Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць - Денисенко Лариса (электронную книгу бесплатно без регистрации txt) 📗
Останнiм часом усi його листи псують менi настрiй, хоча поруч зi мною немає людини, яка настiльки тонко, як краєчки бiлих тюльпанiв лiрiодендрона, вiдчуває мiй стан. Прямо перед очима - залiзна скринька, на нiй написано «Стукайте». Це - ятка обмiну валют. Я стукаю. В металевому прорiзi з'являється зозуля - бiлява, в окулярах. Вона питається: «Чєго?» Я люблю такi запитання. Ну що, спробувати попросити її вирвати менi зуба, квиток на концерт Елвiса Преслi чи попроситися сходити по великому? «Двадцять». «Чєго?» Знову питає вона. Бог вирiшив сьогоднi екзаменувати мене на терплячiсть. «Доларiв США». Роблю уточнення я. Поруч iз моїм носом раптом виникає хапалка - рука.
Вечiрнi двадцять хвилин у метро. Щоб вони були приємнiшими (а кому не хочеться бачити приємним своє приватне життя?), треба всiстися. Я виглядiла вузьку смугу дерматину, її було ледь помiтно серед фундаментальних церетелiвських моделей-тiл, але я стрiмко кинулася до цiєї рятiвної смужки з упевненiстю, що моя дiвоча дупка чудово там умоститься, що мiсця для моєї дупки там вистачить. Ха, то я погано про себе думала. Дупка, звичайно, вмiстилася, але якоюсь часткою бадьоро й вiдчутно черкнула брезклого дядька з пишними сивими вусами й бакенбардами, який крякнув i вирячився на мене з погано прихованим навiть не роздратуванням, а подивом. Поки вiн на мене дивився (дивувався), я продовжувала процес дупкового свердлування, який тривав успiшно, i ось мене вже було затиснуто, як корок у пляшцi чи м'ячик мiж м'язистими стегнами учасницi курортної гри-естафети «перенеси м'яч мiж нiг».
Дядько продовжував на мене дивитися зизом. Я взагалi не дуже шаленiю вiд пильних поглядiв, нiчим хорошим на моїй пам'ятi така увага не закiнчувалася. Але ще менше менi хотiлося, щоб на мене дивилися так пильно саме зараз, на це в мене була одна причина. Я збиралася читати й дуже не хотiла, щоб хтось спостерiгав за моїм читанням. Не те, що я читаю в метро якiсь жахливi книжки, звiсно, що нi, я ж не стовiдсоткове асоцiальне страховисько. Те, що я читала, не було книжкою «125 вiрних способiв розчленувати улюблену свекруху»; i не було книжкою, iлюстрацiї до якої мали вигляд членiв, що водять веселi хороводи; i навiть не було книжкою, яку я якось побачила в руках незнайомого парубiйка, що вжахнула мене однiєю своєю назвою «Вда Зуба» (таке менi прочиталося, бо решту лiтер не було видно), менi здалося, що це була книжка для канiбалiв-початкiвцiв або для дантистiв, що, власне кажучи, практично те саме.
Нi, книжка була пристойна. Iвлiн Во. «Єлена». Але справа в тому, що цю книжку до мене читало сусiдське цуценя, мушу визнати, в песика чудовий смак, читало воно її надзвичайно уважно, але неохайно. Пiсля цього читача книжка мала вигляд погано очищеного помаранча, практично бiла, але подекуди з рудими смужками, що свiдчили про колiр обкладинки. Сама я також виглядала, як якесь офермо. На бiлих штанях габами - пил, а ще пляма вiд зеленого чаю на светрi. Красуня та й годi. Мiй потяг до читання книжок у метро - сильнiший за основний iнстинкт, тому книжку я, попри все, витягла. Дядько вирячився на книжку ще бiльш здивовано, нiж на мене. А на мене вже з осудом. Я повернулася до нього i промовила: «Добрий вечiр». Я думала, що пiсля цього вiтання вiн мене сторонитиметься. Вiн вирячив очi, привiтався зi мною i звернувся, мабуть, до своєї дружини, що сидiла поруч. «Вона думає, що ми знайомi». Вираз обличчя в нього був такий радiсний, що цим виразом та бакенбардами вiн був схожий на великого кудлатого собаку. «Сенбернар». Проторохтiла я. Вiн iще раз подивився на мене й повiдомив дружинi: «Бiдна дiвчинка. Вона думає, що вона - Сара Бернар, тому, мабуть, i вирiшила, що вмiститься, коли ото сюди вперлася». Бiднiй дiвчинцi, себто менi, було дуже соромно i за себе, i за свою книжку, i за заплямований светр, i за свою дупу. Менi було незручно в усiх смислах, тому я провалилася в «Єлену». Втiм, у метро всi так роблять: провалюються хто куди.
«Я так вийду до базару?» Питає в мене тiтонька на колiщатках. Вона збила мене з ритму конячки, що сторчголов поспiшає додому. «Перепрошую?» «Я сюди вийду до базару?» «Нi, до базару туди». Показую. «А сюди що?» Питає цiкава тiтонька. От уже нашi люди. Тим особам, якi займаються аналiзами наслiдкiв та причин того чи iншого вектора полiтики держави, слiд просто згадати доскiпливiсть наших людей. Доскiпливiсть щодо того, що їх не стосується. Чого вони так роблять? Чого вони туди лiзуть? I чого ми так часто влазимо в халепи? Тому що: «а сюди що?» Байдуже, що те, що їй треба, - на iншому боцi, їй цiкаво: «а сюди що?» От що головне.
