Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (книги без сокращений .TXT) 📗
«О!» Раптом почула я і нахилилася в бік Ори, мені здалося, що їй зле. «Не туди». Я обернулася на голос. У дверях стояв Франц. Він був схожий на метиса чорного кота та лебедя і, хоча навряд це можна було назвати привабливим поєднанням, дуже вродливий. «Вітаю вас, Марто. Бачу, ви порозумілися з Орою». Це звучало якось двозначно, і я не знала, як на це реагувати, тому просто підвелася з крісла. В мене було таке враження, що моя спина, стегна та грудина зменшилися на третину. «Знаю, розумію. Жахливе крісло. Але воно дарує мені приємні спогади. Знаєте, колись думав здихатися його, а потім поміркував – крісло завжди дарує мені приємні спогади, а люди, що в ньому корчаться, – не завжди. Тож крісло виграє за основним показником. Оро, Оро!» Жінка не ворушилася. Мені стало моторошно, я точно знала, що не вбивала її, але вона здавалася мені здатною на будь-яку підставу. «Ви дійсно з нею порозумілися, вона ніколи не засинає так міцно у присутності людини, якій не довіряє. До речі, ким ви доводитеся Манфреду фон Вайхену?»
Ось воно, почалося. «Я його сестра». – «Ви зовні зовсім не схожі, навіть пластично – різні. Втім, ваші аверси схожі». – «Правда? Я думала, що номінал у нас різний, ви не переплутали з реверсами?» Він зареготав. «Я завжди це плутаю!» Він реготав так смачно, що якби я харчувалася сміхом, то поглинула б цей дуже швидко і мені довго не хотілося б їсти. «Я читала деякі ваші статті про Манфреда». Він звузив очі. «Деякі? Та я переконаний, що він істерично вимагав, щоб ви прочитали всі. Добре, що ви сказали – статті про Манфреда, а не про творчість Манфреда, бо це що завгодно, але точно не творчість». В мене не було настрою теоретизувати на теми мистецтва, але я б не пробачила собі, якби проковтнула образи в бік Манфреда, ще й подякувала чарівний господині за частування. «Я вважаю, що ви не у всьому маєте рацію. Манфред чудовий художник». – «Чудовий? Не намагайтеся мене переконати в тому, що ви позбавлені смаку. Ваше тіло та голос свідчать про інше. Слова без інтонації, без голосових нюансів – нічого не вартують, повірте». Я подумала, як би він відреагував, якби я йому сказала, як одному зі своїх студентів, це в нас, викладачів, зветься делікатне затикання рота ближньому. «Дякую, Франце, ми почули вашу точку зору, а зараз час послухати інших». Натомість я запитала, чи немає в квартирі приміщення з більш лагідними кріслами або стільцями. Франц, котрий так і стояв біля дверей, кивнув та жестом вказав мені шлях. Це була їдальня, з гарним столиком, диванчиками, без жодних ліжок з Орами та кріселець з Піа Нерою.
Я думала, що варто запитати Франца про його зв’язки з журналістським та дослідницьким світами в Україні, але натомість бовкнула: «Які у вас претензії до Манфреда?» Франц робив чай, дуже елегантно, наче птах, кисті його нагадували крила, вони були легкими та завеликими. Густі та тоненькі волосинки, що вкривали його пальці, золотилися на сонці, і коли він жестикулював, здавалося, що кисті от-от мають злетіти. Але як він житиме безкрилим?
«Манфред повернутий навіть не на своєму творчому, а на особистісному Я. Розумієте, критик має бути недозрілим у плані творчості, це злить, а злість стимулює думки. А от митець має визрівати і зрештою визріти. Манфред годує своє Я штучно. Штучними сумішами, які йому підсовують, які сам знаходить для себе, тому він набирає вагу, але це шкідлива вага. Всі ці призи, обожнення, запрошення на ТБ-шоу, муніципальні замовлення – все йому шкодить. Він – малюк-товстунчик з гормональними збоями. Він неприродний, розумієте? Він як митець росте не в тому кліматі і не в тих умовах, йому варто зайнятися іншим. І це постійне самомилування, наче він весь час квітне. Не буває такого. Ніхто і ніщо весь час не квітне».
Треба було ввімкнути диктофон, таку тираду я не запам’ятаю, хоча пам’ять у мене і непогана. Птах примостився на мить біля мене і злетів, залишивши після себе слід у вигляді чайної чашки. «Дякую». – «В його творчості не вистачає сміливості та розмаху». – «Так. Я давно це зрозуміла, ще коли дивилася, як він грає в пляжний волейбол: весь час ховає голову та береже пальці». Франц зареготав, відкинувши голову так рвучко, що я б не здивувалася, якби вона відлетіла як м’яч під час пляжного волейболу. «Знаєте, кожна людина, як метелик, мріє дістатися сонця, але обирає простіший шлях, легшу смерть та ближче джерело світла – лампу». – «І ви?» Він трохи помовчав, а потім промовив, сильно розтягуючи склади: «Так. І я». І тут я збагнула, що він зараз також може втнути трюк із засинанням, як Ора, це в них родинне, зараз бемкнеться на підлогу та засне. Тому я голосно зойкнула кілька разів.
«Щось вкусило?» – «Ні, мені здалося, що ви зараз заснете». – «Марто, а от мені здається, що якраз ви могли б чогось досягнути в мистецтві, у вас нестандартне бачення, принаймні мало хто вирішив би, що людина, ковтаючи гарячий чай, засне, скоріше вже здохне». Це був не дуже вдалий волейбольний пас, але я мусила прийняти цю подачу. «В мене помер дід». Франц зробив шанобливе обличчя. «Діди вмирають, так. Доведено не одним дідом. Ви хочете замовити мені поетичний некролог?» – «Ні, дякую. Не знаю, чи погодиться моя родина на некролог, тим більш поетичний. Принаймні Манфред точно не буде у захваті. Справа в тому, що діда вважали загиблим довгий час. А він жив, втрачаючи розум та здоров’я».
Франц уважно слухав, тому я трохи розповіла йому про діда. «Мені потрібно знайти когось, хто міг би допомогти мені в Україні, я не знаю мови, не впевнена, що сама зможу дістатися місцини, де діда начебто було поховано. Ви можете допомогти?» – «Так. Я постійно на зв’язку з колишніми республіками СРСР, ми готували спільні матеріали на честь падіння Берлінського муру. Знаходити очевидців, цікава була робота. Марто, зробимо так. Я запитаю в усіх і потім відберу вам належну людину. Але ви впевнені, що вам варто копирсатися в цій історії?» Я кивнула. «Розумієте, історія виглядає привабливо тільки в скульптурі, архітектурних пам’ятках, але не в житті…» Я мовчала. «Звичайно, якщо ці пам’ятки та скульптури не зроблені манфредами». І він знову розреготався. Я хотіла йому подякувати за допомогу, але після чергового випаду в бік мого брата – це виглядало б дуже… неприродним, я підбирала якісь слова, але марно силувалась, утім, я все одно не почула б власних слів, вони потонули в музиці, яка лунала наче звідусіль.
Руки-крила Франца миттю злетіли. «Політ валькірій» Вагнера. «Прокинулася Ора!» Урочисто промовив він, голосом прориваючись крізь зграї вагнерівських валькірій. Я зіщулилася. Манфред, коли чув цю музику, розправляв плечі, можливо, Франц помиляється, і Манфред дістанеться сонця, коли цього ніхто не бачитиме, а от я завжди зіщулювалася, як курча у пазурах яструба. Мені здавалося, що зараз мене підхопить буревій і кудись віднесе. І мені водночас було моторошно і дуже хотілося, щоб це нарешті сталося. Але не сталося і цього разу. Втім, і зараз я не розправила плечі.
Світло зникло, до їдальні щось вплило. Я здогадалася, що то була Ора. Вона поставила перед нами склянки з абсентом, сама вихилила дві поспіль і продовжила кружляти під музику Вагнера. Я погано пам’ятаю, що відбувалося потім, сподіваюся, що до групового сексу в нас не дійшло. Ледь жива я дісталася до хати. Ключ не хотів навіть торкатися щілини, як манірний та зрадливий коханець, але мені вдалося його переконати та встромити. Тільки-но я, хитаючись, подолала поріг, як щось холодне вдублилося мені в литку. «Зараз у мене вцілить вбивця-карлик, цілком можливо, це – Піа Нера», – подумалося мені. Я несподівано для себе заверещала, наче випустила свій переляк, увімкнулося світло, я побачила розгубленого Манфреда та Троля, котрий ніжно терся прохолодним носом. «Фуф», – видихнула я.
«Ти що, набралася?» – обурився Манфред. «Що ти робиш в мене вдома в такий час?» – «Зайшов дещо запитати». – «А телефонувати ти пробував?» – «Намагався, але ти нічого не відповідала, вмикала на повну гучність Вагнера і хихотіла». Я скинула туфлі та протиснулася повз Манфреда до кімнати, Троль чимчикував за мною. «Ну і що ти хотів?» Я ризикнула впасти у крісло, хоча сумнівалася, що впишуся. В мене нормальне крісло, ми з Тролем можемо почуватися в ньому вільно та комфортно. «Мені от цікаво, ти умисно нічого не сказала мені про вагітність Ханне?» – «Я думала, що це тебе не стосується. Хіба це тебе стосується?» – «Стосується». – «То це ти тоді не сказав мені, що роман з Ханне в тебе триває». – «Не верзи дурниць. Ми давно не разом, тобі про це чудово відомо». – «То чого я мушу доповідати тобі про те, що Ханне вирішила розмножитися? Вона ж не буде множитися манфредами». – «Як ти не розумієш, ми постійно перетинаємося в компаніях, так було і сьогодні, я бачу, вона погладшала, жартую, а у відповідь на мене дивляться як на останню наволоч». – «Нарешті це сталося. Тебе поставили на місце». – «Слухай, та такі сцени не додають балів ні мені, ні Ханне. Це виглядало огидно».
