Казка про калинову сопілку - Забужко Оксана Стефанивна (книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Власне, вони дві й так незгурт між собою любилися, і що більші підростали, то дужче давалося взнаки закладене між них потаємне нап'яття. Щойно зіп'явшись на нозі, Оленка вже укмітила, як легко їй довести сестру до знавісніння, і взяла це собі за звичку, як інші діти, бува, настиряться бавитися сірниками: чирк — і кинув, чирк — і кинув, — щоразу, коли дорослих не виявлялося поблизу, підлізала старшій попідруч, мишкуючи, яку б устругнути капость, — звісно, невеличку, собі під стать: чи скубнути кужілку, якщо та вчилася прясти, чи потягти за клубка, щоб розмотався по цілій світлиці, а чи просто, на забаву, і це було таки найлюбіше, вмоститися в неї в ногах і, зизуючи очком, коли почне скипати, голосно дримбати пальцем по губі, бринь, бринь, бринь! — і знов, вичекавши хвильку, — а не перестанеш ти, доки я тобі на шкурі не заграла! — бринь, бринь, бринь! — та одчепись, причепо! — бринь, бринь, бринь, бринь! — та що ж це за лиха година, і з цим ото розпачливим криком старша нарешті кидалася на молодшу, котра мов тільки для годиться пробувала втікати, та й як би могла втекти, ще ж і бігати гаразд не навчилася, — і гамселила її вже не на жарт, не міряючи сили, з цілою злістю, що таким робом від разу до разу наростала, піднімаючись і спухаючи, як тісто в діжі, загрожуючи переллятися через край, і в рішучу мить таки заливаючи все в очу — темною, несамовитою хвилею, ось тобі, ось тобі, ось! — головою об долівку, тепле, піддатливе тільце, що утробно здригається чи під ударами, чи вже зсередини, під поштовхами плачу, і так аж доки нагло, мов рукою змахнув, не відрине, і не побачиш себе збоку — голим, пустим зором, як стоїш над розпростертим долілиць ридаючим дівчам, ну не дурепа ж із мене?… Не будеш більше? — питала непевно, аби лиш якось більш-менш гідно покласти тому край, — а з підлоги гучно, і де береться стільки голосу в такому вузликові, суремило, захлинаючись: бу-у-уду!… — і назавтра все починалося спочатку. І ні материні прочуханки, ні вічно подзьобані на решето, від стояння навколішки в просі, коліна, ні навіть батьківський пасок, єдине, що направду допікало, — нестак болем, як наругою: зміючка-Оленка діставала яблуко, а її з рішучим, страхітливим сопінням перекидали через коліно, задираючи спідничку на голову, тож, не маючи способу розтлумачити батькові, яку гірку кривду він учиняє, вона з місця заходилася надсадним вереском — і так ледь не до блювоти (потому не без зловтіхи ловлячи, крізь липку солону млу в очу, знайомий пустий, стеряний вираз на його обличчі, мов і він себе питав, шпурляючи паска долі: ну не дурень із мене?…), — ніщо, ніщо не було для Ганнусі таким тяжко гнітючим, як сам отой виснажливий щоденний змаг із малою зміючкою-баби-яги-внучкою («не смій мені дражнити дитини!» — кричав батько…), яка, дарма що мала, щоразу, проте, потрапляла брати над нею гору — вганяючи її, більшу й розумнішу («та будь же ти розумніша!» — гнівалася мати…), в сліпу й темну хвилю несамовладности, і так щоразу домагаючись, щоб її бито, а відтак, перегодом, бито Ганнусю, і потім, у хвилини просвітління, та думала собі, з тою прозірливістю, яку часом дає думкам розпука, що насправді єдине, чого Оленка домагається, — то побачити Ганнусину злість, як виходить назверх, — тільки цього, й нічого більше, ніби та злість була гускою, котру Оленці доручили пасти (великою, грізно шиплячою гускою — о довгій змїїній шиї, о чорній, у гидких заїдах, пащеці, де, придивившись, можна було б, либонь, розгледіти й зуби, такі дрібонькі, як у щуки…), — от Оленка її й пасла, і гуска вигулювалася й напасалася — досхочу. І знай гладшала.

