Війна з саламандрами - Чапек Карел (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

Натомість до хімічних чинників саламандри виявляють велику чутливість: при дослідах із дуже слабкими лугами, зливними водами промислових підприємств, дубильними речовинами тощо з них облазила клаптями шкіра, і піддослідні тварини гинули від гангреноподібного ураження зябер. Отже, в наших річках саламандр використовувати не можна.

Дальшою серією дослідів нам пощастило з’ясувати, скільки саламандри можуть витримати без їжі. Вони здатні голодувати три тижні й довше без ніяких розладів, крім незначної млявості. Одну піддослідну тварину я примусив голодувати півроку; останні три місяці вона спала, не прокидаючись і не ворушачись, і коли я потім кинув до басейну посічену печінку, саламандра була така квола, що ніяк не реагувала на це, і довелось годувати її штучно. Через кілька днів вона вже їла нормально, і її можна було використовувати для дальших експериментів.

Остання серія дослідів стосувалась регенераційної здатності саламандр. Коли саламандрі відтяти хвіст, новий виростає за чотирнадцять днів; над однією саламандрою цей дослід повторено сім разів з незмінним результатом. Так само відростають у них і ампутовані лапи. Одній піддослідній тварині ми ампутували всі чотири кінцівки й хвіст; за тридцять днів вона була вже здорова. Коли саламандрі зламати стегенну або плечову кістку, в неї відпадає вся пошкоджена кінцівка й виростає нова. Так само відновлюється видалене око і язик; цікаво, що саламандра, в якої я вирізав язик, розучилась говорити й мусила навчатися знову. Коли саламандрі ампутувати голову або перерізати їй тулуб із шиєю і тазовою кісткою, тварина гине. Зате шлунок, дві третини печінки та інші внутрішні органи можна видалити, не порушивши життєвих функцій, отож можна сказати, що майже цілком випатрана живцем саламандра ще здахна жити далі. Жодна інша тварина не наділена такою витривалістю до будь-яких поранень, як саламандра. З цього погляду вона могла б бути досконалою, практично незнищенною бойовою твариною; на жаль, цьому перешкоджає її природна миролюбність.

Поряд з цими експериментами мій асистент д-р Вальтер Гінкель дослідив придатність саламандри як можливого джерела сировини. Зокрема, він з’ясував, що в тілі саламандр міститься надзвичайно високий процент йоду і фосфору; не виключено, що в разі потреби з них можна буде промислово добувати ці важливі елементи. Шкіра саламандр сама по собі має дуже низьку якість, але її можна подрібнити і спресувати під великим тиском; одержана таким чином шкіра легка, досить міцна й може бути замінником волової. Жир саламандр неїстівний, бо огидний на сма, к, але придатний як технічне мастило, бо твердіє лише при дуже низькій температурі. Так само і м’ясо саламандр було визнане неїстівним, навіть отруйним; спожите сирим, воно викликає гострий біль у животі, блювоту й галюцинації. Д-р Гінкель після багатьох спроб, проведених на собі самому, з’ясував, що ці шкідливі ефекти зникають, коли нарізане м’ясо попарити гарячою водою (так само, як роблять із деякими мухоморами) і, ретельно промивши, протягом двадцяти чотирьох годин вимочувати в слабкому розчині перманганату. Після цього його можна варити аби тушкувати; на смак воно нагадує гірші гатунки яловичини. Ми з’їли в такий спосіб саламандру, яку називали Гансом; то була дуже розумна і розвинена тварина з великими здібностями до наукової праці. Вона працювала у відділі д-ра Гінкеля як лаборант, і їй можна було доручати найтонші хімічні аналізи. Ми подовгу розмовляли з Гансом вечорами, тішачись його ненаситною жадобою знань. На превеликий жаль, ми позбулися Ганса, бо він осліп після моїх експериментів із трепанацією черепа. Його м’ясо було темне, губчасте, але не викликало ніяких прикрих наслідків. Нема сумніву, що в разі потреби — скажімо, під час війни — саламандряче м’ясо може бути цінним і дешевим замінником яловичини.

