійсно, була б забула. Загачила відро і пускає униз. Ах, які незграбні руки. Не витримують, чи що? Тремтять, мов навіжені. Корній, їй-богу, вже під'їхав.

— Тпру! — і віжки натягнулися струнами. Марія пручається з відром.

— Напоїш коні, Маріє?

— Купиш коралі — напою!..

— Ти й сама як коралина.

— Смійся, Матвійку, дам копійку.

— Ех, Маріє, як скочу з воза! Не дрочи!..

— То що? Поможеш витягнути відро? Вже ось і сама витягнула.

— Маріє, не жартуй, бо, хрестосвятий, поцілую.

— Ха-ха-хаї

— Ах, ти!.. — плиг — і коло неї. Обхопив, обняв, перегнув через цебрини і впився в червоні соковиті. Янчала, гнулася лозою, умлівала. Тверда рука не пустила перекинутися і полетіти вниз, а Марія забула, що над колодязем. Глибоко ж там.

— Так маєш! — поставив на ноги і сміється. Опритомніла, глянула навколо. Інший світ, не той. Велетенське сонце саме сідало.

— Ах, що ти, Корнію, наробив?.. А коли б ми впали в колодязь, коли б побачили?..

Зуби, сині очі і кучер регочуть:

— Викупалися б, Маріє! Хай, кому мило, дивиться. А підеш в суботу на вечірню?

— З тобою? Свят, свят, свят! Схаменися!

— А все-таки підеш?

— Завше ходила, то й тепер піду. Корній сам напоїв коні.

IV

У суботу, коли сонце досягає славетного вечірнього пруга, поволі бамкає великий монастирський дзвін. Старе розлоге село заборсалося в садах, гаях, ярах. За селом розлогі поля, синіє ліс, летять птахами хмаринки і хмаринками птахи. Сонячний промінь стриже по верхах тополь, височезних дубів, чіпляється золоченого хреста монастирської дзвіниці.

Бамм!.. Бамм-м!.. Бамм-м!.. — далеко й широко хвилюється і розливається навкруги. По полях, садах ворушиться працьовитий люд і слухає: бамм!.. бамм!.. бамм!..

Марія ще в полі «посіває». Мартин сіє пшеницю, а Марія ходить коло нього і тикає у рихлу землю «ляшки». Хвилі дзвону долетіли й сюди. Мартин зупинився, зняв заялозений кашкет і тричі поклав на себе широкий хрест. Марія хреститься також, і в її очах миттю з'являється образ з білими на загорілому лиці зубами, синіми очима й русявим кучером.

Глянула на недосіяне поле. Боже, та де ще межа! А недосіяне не можна кидати. М'яка рілля просить зерна. Завтра ж «день сідмий Господу Богу твоєму…» Земля не буде чекати, гріх заставляти чекати її. Ось досіємо — й тоді на вечірню…

Поволі, широко ступає Мартин і чавунною жменею розсипає бурштинове зерно. Сиплеться і шарудить. Земля ласкаво приймає його і вже готує соки й пахощі будучого хліба.

— Ти, Маріє, так не спіши, — каже Мартин. — Не поспію ж я. Не можна так на галай-балай. Зерно мусить рівно лягти.

Марія зменшує ходу. Босі ноги глибоко грузнуть у ріллю. За сіячами коні з боронами йдуть, заволочують зерно. Мартин рівно, як машина, йде, не квапиться, сипле й сипле. Легкий, ледь помітний вітрець підносить зерна і кладе на ріллю. Доходять до дороги, повертають назад напорожньо і зачинають новий посів.

А сонце зовсім западає. Ось сповзло до довгої, ніби двосічний меч, хмаринки, облило її пурпуром і золотом. Марія дивиться на сонце і благає його: «Сонце любе! Не спіши так, зачекай! Зачепися он там на дубі і посидь, відпочинь…»

На полях западає передвечірня тиша. Голоси стають звучніші. Долиною по куряній дорозі вертають з піль селяни. Все квапиться до села. Чути пісню, стукіт коліс, хльоскання батога.

— Добрий вечір, дядьку Мартинеї А Бог на поміч!.. — гукають Мартинові здалека. — Додому, додому час!..

Мартин зупиняється, обтирає шорсткою правицею чоло.

— Дай-бо здоровля! Спасибі! Ось досію. Ще з корець вийде — і кінець!..

«Ах, корець, корець! — думає Марія. — Коли вже він скінчиться той корець!..»

