Молоко з кров'ю - Дашвар Люко (читать книги без сокращений .txt) 📗
— Довго пити можна…
Дід Нечай не дарма життя прожив, знав, про що казав, бо уже й собаки рокитнянські гавкати кинули, а за конторою — усе балачки.
— Дуся і Люся! — постановив Славко.
— Дурне! — хитався дід Нечай. — Рита і Віта.
— Хоч Білка і Стрілка, — підвів риску німець, важко встав, окуляри поправив. — Добре…
— Що «добре»? — не зрозумів Славко.
— Добре, що хоч вам від того добре, — відповів німець і пішов геть. І не подякував оце добрим людям, що цілий вечір заради нього мучилися, імена вигадували, взагалі — страждали і раділи за нього.
— От німчура! — образився дід Нечай.
Стьопка ввійшов у хату і перше, що побачив, — заплакані Ларчині оченята.
— А чого це ти не спиш? — спитав. — Малим дівчаткам давно спати час.
Ларочка побачила батька, розревлася і кинулася до нього.
— Татко! Нема у мене сестричок…
— Як це? — здивувався німець. — Назад у мамку вскочили?
— Померли, померли… — ще дужче заплакала мала.
— Як це? — розгубився німець. — А мати де?
— Плаче у спальні… — захлиналася руда Ларочка.
Німцю — серце в п'яти. Протверезів, наче хто його головою в колодязь. Малу обережно відсторонив та — до спальні. Увійшов, серце калатає, слово мовити боїться. «Та як це? — думки, як та мошкара. — За що? Хоч і чужі, та невинні… їх, бідолах, ніхто не питав, чи вони тут кому потрібні. Вискочили собі і жити хочуть. Як це?»
Тетянка сиділа на краєчку ліжка. Нічна сорочка незнайома. Нова, не інакше. Собі під ноги дивиться. Не плаче.
— Діти де? — прохрипів німець. Озирнувся, наче бібліотекарка пожартувала і просто сховала десь малих, аби йому нерви полоскотати.
— Вранці… чорнява щось труситися стала… Перелякалася я… Дуже… — Тетянка говорила, наче шматки від німцевого серця відривала. — Зібралася… До міста поїхала… Там лікарі… Там же медицина… Краща… Туди… А їм усе гірше…
— Обом? — насторожився німець.
— Обом, обом, — Тетянка повернула до чоловіка лице, трясла головою, наче допомагала запевняти — правду каже.
— І що?
— Привезла… А вони уже й посиніли… Вірус якийсь… Пізно кинулася…
Німець опустив голову. Брови гірку зморшку на чолі викарбували.
— Піду…
— Куди? — від ліжка скочила, очі долу.
— Як це куди? До дядька Івана, теслі. Хай не спить. Треба ж труни малі поробити, поховати по-людськи.
— Не треба, — прошепотіла ледь чутно.
— Як це? — ще більш насторожився німець. — Ми ж не німці які… У нас все по-людськи має бути. — Завмер. — А де… Де діти?
— У місті лишила. У лікарні…
— Як це? — Гнів очі червоним залив.
— На органи… — аж пискнула.
— На що?!
Померкло.
Як врізав Тетянці межи очі, та й перекинулася. Щелепи стиснув окуляри рукою тремтячою поправив, одежиною якоюсь у бібліотекарку жбурнув.
— Одягайся, паскудо! Поїдемо у місто! Дітей мертвих додому заберемо.
— Не можна, не можна. — труситься. — Я бомагу підписала.
— Я на тобі зараз так розпишуся, що й кісток не збереш! — гаркнув. — Вдягайся, стерво, бо голою потягну!
— Не поїду, не поїду. — Знай своє. Він її за волосся вхопив і потягнув з хати.
Сусідська баба саме надвір з відром вийшла, що у ньому було — вилила, чистої води набрала і вже до хати намірилася, аж бачить — рудий німець жінку за волосся з хати тягне та кулаками по спині підганяє.
— Боже, Боже, — перелякалася, у хату вскочила та з вікна визирає. — Що робиться? І хіба вона винувата, що знову дівки народилися? Бідна… Бідна Тетяна! Дав же їй Бог такого підлого чоловіка, як той німець гнилий!
Стьопка нічого не чув. До паркана бібліотекарку притис.
— Кажи, де та лікарня?!
Від жаху рота роззявила, губи трусяться.
— Немає, ніякої, лікарні…
— Як це? — німець геть усі слова розгубив. Чисто папуга — «як це» та «як це >'
— Не хворі були… — остаточно прибила.
