Знак Саваофа - Ульяненко Олесь (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
Вiн не поспiшаючи одягнувся, тричi перев'язав краватку, начистив до неймовiрного блиску штиблети; на манжетах — золотi запонки, потiм пройшовся кiмнатою, заглянув у синю воду басейну, вiдтак подався в кухню, налив собi склянку iталiйського вина, випив, пiдвiв голову i побачив павука, що спускався по павутинцi.
— Фу, погань, — сказав, взяв у шухлядi пiстолет стєчкiна, усмiхнувся з дитячим блиском у очах i вийшов через чорний хiд на вулицю. Але несподiвано повернувся, поклав пiстолет на антикварний стiл стилю Людовiка якогось там, довго-довго дивився, граючи усмiшкою благодушного чоловiка, що вирушає на добру справу, але не знає, як її почати, тремтячи вiд бажання. Насправдi вiн вибирав зброю, а зовсiм не вагався у виборi жертви. Iлона так Iлона. Зосима так Зосима. Хто завгодно. Його i мандражувало, i водночас приємно лоскотало нерви. Хто завгодно. Нарештi вiн вирушив у дорогу, вже через парадне. Було волого, вiн пiдняв комiрця i йшов довго пiшки, аж потiм зупинився бiля старої будiвлi, в якiй ранiше мешкали заможнi люди, потiм влаштовувалися борделi, а потiм знову мешкали новi українцi, шоубiзнесовий кагал. Цього разу Миколай пiднявся вже лiфтом. Потеленькав у дверi дзвiночком, вiдкрив Зосима i здивовано пiдняв догори брови: переляк, розширенi зiницi. Миколай пхнув Зосиму в груди. Той упав навзнак на диван, розкинувши ноги. Халат розповзся, i Миколай побачив виголенi, як у жiнки, ноги. Мороз, приємний мороз пройшовся шкiрою, але вiн втримав себе у руках. Витягнув люгер i приставив до лоба Зосими холодний ствол. Зосима пустив цiвку сечi й несподiвано з переляку ухопив його за руки, вивернув пiстолет так, що дуло попало в рот Миколая. Густа сумiш мiзкiв i кровi на стiнi, на килимах, i майже безголовий труп.
Iлона застала Зосиму в їхнiх апартаментах. Вiн не виходив вже кiлька днiв пiдряд. Вiдразу в нiздрi вдарив знайомий трупний запах. Зосима сидiв на пiдлозi з позеленiлим обличчям, втупившись у стелю, i розхитувався китайським болванчиком, не вiдповiдав на запитання, лише белькотiв: «Лямур, Лямур, Лямур». Те, що колись називалося Миколаєм, лежало на килимi, майже в ногах Зосими.
— Не збулася остання мрiя старого iдiота, — тiльки i сказала, додала: — Давай, мотай звiдси. I пошвидше.
— Угу… Угу… Угу… Я… Я… Я здав Лямура. Його, напевне, теж завалили…
— Хрiн там кiнчили. Вибирайся звiдси геть, козел, а не то ляжеш поруч з цим колись симпатичним дядечком.
Перш нiж вирушити в дорогу, вона повернулася додому. Перш за все прийняла ванну. У неї почалися мiсячнi, i кров у водi розкривалася червоними трояндами, що спливали на поверхню рожевими пелюстками. Вперше у життi вона лишилася сам на сам зi своїми проблемами, але навряд чи це її страшило. Вона навiть була потiшена — це її задовольняло, додавало впевненостi. Розводи менструальної кровi нагадували маснi плями на килимi Зосими. Але нi жалостi, нi вiдрази вона не вiдчувала.
— Нове життя, — сказала вона своєму вiдображенню в дзеркалi.
Їй необхiдно встигнути за Лямуром, що зараз неприкаяним псом рискав по мiсту. А ще бiльше її цiкавили грошi та героїн. А решту справ для Лямура вона тримала десь глибоко, навiть не пiдозрюючи про них сама.
Потiм вона зайшла до кав'ярнi з синiми, як небо перед грозою, широкими вiкнами. Спека вже спадала. Пройшов короткий дощ. Iлона дивилась, як фiолетовi стьобаки падають на сухий асфальт, пiднiмаючи куряву на будiвельному майданчику. В кав'ярнi, куди сходяться люди з обличчями, пожмаканими, як прочитана газета, вiтер вiд кондицiонерiв приємно лоскотав у неї мiж ногами. Iлона допила бурштинового кольору чай i вирушила в дорогу. I голос, що почув загнаний, як тхiр, Андрiй Лямур, належав Iлонi.