І сонце погрузло. Швидко поглибшується смеркання. Останній посів скінчився. Мартин витирає чоло і витрясає решти зерна з мішка. Марія бігає і метушиться. Витрясає міхи, складає їх, чіпляє до орчиків шлеї. Підходять спітнілі коні. Скорше, скорше! Кидається і помагає випрягати, вкладає на віз борони.

Сідаючи на віз, Мартин зауважив:

— Ти, Маріє, сьогодні ніби до шлюбу квапишся!..

Марія мовчить. Слава Богу, що їдемо. Дома у неї ще тисяча діл, але вона раз-два й полагодить. Біжить, рве і по короткому часі, вимита, вичепурена, у найновішій шелестючій спідниці, з хустинкою в руці наспотикача біжить Марія на вечірню.

Село не близько. Добра година ходи. Марія не йде, Марія летить. Дзвін вже давно замовк. Там тих парубків і дівчат. Там їх зібралося. У церкві ченці «Світе тихий» співають, а навколо церкви під розлогими каштанами моляться веселі люди на ясні очі й чорні брови.

По вечірні Марія не вертається на хутір. Піде в село до тітки Домахи, а завтра знов до церкви, а тоді можна й на хутір назад.

Прибігла. Навколо церкви кружляють пари. Широкі церковні вікна ледве освічені. Марія на всі боки озирається. Увійшла до церкви, купила за копійку свічечку і сама понесла перед вівтар до Матері Божої. Тут ясно і сильно пахне воском. Густо натикані на свічнику свічі горять рівно й лагідно. Сяють срібні ризи і усмішка Богоматері. Марія тремтячою (може, там дивиться хто) рукою ставить свічку, швидко хреститься і розчервоніла вертається назад.

Стала з лівого боку і, як голубка, роздивляється на всі боки. Надто тут спокійно, надто радісно. Цілий тиждень тяжкої праці, і, вирвавшись сюди, полегшено зітхається, і уста шепочуть тріпотливу молитву.

До кінця вечірні не достояла. Яка порядна дівчина достоїть до кінця вечірні? Вже ж відмолилася, вже ж відхрестилася. На криласах перегукуються ірмосами, і Марія не може далі. Он стоїть Корнієва сусідка Палажка. Марія кивнула їй, і обидві вийшли.

На сходах Корній. Сходи піднімаються і опускаються. Камінь розхвилювався, стіни не встоять на місці. Марія квапиться у тінь, бо тут зрадливий ліхтар видасть очі і барви лиця. Налилася, мов ягода.

Корній без шапки. Тримає її в руці.

— Вже помолилася?..

— Думаєш, як ти. Тільки за дівками ганяєш… Навіть, мабуть, лоба не перехрестив.

— Сто разів охрестав. Двічі у церкві був. Йшов утретє. Обганяв усі закутки, усі сади, усі перелази обдивився…

— А це ж чого так розгонився?

— Чого й чого. Все знатимете, скоро постарієтесь. Можна з вами?

— А хто ж буде далі гасати по закутках і перелазах?

— Вже не треба…

— Ха-ха-ха!..

Марія не йде, а пливе. Гаряча долоня торкнулася її руки. В очах рожевий туман, у вухах «Світе тихий», шелест спадаючого сухого листка…

— Чого ти, Маріє, замовкла? Кажи, оповідай!.. Які хлопці, які чародії очарували тебе?.. І ти, Корнію, не той зробився. Хмара на тебе звалилася, чи що?..

— Мовчи, Палажко. Йдім так тихо і слухаймо. Слухай, як гарно у церкві виспівують. Чуєш?

Йдуть рівно, поволі. З'являється з туману завіса, згортається, розгортається, виринають сходи, ступають на них, підносяться вище й вище, спів лагідний, зоряний… Ідуть, ідуть, ідуть…

Широкою, вкритою туманом долиною верталися додому. Мигають ліхтарі, чути гармидер, сміхи. Марію проводить Корній. Обняв її за стан, і вона мовчить. Йдуть, як дорослі, як старі. Йдуть і розважають. Корній оповідає, що про Марію в селі говорять. Цікаво. Говорять, що до неї Гнат Кухарчук збирається свататись. Марія тихо хіхікає. Смішно.

— Ех, як піймаю того вишкварка…

— То що?

— Побачиш… Попадеться він у мої лапи…

— Ну й ти, Корнію, сердитий.

— Переб'ю ребра і другу ногу вирву. Хай не лізе…