Я прямую додому. Назустрiч iде старенька, що спирається на врiвноважувач, вдягнутий у бiлу дуту коротку куртку. «Ну, Катю, що ти хитаєшся?» Обурюється стара. «Ба, ти чого до мене чiпляєшся на рiвному мiсцi? Я тiпа йду, як можу. Я ж дiвчинка. Я звикла сама триматися, а не когось тримати!» «За когось триматися - дурний зможе, кицю, а ти спробуй iти сама, а ти спробуй когось утримати!» Бiлий дутий врiвноважувач iще бiльше надувся. Чого цi старi такi нуднi? - мабуть, думає вiн. Прощавай, Залiзова Вiро.
viii)
«Пане Андрiю, я перепрошую, але вас кличе пан Марат». Яка вона лагiдна, цей новенький янгол. З мiстичним iм'ям Полiна. Iншi янголята знають, що «пан Марат» - звичайна «Дiрка». Це прiзвисько живе невiд'ємно вiд нього давно, з тих часiв, коли вiн вiрив у те, що є справжнiм науковцем i його лекцiї привертають увагу студентiв та молодих фахiвцiв. Отримав вiн його тодi, коли приготував (переклав з англiйської) лекцiю для дантистiв «Дiрка - це сигнал дiяти негайно!» Непорозумiння полягало в тому, що хтось або через недбальство, або умисно розвiшав об'яви щодо цiєї лекцiї у примiщеннях, де отримували свої глибокi знання гiнекологи. «Пане Андрiю, я перепрошую, але…» Стоїть i думає, торкнутися мого рукава чи нi. Торкайся, дитино, торкайся. «Полю, поклик пана Марата не стане слабкiшим вiд того, що я досмакую каву, ти так не вважаєш?» А вона не знає, як їй слiд вважати. Нiчого, навчиться. Якщо спритна дiвчинка - ранiше, якщо пригальмована - пiзнiше, але неодмiнно навчиться. «Бачиш, як у мене руки тремтять, не дай Бог, ще окуляри пану Марату зiб'ю». Вона не наважується щось вiдповiсти.
Я поволi вiдходжу вiд складної операцiї. Привезли трьох пиякiв. Їх побили пiдлiтки, якi каталися на скейтах i роликах. Пiдлiтки стали надзвичайно жорстокими. На бiса їм думати про наслiдки, погралися - i розчинилися в ночi. Пiшли додому. Поспiшали, щоб не запiзнитися на чергову стрiчку жахiв. А може, зникли, щоб устигнути зробити уроки. Гралися, бач, вони. Виштовхали цей непотрiб на проспект, водiй не встиг опанувати себе, як уже глухий такий «пугумпппп». А що ми маємо як наслiдок? А маємо ми численнi осколковi переломи, холодець iз тазостегнових кiсток, мiзки, викачанi в дорожньому пилу, а також одне чудове тiло - добряче вiдстуканий стейк iз кров'ю. I ще багато органiв у власному соку. Ну, й на десерт - три струси мозку. Але на це я вже не звертаю уваги, бо наївся.
Це схоже на те, як у святковому новорiчному цукерковому наборi в моєму напiвголодному радянському дитинствi на три смачнi шоколаднi цукерки припадало безлiч гидких, дешевих, старих, у прирощених до молочних тiл обгорткових сукнях, карамельок. Я ховав свiй набiр, а сам лiз до Катеринчиного, щоб ухопити найсмачнiшеньке. А Катерина потiм жалiлася мамi, що я й без того, як молодший, отримую все краще, та до цього ще маю нахабство цупити її речi. А я називав її ябедою. «Це я - бiда? - обурювалася Катерина. - Це ти - бiда!» Спробуйте зi стейка зробити свиню. Або з холодцю - живих качок. I я подивлюся, як у вас вийде. Чаклунство, кажете? А я змiг. Чи не генiй? «Пане Андрiю…» Жалiсно так скавучить янгол. «Уже йду». Пiдморгую їй. Вона виглядає такою переляканою, наче думає, що в мене нервовий тик. Свiженький янгол.
«Ну-с?» Це вiн мене питає, професор «Дiрка». Наче я вiд нього щось хочу, а не вiн. «Будеш каву?» Я кажу, що з мене досить. «Чув плiтки, що сьогоднi вночi ти був надзвичайний!» I гиготить. Вiн розмовляє так, наче постiйно проголошує непристойностi. Я теж гигочу. Бо так простiше спiлкуватися. Пристосування до манер iншої людини буває корисним. Вiн пiдтримує мiй регiт, наче кидає хмиз у вогонь, щоб не згаснув. I вiн, i я спали з двома тими самими жiнками. Я пам'ятаю, Тетяна говорила, що вiн має занизьку дупу. А я тодi здивувався. Тому що я вважав, що в нього задовга спина. I ми постiйно з нею сперечалися, коли бавилися в лiжку.