Батько, траплялось, поводився дивно, ніби чувся винуватим і хотів якось свою вину направити, — раз, приміром, привіз Ганнусі з ярмарку шовкових бинд, червоних і синіх, як справжній дівці, а Оленці тільки горіхів і родзинок, з'їв — ото й усієі слави, — Ганнуся, сама собі щасливо очужіла, вже й не Ганнуся, а зовсім Ганна-панна, тримала делікатний згорточок у пелені, наче живу істоту, і всередині їй також ворушився невидимий згорточок, теплий і лоскотний. Того дня якось довго не облягалися спати, в хаті пахло пирогами, і вишнівкою, і хмільними вишнями, всипаними з бутля, шумувало осідаючою курявою метушні й невистиглим збудженням дорослих, і вона, як узяла собі змалечку за звичку, понесла свою радість, завелику, щоб зміститися в хаті, надвір — до місяця. Місяць стояв уже високо, світив на повну силу недужним горючим сріблом у синцюватих протінях улоговин і, своїм звичаєм, мовчав їй просто в лице так, ніби обіцяв колись заговорити, — дівчинці перехопило дух, мов вибило, як із переповненого бутля, корок: якась сила леготом ішла від землі, інша вступала в тіло й текла по ньому вгору, піднімаючи волосся, і здавалося, ще мить — і вона знесеться в повітря й попливе, як бувало в снах, над залитими місяцем садами, — од повітки одділилася бриласта тінь і посунула до неї: батько, втямила вона, разом спускаючись духом, мов ухнувши вділ, тільки золоті мурашки побігли по тілу, — ти чого тут стоїш, спитав Василь, — тату, вихопилося з неї, аж він зашпортнувся, мов об віщось перечепившись, — тату, що то таке на місяці темніється?… А, — сказав Василь, — то брат брата підняв на вила, два брати було, Каїн і Авель, от Бог їх і поставив угорі над землею, щоб люди бачили й не забували гріха, а ти йди спати. І сіпнуся пильніше придивилася темнавим патьокам на срібному місячному моді — й справді вгледіла дві невеличкі, мов далеко серед поля, людські постаті, одна трохи над другою, обидві якось чудно розчепірені, і між ними навскоси, тонким просмужком — рівчак, а чи жолобок, — акурат тому горішньому на рівні грудей… А чому він його підняв на вила, спитала іде вона, хоч насправді їй хотілося спитати дещо інше — а саме, як може Бог вічно тримати їх там, на місяці, надто того, на вилах, — чи ж йому не болить? Чому їх не розрізнено — от яке питання їй невиразно дошкуляло: якщо їх виставлено там на кару, то чому обох скарано однаково?… Йди спати, кинув Василь, хрипко й суворо, як до дорослої, і вона зрозуміла — радше чуттям, ніж дитячою тямою, — що він не має їй більше чого сказати. Десь під ту пору вона саме почала гарнішати, і то якось стрімголов, — завчасу, шелестіло поміж себе жіноцтво, осудливо бгаючи губи (якщо тільки не траплялась серед гурту яка щира молодиця — вдарити руками в поли: та чи не тю на вас, баби, чого се ви розкаркались, як гайворони на сніг, завидки беруть на людські діти, що свої невдатні?!), — наче з дня на день працював над нею невидимий маляр-різьбяр: почорніли й взялися саєтовим полиском брови, станула з лиця, як сніг по весні, дітвацька пухнявість — прорисувався чисто тобі парсунний лик, хоч на талярах карбуй, — змінилась постава, і хода зробилась плавкою, ніби дівчинка несла наперед себе не дедалі визивніше напинаючі сорочку груденята, а кошілку дорогих писанок на продаж, — і смолисто-кучеряве пасмо місячної познаки, зухвало вибиваючись з-під червоної бинди («жидівський чупер!» — дражнилася Оленка), виглядало на остаточний розчерк майстрового пензля — як підпис під картиною… Вже й парубки починали поцокувати язиками їй услід — це ж кому така ростеш? — а в Марїї, враз із гордістю, потроху озивалася й прибувала якась непевна тривога, ніби на місці домашнього хову квітки, яку сама садила, перло з-під землі в стовбур небачене заморське дерево, од котрого хтозна, якого плоду й чекати. Вона здогадувалася, що й сни цій дитині якісь чудні, бо вставала Ганнуся з ночі з химерним, непритомним усміхом, який носила відтак на лиці неприкритим аж до полудня, і куди не йшла з ним, усі голови поверталися в її бік, як соняшники за сонцем, усі погляди тяглися спочити на її личку, мов кожного наглило тут-таки притьмом дізнатися, що ж то такого незвичайного це дівча в собі носить, — і так, доки в них не спинилася переночувати баба-прочанка, що йшла до Києва, — хоч Бог її зна, куди вона там направду йшла, сама як палець, і чого прибилася акурат до їхньої хати, геть нічим серед вулиці не примітної, але вступила так упевнено, ніби її тут давно виглядали, — мовчкувата, аж лячно