Жінка його мрії - Ульяненко Олесь (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
Це був клуб під пальмами, чудернацький, з багатьма столиками, і видавалося, що все тут: столики, кельнерки, чуваки і чувіхи - бов-талося у великому колодязі, а вгорі, особливо вночі, якщо підняти голову, переливалося ультрафіолетове світло. Клуб був дорогим і вишуканим, якщо так можна сказати, тому Ліза мріяла побувати тут. Клим мав тут своїх знайомих: кілька пушерів, що продавали кокс без анальгіну, траву маньчжурку, а не смердючий миколаївський чи первомайський драп. Але Лізу цікавили голубі та рожеві пігулки, котрі ковтали, не криючись, під галогенне світло, під шаманські викрики ді-джея. Вона пам’ятає, як в той день, на початку блідого березня, коли, переступивши поріг разом з Климом і Масянею, подружкою Клима, несподівано відчула, як на неї хвиля за хвилею накочується страх, наче тебе відірвало від землі, а предмети, доволі незвичні, набрали грізного і банального вигляду. Ліза похитнулася - у неї зашуміло в голові. Але вона побачила монументальну, у блиску-чому шкіряному піджаку фігуру ді-джея, і Клим в ту ж хвилину впевнено підштовхнув її у спину. Ліза навіть ображено повернула обличчя, але Масяня вже тягла її за руку. Через півгодини вони ковтали амфітамін і нюхали кокс. Лізу спочатку знудило, таким-от яскравим зробився для неї світ. Але потім вона почала танцювати. Шак, Шак, Шак: вона бачить себе у блискучому лімузині в оточенні прихильників, дівчат і хлопців. І скрізь яскравими мазками невидимого художника накидане літо. Сині скелі Середземномор’я, і сам Бред Піт зустрічає її біля палацу... Або на гоночному червоному, майже кривавого кольору, авто: вона говорить до Бреда Піта: "Милий, я думала, що ти занудний". Або: "Господи, до чого ти зануда, аби знала, то..." Або: "Заради цього дня я готова самого чорта поцілувати..." Ха-ха-ха. Тричі "ха". Чітко і виразно. А вітер рве волосся, сонце кварцем тріщить у лагуні. Саме так воно і буде, фе, навіть краще; це ж правда, що наші фантазії не відповідають дійсності, то чому б і не навпаки - нехай перебільшують... І тут вона очухалася в туалеті, над унітазом. Клим говорить: "Мать, шо з тобою!" Масяня хихикала і курила у кутку. Потім Клим боляче притиснув її. Лізі не те щоб це не сподобалось, але цей вилизаний придурок аж ніяк не входив у її плани. Нарешті у нього вийшло. І тут сталося те, чого ніхто не чекав: у неї випав рулончик з грошима. Ніхто, здавалося, не звернув на це уваги.
Вони мчали в авто, здається, Клима. І він ніжно обіймав Лізу, і зараз після чергової дози коксу він їй видавався навіть кращим за Бреда Піта. Клим нічого не бачив. Коли вони вийшли на міст, то стояла глупа холодна ніч. Масяня сміялася, потім несподівано вдарила Лізу пляшкою з-під шампанського. Масяня цілила в голову, але попала в плече.
– Тупа корова, облиш мого пацана!
Клим розвів їх, і відтак Ліза вже сиділа у себе на софі, а Клим з Масянею навіжено трахалися. Несподівано для себе Лізі стало сумно. Світ зробився злим. Вона прокурила косячка і від’їхала. Більше вона ніколи не прокидалася, хіба що її душа бачила, як Масяня тримає їй ноги, а Клим, замінник Бреда Піта, затягує на її шиї шнур від французької праски. Ліза збирала на праску цілий місяць.
Чолов’яга сидів непорушно. Потім таки подивився на лейтенанта і спитав:
– Що треба?
Вони не встигли відповісти. У Марі задзвонив телефон. Вона покривилась, але продовжувала дивитися на чолов’ягу, потім винувато перевела погляд на лейтенанта.
– Семене, у нас убивство.
Лейтенант подивився на чоловіка.
– Ага. Починається, - сказав він.
– Давно почалося, - сказав чолов’яга і підняв пальця. - Він не піде, доки не вирішить всього.
Чомусь лейтенанту стало сумно і все пропало: думки, почуття, які спочатку захлеснули горло, події, що купою зайців стрибали одна через одну. А лишився один цей чоловік серед вороху сміття, розвернутих труб, обідраних стін. Чому таке паскудство стається якраз тоді, коли у твоєму житті з’являється жінка і ти помічаєш якісь дрібниці: діряві шкарпетки, невипрані труси, гнилі зуби. А тут все просто, наче терпугом злизало, продовжував лейтенант.
– Що він верзе? - спитав напарник, риб’ячим поглядом бігаючи кімнатою, заваленою дрантям.
