Вежі мовчання - Положій Євген (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗
— Цікаво, — подумав він уголос, — якби ми раптом одружилися, як звучало б наше спільне подвійне прізвище? Вусаті Чудеса?
— Краще Чудесні Вуса! Дуже підходить! Ходімо, знайдемо Льва, — попросила Женя. — Він, певно, у бібліотеці. Бо їсти сильно хочеться.
Рад погладив її по животу. Треба ж, колись він теж саме так от сидів у такому ж жіночому животі своєї мами маленьким живим камінчиком, а навколо відбувалися якісь події, тривало життя. Йому було дуже складно в дитинстві уявити, що до його народження життя було можливе, це здавалося неймовірним і не піддавалося осмисленню.
Зварили пельмені, Женя зробила салат. Пити алкоголь не хотілося, тому вихилили тільки пляшку якогось червоного вина. За їжею Радик згадав розмову про борщ, точніше, про походження цього слова, і запитав Льва, чи не знайшов він відповіді на запитання, чия ж все-таки ця страва, споконвіку українська чи завезена, іранська, як і саме слово?
— Думаю, у тому вигляді, у якому ми його зараз їмо, із цими інгредієнтами — це, безумовно, наша, українська страва, — відповів Лев. — Свій висновок базую на одній простій речі — кожен етнос має свою біогеографічну матрицю. Тобто я хочу сказати, що там, де етнос живе, ця місцевість його й формує. Знаряддя праці, типи житла, їжу, фольклор, мову. Оце все, що навколо нас — трава, дерева, поля, річки, все, що росте, все, що тут живе, — і є наша матриця, наша батьківщина, лісостеп. Виходить, український борщ, у якому плаває те, що тільки тут росте й живе, є істинно український продукт. Адже хто знає, який борщ їли тисячі років тому стародавні іранці, що у ньому плавало? Напевно ж, щось інше!
— Виходить, наш борщ — це наша батьківщина. Чудово, мені подобається! Але зараз основна частина людей живе у містах, а борщ не змінюється!
— Абсолютно правильно, сам борщ не змінюється, як і спосіб його приготування. Є ж ще й кулінарні книги, і усна передача досвіду поколіннями. Женю, от ти, наприклад, умієш варити борщ?
Женя хитнула головою — ні.
— Ну, Женя — це далеко не середньостатистичний випадок. Образно кажучи, поки більшість українських жінок уміє смачно готувати борщ, можна вважати, що етнос існує. А що стосується міст, то тут ти маєш рацію. Коли люди жили серед природи, вони досконало знали назви кожного дерева, кожної травинки. Вони чудово знали всі течії річки, коли і як вона розливається, зазнач, без усяких там метеослужб. А сьогодні навряд чи хтось, крім студентів-біологів, зможе ідентифікувати хоча б п’ять травинок на сусідньому лузі.
— Зате більшість, особливо молодь, чудово орієнтується в сучасному світі, Інтернеті, техніці.
— Одне іншого повинно не виключати, а доповнювати. Але це в ідеалі, а його, як казав товариш Вольтер — правда, про досконалість, але різниці немає, — не треба боятися, ми його ніколи не досягнемо. Знаєш, чому люди, коли виїжджають на природу, смітять?
— Тому що свині.
— А чому вони свині?
— Виховання таке — свиняче.
— Саме так. Виховання й освіта. Вони не освічені, тому й смітять. Вони живуть на асфальті й прекрасно обізнані, як називаються вулиці їхніх міст, марки автомобілів, куди їдуть тролейбуси й так далі. А коли потрапляють на природу, то вони опиняються в незнайомому, а значить, ворожому світі. Це, звісна річ, сприймається на рівні підсвідомості. От вони сидять на березі річки на травичці, й максимум, що їм відомо про це місце — це назва річки й білого дерева в цяточку. Ну, може, крім берези, вони ідентифікують ще дуб, клен, липу, тополю, горобину, вербу або каштан, тобто те, що росте в місті. І все! Інша природа їм ворожа й незнайома, крім їжачків, яких вони, якщо побачать, заганяють до смерті, показуючи діткам. А птахи? Чи багато птахів ми знаємо?
— Небагато. Та й навіщо? Цвірінчать собі — і добре!
— І от це незнання, що тягне за собою підсвідому ворожість до природи, і штовхає людину на те, щоб позначати територію, на якій вона перебуває. Кинув пачку «Мальборо» — о, знайома річ. Кинув під кущ пляшку кока-коли — нехай лежить для орієнтиру червоним папірцем догори, поставив пляшку «Столичної» — знайомі символи, і так далі. За дві години люди, що приїхали в незнайоме місце, у такий спосіб позбуваються підсвідомого страху чужої території. Не таблички ж з назвами вулиць їм там вішати!
— По-моєму, це ти занадто глибоко копаєш. Мені здається, люди просто егоїстична наволоч за своєю натурою, тому так і відбувається.
Заснули тихо, без пісень, і спали мирно, майже без снів. Перед тим як лягти, повертаючись у спальню з ванної кімнати, Радик роздивився гітару Льва. Нічого особливого, інструмент як інструмент, як усі інструменти. Цікаво, як йому вдається на ній придумувати такі пісні?
Сон йому наснився короткий, знову про потяг, точніше, про електричку. Тільки цього разу вже він підсідав на якійсь станції, повільно так заповзав у вагон, дуже важко, немов був немічним дідом і сили покинули його. Але ні, на вид уві сні він виглядав навіть набагато молодшим, ніж зараз, років, напевно, вісімнадцяти, мало не підліток. Одягнений у яскраво-червоний, як у Міхаеля Шумахера епохи «Феррарі», гоночний костюм, обклеєний яскравими рекламами, у такій же стильній бейсболці. Він відчинив двері, увійшов у вагон і побачив, що там сидять лише маленькі дівчатка. Всі поголовно світловолосі, окаті, як Марійка Донець, його маленька принцеса: сидять сумирно, спинки прямо, як у школі, й гучно йому аплодують. Він посміхнувся, пошукав очима вільне місце і, не знайшовши, ліг прямо у проході. Тоді всі принцеси, а вони всі були саме принцеси, сон не залишав у цьому ані найменших сумнівів, почали лягати на брудну підлогу. Вони казали: «Родіончику-Акордіончику, всемогутній чарівнику із країни Оз, проспівай нам, будь ласка, пісеньку, ми так хочемо спати! Нам тут так страшно й самотньо!» Він спробував був повернути їх на місця, але тут у вагоні згасло світло й подув вітер, і всі принцеси втиснулися одна в одну, а він потихеньку заспівав: «Рыцарь в латах ускачет — плачь, девушка, плачь…»
Вночі надворі дійсно здійнявся сильний вітер. Він зірвав останні листки, гучно гойдав гілки дерев, повітря стало холодним, небо затягло хмарами — явно збиралося на дощ. Золота осінь закінчувалася, останнє тепло відходило, і попереду на всіх чекали шість місяців мряки, холодів та зими.
І ЗНОВУ СЕРЕДА. ДЕНЬ ДЕВ'ЯТИЙ
Коли він прокинувся, як завжди, о пів на сьому, поруч не було ні маленьких принцес, ні Квіточки. Женя клопоталася на кухні, смажила картоплю, Лев ще спав у бібліотеці на розкладачці, тож Рад заходився готувати себе до останнього походу в заводоуправління. Дістав із валізи, яку він так і лишив учора вночі під яблунею у дворі, темно-синій костюм, свіжу блакитну сорочку, квітчасту японську краватку в карликових хвостатих драконах і, з великими труднощами розшукавши посеред Левового гармидеру праску й дошку для прасування — треба ж, він навіть не сподівався! — енергійно взявся до звичної роботи. Женя зголосилася допомогти, але він відмовився — ніколи б Родіон не довірив жінці свій гардероб. Йому подобалося це робити, він одержував неймовірне задоволення як від процесу, так і від результату. І жодна жінка, жодне кохання не в змозі змусити його відмовитися від цього. Родіон, немов воїн, що напередодні битви готує свої обладунки, свою зброю до бою, прасував брюки, випрасовував піджак і сорочку, щоб бути впевненим у кожній смужці, у кожному ударі свого разючого меча. Потім, діставши з валізи коробочку, повну щіток, ганчірочок і кремів, він узявся до туфель, натираючи їх до сліпучого блиску. Женя дивилася на ці приготування широко розплющеними очима.
— Так, — сказала вона, — ти дійсно рідкісний екземпляр!
Можливо, десь у чомусь так воно й було, але в головному вона, звичайно ж, помилялася. Так склалося зараз її життя, їй було так самотньо й так незатишно весь цей рік одруження, серед незнайомих, чужих інтересів, під пресом перехресних поглядів чоловіка і нових родичів, що, зустрівши Родіона, та ще й за таких гостросюжетних обставин, вона, на жаль, помилилася. Інтуїція, цього разу її підвела — Родіон був типовим представником свого часу й свого класу. Звичайно ж, у нього ще з’явиться шанс вийти за межі відведеного йому ареалу поведінки, але як він ним скористається, ніхто о сьомій годині ранку того дня не спроможний був сказати. Втім, відповіді чекати залишилося не так уже й довго, а поки Євгенія цілком забула про своє ненависне огидне завдання, яке розривало її на шматки, і дивилася на свого Білого короля піднесеним поглядом, намагаючись не думати про той важкий вибір, який вона має зробити сьогодні ввечері.