було трохи, вся в чорному, глипнула з лави на Ганнусю, що саме внесла води й заходилася топити піч, і спитала, ні сіло ні впало: підеш зі мною до монастиря, дівчино? — Та куди там їй, паніматко, на прощу ходити, хай-но підросте ще, обізвалась Марія дивно знесмілено, чогось нітячись цієі баби з глибоко запалими, наче вуглиною обведеними, наче мало ім було власної колодязної чорноти, очима, — а я й не кажу — на прощу, прогула та, як у дзвін ударила, і Марїї запаморочилося в голові — здалося, ніби прочанка побільшала зростом, аж під образи сягаючи головою, — я кажу — до монастиря, вашій дочці, жінко добра, в черниці треба, бо не вам нею тішитись! — Марія стенула плечима, намагаючись прогнати раптовий холод під ложечкою, а вголос сказала примирливо: вже ж, звісне діло, дочки — чужа радість, — і додала нащось, може, несамохіть прагнучи одвести якесь лиховісне пророцтво, сікачем занесене над старшою: а в мене їх дві! — прочанка помовчала, наче даючи Марїї час збагнути безглуздя такої заяви й почервоніти, і Марія таки й почервоніла, як слухняна школярка, і сама на себе за те розсердилась, і тоді прочанка сказала несподівано лагідно, мов янгол спустився над хатою: меншою не маєте чого журитися, жінко, меншу й без вас доглянуть, кому належиться, а цю Бог наділив силою, з якої велика спокуса може постати, не по тілу, а по духу, тож 'ддайте її в черниці, добре вам раджу, — я не хочу в черниці, тіточко, — зненацька подала від печі голос Ганнуся, і Марію вдруге пойняло запамороченням: у червонястому відсвіті печі, де вже гоготав огонь, доччині очі горіли, як дві жарини, лице пашіло темно-вишневим румянцем, стьожка зсунулася з голови, й кучеряве пасмо в'юнилося вділ по скроні, як начорно запечена кривава цівка: гарна була, хоч уклякай, але якось не-світськи, мов не її дитина, мов ота сила, щойно згадана непевною прочанкою, зараз-таки й очутилася — і ринулася одміняти дівчину на свій лад, — я не тіточка, я паніматка, стиха поправила гостя: в голосі їй пробився динний, ласкавий смуток, як то часом буває в старих, що всього на віку набачилися й сповна знають марноту людських зусиль, — не хоч', то не йди, ніхто тебе, хлоню, не силує, от тільки чим станеш боронитися, коли питиме з твоєі криниці хто захоче, а ти про те й не знатимеш, — це ви проти чого кажете, паньматусю, стрепенулась Марія, скидаючи з себе оте хвилинне, мов наслано, заціпеніння, готова леда хвилю кинутись затуляти собою свою дитину, наколи б тій що загрожувало, але подорожанка лиш головою похитала: що мала вам казати, жінко добра, то вже сказала-м, а вдіяти нічого не вдію, не моя на те воля, хіба так, марничку, на віддяку за наш хліб-сіль, — і звернулася до Ганнусі: а подай-но мені, доцю, коли ласка твоя, води напитися, та гляди не розхлюпай, — Ганнуся, чемна дитина, послушно зачерпнула з відра й піднесла їй кухлика, — з видимим, проте, острахом, і, здається, навіть стиха зойкнула, коли їхні руки зустрілися, — а наступної миті зойкнули вже всі три в голос: затремтівши не то руками, а мовби цілим тілом нараз, прочанка впустила кухля — брязнуло, покотилося, глухо стукнувши об ніжку стола, а на долівці спахнуло гранатово, мінячись проти вогню, і Марія, котрій утретє схитнулось і попливло все довкола, ладна була заприсягтися, що то не вода розіллялася, а вино, і що на стирці, яку Ганнуся викручувала, у змиг ока шпарко, мов вивірка, звинувшись усе прибрати (кукібна дівонька, похвалила баба, перепрошую-чись за свою незручність), виразно знати було плями темні, наче гетьманський кармазин, — винові, самій же Ганнусі вони здалися на дотик липкими й гарячими, і вона похопилася жбурнути шматину в піч, прикривши заслінкою, — а коли встала вранці (прочанки не було вже: пішла, ще й на світ не благословлялося), то вгледіла під собою постіль — у таких самих червоних плямах: от ти вже й дівка, сказала їй мати, й собі ніяковіючи й тим побільшуючи дочці заразом і гордости, й сорома, — от і до тебе, бач, гості, — в духові розсудивши, з полегкістю, що, відай, таки на добро приходила прочанка, котра, либонь, зовсім і не прочанка була, — і от звідтоді ніколи вже не було в Ганнусі того з ночі винесеного чудного усміху, на який усі ззиралися, — такого, ніби переповняло її світлом через край якесь потайне знаття, котрим знала тільки тішитись, а боятись його не знала, — щез той усміх, мов водою змило. Позвичайнішала дівчина — більше стала на людські діти подобати, менше чужі очі зривати, ну то й люди зробились до неї зичливіші…