Стьопку трусонуло. А в голові — наче хто смолу гарячу розвів і знай колотить, щоби не застигла, Дивиться німець навкруги — нема нічого, зникло геть усе, тільки чорні хвилі до нього спішать І верещить щось у тій чорнот тоненько, як би, приміром, малі дівчатка верещали. Хитнувся, жінку відпустив — вона і сповзла по паркану на землю. Скрутилася, як та гадюча і мовчить.
Стьопка спробував вдихнути — не виходить. Стоїть клубок у горлі. Ще спробував, аж запаморочилося. До бібліотекарки нахилився.
— Тетяно… Ти… їх… убила? — І боїться тих слів.
Бібліотекарка схлипнула, на чоловіка з острахом глянула, забелькотіла:
— Живі. Заради тебе усе… Своїх заведемо… Ларочкою, клянуся! Ні на кого більше не гляну, тільки тебе любитиму.
Німцю вже тієї балаканини — через край. Гаряча смола з голови у вуха, у горлянку, в очі. Відрубати б ту голову, бо вже зовсім нічо-о не розуміє. Жінку за руку схопив:
— Де діти суче твоє рило?! Правду кажи!
— Здала у дитбудинок. Щоби вони тобі очі не муляли.
Розігнувся у морду їй як плюне — тьху! Ага, відступив клубок у горлянці, пішло повітря. Озирнувся — зникли чорні хвилі, тільки серце калатає— скоріш-скоріш… У хату побіг.
— Зараз принесу твоїх сестричок, — Ларочці. — Тільки щоб оце лягла на постіль і не вставала, поки не повернуся.
Ларочка у ліжку завмерла, тільки оченята сяють. Стьопка дістав паспорта. усі гроші з полиці.
— Тато скоро… Скоро…
У Рокитне повернувся аж наступного дня пообідь. Розхристаний, утомлений, щасливий. Два згортки малих галасливих на стіл поклав і оголосив закляклій бібліотекарці:
— Щоб я тебе, стерво погане, біля дітей не бачив. Вб'ю.
Рокитнянці аж пересварилися, такий диспут улаштували навколо Барбулякових близнючок. Одні казали, що німець спеціально жінку в бібліотеку загнав, а сам щодня бігає на ферму по свіже коров'яче молоко і годує дівчаток. шоб оце не працювати у бригаді. Інші ставали на захист німця і погоджувалися, що у бібліотекарки, скоріш за все, молоко погане, тому близнючки й годуються від колгоспних корів. Але ні ті, ні інші не схвалювали Стьопчиного вчинку — де це було таке щоби батько роботу кинув за малими доглядав, а жінка, як та принцеса, у бібліотеці сторінки гортала.
— Та він завжди пришелепуватим був, — плювалися.
Тетянка швидко прийшла до тями і зрозуміла головне на селі ніхто не знає що близнючки не Барбулякові. Німець мовчить, як партизан, інші язиками не плескають. От і виходить, що в Рокитному не знали про її з Попереком походеньки, бо. якби хоч одна язиката баба в те вікно бібліотечне, про яке Маруся казала, підгледіла, про близнючок уже таких казок понаскладали б, хоч книжку пиши. «Брехала Маруська, що під клубом про нас з Попереком пліткують!» — вирішила і стала далі думати.
По всьому — тільки Маруська знала про Тетянчиного коханця. Виходить, таки вона у район писала! Вона Тетянчиного перспективного кавалера з Рокитного виперла. Навіщо? Так зрозуміло ж! Щоби свого Льошку в крісло голови посадити. Від такого приголомшливого висновку бібліотекарці аж щелепи звело. Навіть вискочила з бібліотеки, оббігла, знайшла начебто невисоке вікно і спробувала у нього зазирнути. Глянула — високі книжні полиці геть усе заступали, нічого крім них не видно.
— От змія… — Розлютилася Тетянка. Та з кулаками до Марусі не побігла. Затаїлася.
«Чекай, подружко, — думала мстиво. — Я свого часу дочекаюся. Я тобі так відімщу, що й жити перехочеш! І за Поперека, і за те, що Стьопка мене до дітей не підпускає!» І не згадала подякувати Марусі, що та про Тетянчині одкровення нікому й словом не прохопилася: ні чоловікові, ні Стьопі, ні будь-кому.
Німець не здавався. Тетянка було подумала — місяць покрутиться і сам відступиться, але минув місяць, другий, третій, а Стьопка знай крутиться біля близнючок. Ларочку зранку до дитсадку відправить, дівчаток нагодує, до грудей — і на бригаду. А там уже й звикли.
— О! Німець з Білкою та Стрілкою!
Була проблема. Ніяк не міг Стьопка дівчаткам імена придумати. Тетянка увечері з кутка голос подасть:
— Уже посміховиськом став на все Рокитне. Носишся з тими дітьми, як дурень з писаною торбою, а й досі вони у тебе безіменні.