– Збирайся, напарнику. Візьми цього мужика у відділок. А ми з Марі на мокруху, - лейтенант перевірив "Стєчкіна". - Давай, мужик, давай підіймайся. Потім поговоримо. Візьми йому щось пожерти, чвертку і сто. І гляди, щоб без самодіяльності, - знову звернувся до напарника.
– Ну, ти даєш. Краще його бери на мокруху, а я посиджу в камері за чверткою.
– Давай... Давай, - якось вицвіло повторив лейтенант.
Марі приснула зі сміху. Сонце якраз посипало круглими кульками мініатюрних помаранчів. Вона таки дійсно гарна, вкотре за день спало на думку лейтенанту. Іва, Іва, ти розбиваєш мені серце. Бля, що за думки, чому таке лізе в голову? Собача інтуїція пропекла нутрощі.
– Вставай, - сказав напарник до чоловіка, але той вже збирав свій нехитрий скарб у целулоїдну торбу.
Потім лейтенант і Марі сиділи у "Мазді", періщив дощ. Спочатку дощ цідив, а потім полився.
– Дощ, як влітку, - сказала Марі.
– Ага, - лейтенант пошукав сигарети, але не знайшов.
– Ти можеш мені відповісти на запитання, чому тебе кличуть хитросраким чуркою?
– Тому, що я розумний. А так батько у мене був українцем, а мати грекинею з Нікополя. Що за дурниці! - він наче прокинувся. - Ти краще скажи, чому так паскудно на душі.
– Це особисте, - сказала Марі. - Рушай.
– Ага, - сказав лейтенант.
"Мазда" стояла під перламутровою стіною дощу, перед широкою вітриною кав’ярні. У цьому було щось штучне. Обидва, лейтенант і Марі, дивилися на широкий екран телевізора, де бігли люди, розквітали грибами вибухи. Пара обскубаних пальм наганяла, напевне, на обох звірячу нудьгу.
– Ти помітив, що останнім часом показують одне й те ж? - спитала Марі.
– Ага. Я було подумав, що це тільки зі мною. А ще затемнення, - лейтенант порився у кишенях шкірянки і дістав чупа-чупс.
– Так. Це не до добра. Сьогодні я дивилася всю ніч передачу про убивство царської сім’ї.
– Ну і що? Цар же з його виводком не наш. Наскільки я знаю, то накапостив він порядно, - лейтенант скривився і з хрускотом розкусив чупа-чупс.
– От і я думаю: чи багато в тому хорошого чи поганого. Противно і жалісно було на це дивитися. Мені просто не хотілося спати, от я і дивилася, - Марі не відривалася від вітрини.
– Це жіноче. Він пролив ріки крові, тому і логічний кінець, - лейтенант дістав сигарету. - Щось у мене ці два дні одні релігійно-містично-історичні прибамбахи.
– Поїхали. Червоний, - сказала Марі.
У кімнаті був такий запах, який буває у дівчат від вісімнадцяти до двадцяти, з тонким нальотом інфантильності, хоча її хазяйка вже жила дорослим життям. Лейтенант дивився на гарну, з плавними вигинами, спину Марі, на її впевнені рухи криміналіста і наразі розумів, чому у нього нічого з нею не виходить - надто розумна. Потім він несподівано, з якоюсь тугою згадав дорогу, що її переходила Іва, а вони стояли з Марі і намагалися намацати рацією зв’язок. А тоді він підняв голову і побачив її, з сонцем на маківці волосся. Він не наважився її окликнути, і йому від цього зробилося боляче, там, під серцем, а вона йшла тим боком вулиці, з сонцем у волоссі. І от зараз він чомусь думав не про справу, а про сонце у волоссі Марі, про мідь волосся Іви. Але потім у нього прояснилося, так, наче на місці ампутованої ноги чи руки відчуваєш ще біль. Ішла вона якось незвично, трохи мужикувато чи що, але потім - чогось боялася. І він почав нишпорити кімнатою. Пройшовся шафками: рівно складені светри, сорочки ще тримали запах хазяйки. У письмовому столі купа олівців, на комп’ютері при-мостився рожевий ведмедик з чорними очима. На корпусі комп’ютера наклеєні папірці. І тут він знайшов те, від чого заскніло серце, - телефон. І номер невідомого мобільного, але там стояло чітке і рідкісне ім’я - Іва. Лейтенант акуратно зірвав папірця і сунув до портмоне. Під ногами валявся рюкзак, з вивернутими нутрощами. Кілька зошитів, один з яскравою, з папугами і квітами обкладинкою, таким дівчата звіряють свої потаємні думки. Лейтенант погортав, але нічого особливого не знайшов, окрім звичного для цього часу: будуть гроші - і буде щастя, він на мене дивився сьогодні.