IV
Аби хто йому тодi сказав, що вiн чоловiк не зовсiм здравий, а напросто везучий йолоп, дрiмучий козел, то Льопа, мабуть, запiнився б зеленою слиною: в Соснiвку вiн заявився, подейкували, рокiв десять тому, а значить, у дев'яностих, але люди говорили, що приперся якраз на рiчницю, на ювiлей катастрофи, коли два авiалайнери розсипалися над степом, як сухе бадилляччя. Однi балакали, що його приїзд, прибуття свiтлого пророка, випало на серпень мiсяць, iншi скидали це на пiзню осiнь, коли мужики, все мiсцеве населення, що тримало клепку в головi, нехай i останню, тобто при бiльш здравому розумi, косяками стягувалося до крихiтних, геть пробздiлих пивничок-наливайок. Одне одному не заважало, навiть якимось чином живило i збуджувало народну фантазiю. Проте всi до одного були впевненi, що з'явився вiн якраз тодi, коли мормонська секта взяла в оренду шмат пустирища бiля старого млина, i з цього все почалося, увесь неспокiй, бо нiде, кажуть, нi в яких паперах неможливо зараз дошукатися, чи належав мормонам млин, частина озера, досить великого, навiть з рибою, з широкими, бiлими вiд пляжного пiску косами, з дикими качками, голими купальницями i таким iншим. В монастирi сполошилися. Настовбурчила вуха вся Соснiвка, що ледаче переливала в пропеченi горлянки сивуху, таким робом лiкуючись вiд затяжної осiнньої, а потiм уже зимової депресiї, тягучої нудьги, з благим матом над дахами, де згадувалися всi рiднi, святi, правителi й iнша братiя, що, на думку твердолобого соснiвського мешканця, заважала їм жити багато, сито, упевнено, хоча з боку як не дивися, то нiчого страшного, тяжкого у їхньому розмiреному життi не вiдбувалося, i причиною тому радше була не доля, а вперте небажання щось змiнити, мовляв, все стане на круги своя. Навiть останнi прошмандовки ставали у вичурну позу: пропало життя, а далi слiдував благий, але затасканий столiттями мат, а ще далi — мовчанка i безпристрасний вилинялий погляд умиротворявся на плечi спiврозмовника. Але то пусте… не бiльше, як бздо… Якщо б нам довелося виголосити захисну промову за наших соснiвцiв, то несподiвано б вона обернулася у звинувачення. Купа дебiлiв, ворюг, уркiв та п'яниць скопом з мiсцевою iнтелiгенцiєю.
Отож, розмова про те, як, де, коли, в який час об'явився Льопа. Саме це заводило i заводило соснiвський жилий люд, а iнше, з його повсякчасними отруйними клопотами, вiдсунулося на окраїни свiдомостi, якщо така була… Бiлий жорсткий комiр стискав його червону, перетягнуту синiми жилами шию, голова виглядала трохи приплюснутою, майже гадючою, але якраз така, як i у мiсцевих жителiв; щоки, колись жовтi та сухi, зараз округлилися, звисаючи майже на комiра, порожевiли, а вся його постава, його фiгура, випромiнювала якесь тривожне, навiть отруйне щастя: так ми його запам'ятали, коли вiн ступив на дамбу з пiднiжки чорного мерседеса, що зупинився якраз навпроти червоної стiни верболозу. Вiтер ворушив його руденьке волосся, мов те куряче пiр'я. За ним вискочила дiвиця рокiв шiстнадцяти, але з виду вже розвинена настiльки, що лише можна було здогадуватися, хто вона Льопi. Вона йшла так швидко, так стрiмко, наче лякаючись вiтру на дамбi, наче вiтер отруйний i зараз уб'є її, а шкiра на наших очах, як у фiльмах жахiв, почне облiзати жовтими клаптями. Вона була дорого одягнена, за останньою столичною модою, i вся свiтилась якоюсь тужавою, свiжою, навiть легкою похiттю. Ми провели її поглядом, але чомусь вiдразу не запам'ятали, як, видно, не запам'ятовують жiнок далеких та недосяжних, лише миршавого Льопу на тлi червоного верболозу та купи битої цегли. Нiхто його не впiзнав, хоча вiн пiдозрiло на когось скидався: час за десять з гаком рокiв не тiльки вивiтрив пам'ять, але i послав у iнший свiт не один десяток старожилiв, якi точно пам'ятали, хто вiн насправдi такий. Тi, що були молодшими або зовсiм молодими, виросли в такий час, що забували навiть своїх однокласникiв. Так, тодi надворi стояла або рання осiнь, або рання весна, бо дiвчина була одягнена в чорний шовковий плащ, зовсiм iнтелiгентський, можна сказати, — на ту пору серед обивательства пiшла мода на дешевi китайськi шкiрянi куртки. Так, це була осiнь. Якраз тиждень тому Андрюху Лямура одягли у бетоннi чоботи i спустили з березнякiвського мосту, тiльки щасливий випадок, а може, доля врятувала його: мостом проходив Лаврентiй. Вiн-то i витяг бiдолаху з води. Але Андрюха на п'ятий день прикотив до його землянки на джипi, верещав i плакав, вимахував новеньким нiкельованим маузером, бабахав у повiтря, горланив, що приб'є старого придурка, який завжди стромляє носа куди не слiд, хоча останнє, ми знали, було справжньою брехнею: Лаврентiй жив тихо, убого i надто скромно, щоб займатися всiлякими дурницями. Нiкому вiн не заважав, але щоб зажити любовi, то — навряд, хоча чомусь за Андрюху вони щиро йому були вдячнi. Чому, сам Создатель не вiдає. Люди його не розумiли, i боялися, i ненавидiли, а потiм облишили. Щоправда, окрiм гостроносого, схожого на вiвчарку дiльничного Силки, якого потiм, через кiлька рокiв, що ознаменували нашi соснiвськi подiї, втопили лютої зими в ополонцi, теж пiд березнякiвським мостом. Тож ранньої осенi Андрюха Лямур, шмаркаючи по-дитячому носом, сiв на пагорбi, звiсивши на колiнах руки, i в його синiх очах панувала смертельна печаль. Мурзон, пiдтоптаний алкоголiк, що розвiшував небилицi бiля тiєї ж наливайки на вуха простачкам, сплюнув вiдчайдушно пiд ноги, сказавши:
