Химерне місто Дрободан - Соколян Марина (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Тоді я просто розреготався. Не чекав, не чекав від себе такої підступності. Та, виявилося, я ще не досяг межі своїх можливостей.
— От і правильно! Мрець, він що — пити-їсти не вимагає, завжди чемний і доброзичливий. А я, ви вже вибачте, хотів зробити приємне, довго думав, що спершу — скакнути з моста чи піцу вам нести, і не вгадав. Давайте, я швиденько збігаю втоплюся, а тоді ми з вами ще вип’ємо. Згода?
— Та боронь Боже! — засміявся вовкулак.
Присутні перезирнулися, всміхаючись, так що ікла заіскрилися у тьмяному світлі. Ну милі ж люди! З цього приводу ми випили ще. Мої привітні господарі поцікавилися об’єктивним ставленням громадськості до Редакції, і, звісно, я мав, що розповісти.
— Ну, щодо вашої основної справи — творення Щонайгірших Можливостей, кажуть, що досить бути згаданим у якійсь статті, і все — вважай, відтоді твоя доля від тебе не залежить. Кажуть, будучи інформаційними вампірами, ви живитесь енергією тих, про кого пишете, і жертва скоро втрачає статки, здоров’я, сім’ю і потенцію, спивається і вмирає. Звісно, а що ще залишається? Кажуть, досить журналісту засміятися, як починається епідемія грипу і домогосподарки масовано впадають у депресію. Ще подейкують, що некрологи ви складаєте заздалегідь, і таким чином контролюєте смертність. Вважається, що ви є всюди — в кабінетах, саунах, а найкраще почуваєте себе у всіляких барах та буфетах — там навіть відворотні амулети розставляють. Лише ніхто вас не помічає до останньої хвилини, ви все чуєте і все знаєте. А ще кажуть, що ви в Редакції тримаєте Страшне, Сумне і Політичне. І часом потрапить до Редакції який суспільний діяч, так ви згодовуєте його цій потворі — у жертву Богу Журналу. Досить?
Журналісти невтримно реготали і, час від часу, давлячись міцними напоями, зворушливо схлипували.
— А ти… — відсміявшись, поцікавився вовкулак, — Ти, Бруксе, віриш оцьому всьому?
— Я? Вірив. Ну а тепер розібрався. Не живитеся ви ніякою енергією героїв статей, ви їх просто їсте.
— Нє, ви чуєте, як хлопця розвезло? Звідки ми беремо продукти на башличок — це приватна справа, — обурився вусатий.
— А про камеру тортур забув? — втрутився сивий жрець із суворим переламаним профілем, — це ж моя особлива гордість!
— А, ну звісно, тому, хто потрапляє на інтерв’ю, також не позаздриш. Йому там розтинають черево і видирають чутливі частини тіла з вимогою “кілька слів для преси”.
Сивий садюга задоволено посміхнувся і взявся за пляшку.
— За це не страм іще по чарці! Панове, за успіхи відділу громадських зв’язків!
— За жерців Щоденного Бога!
— Легкого хмелю!
— Най не згорнеться кров безневинно закатованих у ваших чорнильницях, шановні! — вагомо додав я.
Однією з особливостей напою “Презент” є те, що його дуже полюбляють вживати у вільний час поети-авангардисти з гомосексуальними схильностями та інші індивідууми з нестабільною психікою. Його вплив на решту — тих, хто не належить до цього почесного кола, вирахувати важко — хто божеволіє і починає у примусовому порядку втілювати любов до всього сущого, хто намагається повернути борги, а хто просто помирає в конвульсіях, залежно від індивідуальних схильностей та уподобань. Переважно з вищезазначених причин я надаю перевагу іншим напоям, тож моя реакція була цілком безпосередньою. Правда, в Редакції мене пригостили напоєм помірної концентрації (виключно з метою порозважатися), а вийшло — дізналися про себе ж багато непривабливої правди. Напружений вийшов вечір. А потім, коли мені вже не вдавалося втриматися у ризикованому положенні, властивому людині прямоходячій, мене акуратно випхали у просякнуту літніми пахощами ніч.
Шпортаючись, я побрів вуличками рідного полісу-героя, славного Дрободану. Шлях додому, того місця, де змучений службовими обов’язками і пиятикою, зможу я достойно зустріти ранкове похмілля, був неблизький. Слід було подолати вузенькі вулички з похиленими будинками, де на мене вже чигали небезпечні несподіванки в образі підступних стовпів, нахабних куп сміття та поважних мешканців міста, що повільно шпацирували, демонструючи рідному кварталу новопридбаних псяюк. (Ці милі песики та громадяни напідпитку, як відомо, величини несумісні.) А ще були канали, канальці та каналики, в яких текла млосно-зелена рідина могутньої річки Хайнекен — і, як наслідок, хиткі місточки, на яких можна було довго стояти, вчепившись у перила, і вгамовувати нудоту.
Тому, потрапивши додому, я й не подумав приділити увагу таїнству вечірньої бухгалтерії і помолитися Скупому Богу. Однак і без молитви, ліжко, в примусовому порядку освячене у храмі Протестантської Етики, дисципліновано виплюнуло мене на підлогу о сьомій ранку. Та підлогу ж ніхто не освячував! Таким чином, вже десь близько дванадцятої мені вдалося продерти очі й усвідомити недовершеність цього світу: стан голови характеризувався ситуацією у концертному холі, де глухі музиканти виконують пієсу по переплутаних нотах.
Наступне, що зовсім не зважаючи на мою психічну рівновагу легковажно спало мені на гадку, були мої часо-просторові координати. Я, людина зі страшними потугами працевлаштована, знаходилася — де? — вдома, і коли? — у самий розпал робочого часу. Та хоча б гро… І світ в моїх очах перетворився на стереомодель апокаліпсису. Ті ж експериментатори не розплатилися! Приголомшений неймовірною втіхою спілкування з журналістами у природному середовищі, я — о, дикий йолоп! — не подбав про найважливіше. Адже ж усіх моїх заощаджень не вистачить, щоби покрити витрати! Особливо, якщо ще зважити, що вони в мене знаходяться у дефіцитній частині бюджету. Назад до Редакції? Фіг тобі, примхлива доле! Моє життя — явище, необхідне для підтримання рівноваги у всесвіті.
Цікаво, мене вже звільнили, чи чекають на можливість плюнути в вічі в особистому порядку? “Веселий пляцок” №16 — науковий заклад з бездоганною репутацією, а мої регулярні запізнення та інші побутові ляпсуси були для Мертвих Богів Системи жадані як собачі пакості на килимку під дверима. Я вже було подумав, що мене зурочено, як це іноді роблять милі дівчата: “і буде він запізнюватись на роботу і дратувати начальство, аж поки не покладе безсоромного ока на пишні перса раби божої Параскії…” Я довго тішився цією думкою, а потім звернувся до спеціаліста. Він, як годиться, докладно розпитав про моє трагічне дитинство, здер купу грошей і порадив купити годинника. Та з цим справи були ще гірші — годинники чомусь полюбляти чинити самогубство просто в мене на руках, видно, від безнадійної до мене любові. Так що прокляття непунктабільності успішно продовжувало псувати мені теплу робочу атмосферу.