Кінець кінцем цілком природно, що саламандри перестали бути сенсацією, коли їх розплодилося кількасот мільйонів; інтерес, який вони викликали в публіки, поки були до певної міри новинкою, ще якийсь час відлунював у гротескних кінокомедіях (“Саллі і Анді, дві славні саламандри”) та на естрадах кабаре, де куплетисти й шансонетки з особливо поганими голосами мали надзвичайний успіх, імітуючи рипучу калічену мову саламандр. Та в міру того, як саламандри ставали явищем масовим і повсякденним, змінювалась, так би мовити, й пов’язана з ними проблематика [108].

Одне слово, велика сенсація, викликана саламандрами, скоро затихла, поступившись місцем чомусь іншому і, можна сказати, поважнішому — Саламандровому Питанню. Піонером цього Саламандрового Питання — як уже не раз ставалось в історії людства — виявилась жінка. Це була пані Луїза Ціммерман, директриса дівочого пансіону в Лозанні, яка з надзвичайною енергією й неослабним завзяттям пропагувала в усьому світі своє благородне гасло: “Дайте саламандрам систематичну шкільну освіту!” Вона довго наражалассь на нерозуміння з боку громадськості в своїх невтомних зусиллях привернути увагу, по-перше, до природженої кмітливості саламандр, а по-друге — до небезпеки, яка може виникнути для людської цивілізації, коли саламандри не діставатимуть дбайливого інтелектуального й морального виховання. “Як загинула від вторгнення варварів римська культура, так може загинути й наша цивілізація, коли залишиться островом серед моря духовно уярмлених істот, яким відмовлено в причетності до найвищих ідеалів сучасного людства”, — пророче волала вона на шести тисячах трьохстах п’ятдесяти лекціях, що їх прочитала в жіночих клубах усієї Європи й Америки, а також Японії, Китаю, Туреччини та інших країн. “Щоб зберегти культуру, треба дати освіту всім. Ми не можемо в спокої споживати дари нашої цивілізації й плоди нашої культури, поки довкола нас животіють мільйони нещасливих, принижених створінь, штучно утримуваних у тваринному стані. Як девізом дев’ятнадцятого сторіччя було Визволення Жінки, так девізом нашої доби повинне стати: “Дайте всім саламандрам школи!” І так далі. Завдяки своїй красномовності і неймовірній наполегливості пані Луїза Ціммерман мобілізувала жінок усього світу й зібрала достатні кошти, щоб заснувати в Больє під Ніццою перший ліцей для саламандр, де пуголовків саламандр, що працювали в Марселі й Тулоні, навчали французької мови й літератури, риторики, добрих манер, математики й історії культури [109].

Трохи менший успіх мала дівоча гімназія для саламандр у Ментоні, бо юні гімназистки-саламандри у вивченні головних предметів — музики, дієтичного куховарства та тонкого рукоділля (на яких пані Ціммерман наполягала з чисто педагогічних міркувань) виявляли прикрий брак здібностей, а часом уперту нехіть. Зате перші публічні іспити юних саламандр-самців пройшли так несподівано блискуче, що згодом (на кошти Спілки захисту тварин) були організовані Морський політехнікум для саламандр у Канні й Саламандровий університет у Марселі; тут незабаром перша саламандра здобула ступінь доктора права.

Далі вже питання освіти саламандр розвивалося швидко й нормальним шляхом. Прогресивніші педагоги висунули багато дуже поважних заперечень проти зразкових Ecoles Zimmermann — (ціммерманівських шкіл); зокрема вони заявляли, що застарілі гуманітарні програми, створені для людської молоді, непридатні для виховання юних саламандр, рішуче відкидали викладання літератури та історії й рекомендували віддавати якнайбільше місця й часу практичним і сучасним предметам — природничим наукам, праці в шкільних майстернях, технічним знанням, фізкультурі і таке інше. Цю так звану реформовану школу, чи то “школу практичного життя” знов же палко критикували прихильники класичної освіти, які твердили, що саламандр можна познайомити з культурним надбанням людства тільки на основі латині і що мало навчити їх говорити — треба ще навчити їх цитувати античних поетів і висловлюватися з ціцеронівською красномовністю. Зав’язалась тривала й досить запальна дискусія, яка врешті розв’язалась у такий спосіб, що школи для саламандр узяла під свою опіку держава, а школи для людської молоді реформували, по змозі наблизивши їх до ідеалів реформованої школи для саламандр.